Роберт Де Ніро грає колишнього американського президента, що протистоїть масштабній кібератаці, у міні-серіалі, котрий поєднує такі жанри, як альтернативна історія, політичний трилер, конспірологічний трилер і трилер параноїдальний чи навіть місцями психоделічний. Нове шоу Netflix з вельми поважним акторським складом спершу здається надто заплутаним і аж занадто серйозним, потім – надто слабким в аргументації і надто невідповідним тій інтелектуальній планці, яку він задер, намагаючись стрибнути вище голови. До того ж «Нульовий день» ніяк не може визначитися: чи робить він гострі алюзії на реальних політиків й актуальні події чи навпаки, розповідає нарочиту вигадку і відгороджується від дійсності. Однак важко не визнати, що Де Ніро додав ваги американському телебаченню. І що шоу ідеально лягло на той неспокійний, панічний настрій, що охопив американців і світ сьогодні.
Після того, як рівно на одну хвилину виходять з ладу всі електронні системи (що спричинює тотальні аварії і смерть більше ніж трьох тисяч людей всього лише за одну хвилину) і надходить погроза нової атаки від анонімних терористів, діюча президентка США (Анджела Бассетт, королева Ваканди з «Чорної пантери») звертається до свого попередника, колишнього президента (а до того колишнього прокурора) Джорджа Маллена (Де Ніро), котрого все ще дуже любить і поважає американський народ, із пропозицією очолити новостворену спеціальну Комісію, котра матиме найширші, практично необмежені безпрецедентні повноваження і має у максимально стислі строки провести розслідування і з’ясувати, хто стоїть за кібератакою. Саме через народні симпатії і довіру президентка звертається саме до Маллена, бо очевидно, що люди зненавидять того, хто влаштує «полювання на відьом» і не панькатиметься з їхніми громадянськими правами у цей катастрофічно тривожний час.
Тим часом Джорджа Маллена поважають передовсім за те, що він пішов з президентського крісла на піку успіху і став єдиним американським президентом, який відмовився балотуватися на другий термін (хоча й то сталося не з політичних міркувань, а через сімейну трагедію: його син помер від передозування). Тож атака застала Маллена вже на пенсії, коли він був у процесі написання мемуарів і спокійно жив із дружиною (Джоан Аллен, відома передовсім як заступниця директора ЦРУ Памела Ленді з фільмів про Джейсона Борна) у віддаленому від Вашингтона заміському будинку. Сумніваючись і тверезо оцінюючи всі камені, що неодмінно полетять від громадськості на його адресу, екс-президент усе ж погоджується керувати розслідуванням. При цьому близький товариш, колишній агент Моссаду (Марк Іванір, чуйний і мудрий пластичний хірург з мюзиклу «Емілія Перес»), його наполегливо від чогось застерігає, а донька (Ліззі Каплан), конгресвумен і очільниця Наглядового комітету, попереджає про неминучий конфлікт на роботі, бо вона не закриватиме очі на порушення громадянських свобод.
На додачу Маллена починають турбувати слухові та зорові галюцинації, зокрема всюди ввижається пісня Sex Pistols «Who Killed Bambi», яку слухав померлий син, і слідом розвивається параноя: він божеволіє чи хтось або щось чинить перманентний нав’язливий вплив на його психіку, сіючи в мозку хаос і непевність?.. І зрештою він є не таким ідеальним, як здається на перший погляд: має брудну таємницю (секс-скандал з асистенткою, котрому пощастило не виплисти на поверхню) і не гребує аморальними та протизаконними прокурорськими методами… І він не знає, кому з оточення довіряти, кого з широкого кола радників, помічників, піарників (серед яких Роджер у виконанні сильно схудлого Джессі Племонса, котрий пропрацював на нього багато років, і Валері у виконанні Конні Бріттон, яка якраз була другою половинкою того секс-скандалу) тримати поза підозрою.
Смотрите легально на MEGOGO
До того ж свого носа пхає директор ЦРУ (Білл Кемп), хоча розвідка має займатися зовнішніми, а не внутрішніми справами; щось у кулуарах «хімічить» проноза-спікер Палати представників (Меттью Модайн з кубриковської «Суцільнометалевої оболонки»); за спиною маніпулює ситуацією типово нахабний олігарх (Кларк Грегг, відомий як Філ Колсон зі всесвіту Marvel); претензії висуває не менш пихата монополістка у сфері високих технологій (Гебі Гоффманн з міні-серіалу «Ерік»); плюс з телевізорів надто напористо і гучно нападає тупуватий, але дуже популярний шоумен (Ден Стівенс), який підбурює маси до протестів… А музика в голові ніяк не стихає…
Тааак, «Нульовий день» закручує хитріше, ніж розкручує. І не надто переймається нестачею обґрунтованості. Проте безглуздо заперечувати, що спостерігати за параноєю протагоніста, котру Де Ніро відіграє без жодних істерик, тихо, спокійно, з перемагаючим божевілля достоїнством…, і цікаво, і ностальгійно, адже пригадуються параноїдальні трилери Алана Пакули від «Клюта» і аж до «Справи пеліканів». Якщо «Ілюзія безпеки» Сема Есмейла була «нульовим днем» з точки зору звичайної родини, то серіал показує менш близький і зрозумілий пересічній масі ракурс «зміни світового порядку» з позиції «першої людини першої країни», тобто екс-першої, але колишніх президентів, як відомо, не буває, це довічний статус. Звичайних людей (і відповідно звичайної реакції на «судний день») тут немає, і це ясно що (разом із низкою інших відірваностей від реалій) відчужує шоу від публіки, робить його акваріумним і штучним.
З одного боку, цілком легко впізнати в героїні Анджели Бассетт алюзію на Камалу Гарріс, яка в альтернативній реальності виграла вибори; а в персонажі Роберта Де Ніро – Джо Байдена, котрий відмовився балотуватися на другий термін (з деякими характер-домішками інших президентів-демократів включно із Клінтоном). Так само неважко розшифровується той реальний внутрішній хаос і ті внутрішні страхи, що нині (з другим президентством Трампа) стихійно зростають і беззаперечно панують в американському суспільстві, і той факт, що у серіалі терористичний слід веде не до москви (котру діюча президентка вже майже готова бомбити по нафтопереробних об’єктах), а до внутрішнього джерела розладу, напевно націлений змусити американців, що власноруч обрали нестабільність і дуже сумнівне «покращення», зазирнути передовсім всередину себе, а вже потім вирішувати питання із зовнішнім ворогом. І тверді, грубі, жорсткі дії Джорджа Маллена, котрому знайти і покарати злочинців важливіше за дотримання правил «акуратної демократії» (хоча навіть дружина не очікувала від нього такої раптово залізної руки), можливо, варто зчитувати як пораду-звернення до світових лібералів, які виявилися надто м’якими та нерішучими перед лицем брутальної агресії, передивитися тактику «піпеткових ударів» і нарешті акумулювати кулак Халка (якби реальний Байден діяв як вигаданий Маллен, то, може, і не настала би настільки небезпечна епоха трампового рейваху і трампового рейху).
Водночас «Нульовий день», роблячи релевантні і начасні посилання в одних місцях, в інших чомусь уперто дистанціюється від реальної реальності. Приміром, згадує Помаранчеву революцію і Майдан, але жодним словом не згадує війну росії проти України. Демонструє проекції на реальних політиків (і на технологічного монополіста Ілона Маска, і на хайпера Такера Карлсона), але оминає безпосередньо Дональда Трампа (або робить проекцію невпізнаваною чи підкреслено другорядною). Зрештою критика і застереження, і заклик прокинутися, поки не пізно (хоча уже пізно) виглядають недбалою реалізацією потенціалу і спекуляцією на синцях сьогоднішніх подій (і на синцях і ранах українців зокрема).
Анастасія Лях
Нульовий день (Zero Day)
2025 рік, США
Продюсери: Роберт Де Ніро, Ерік Ньюман, Ноа Оппенгайм, Джонатан Глікман, Леслі Лінка Глаттер, Майкл Шмідт
Режисер: Леслі Лінка Глаттер
Сценарій: Ерік Ньюман, Ноа Оппенгайм
У ролях: Роберт Де Ніро, Ліззі Каплан, Джессі Племонс, Джоан Аллен, Конні Бріттон, Білл Кемп, Ден Стівенс, Анджела Бассетт, Меттью Модайн, Кларк Грегг, Гебі Гоффманн, Марк Іванір
Оператор: Джон Конрой
Композитор: Джефф Руссо
