Оленя (Baby Reindeer)

Новий гіт Netflix – це британський автобіографічний міні-серіал шотландського стендап-коміка Річарда Гадда у жанрі чорнокомедійного трилера, котрий можна назвати поєднанням «Мізері» Стівена Кінга (власне, маестро горору сам зробив це порівняння і назвав «Оленя» «найкращим, що він коли-небудь бачив») і британського міні-серіалу Мікаели Коел про проблему несприйняття культури згоди «Я можу знищити тебе».

У телешоу 2020 року сценаристка та акторка Мікаела Коел, зобразивши на екрані письменницю Арабеллу та альтер его самої себе, розповіла про власний досвід переживання і рефлексії сексуального насильства. У серіалі «Оленя» комік Річард Гадд, зігравши коміка і своє екранне альтер его Донні Данна, розповів про досвід зґвалтування чоловіком (типу відомим британським сценаристом, щодо реальної особистості котрого в мережі ходять активні спекуляції), усвідомлення бісексуальності і стосунків з трансгендерною партнеркою, але насамперед про досвід токсичного спілкування з випадковою незнайомкою, котра почала маніакально його переслідувати, домагатися, закидувати то любовними, то агресивними імейлами і зрештою ледь не зруйнувала йому життя.

Вірніше спершу Гадд виступив з моновиставою «Оленя» (саме «оленям» ніжно називала його переслідувачка), а вже потім створив для Netflix однойменний міні-серіал із семи тридцятихвилинних епізодів. Тільки якщо додивитися до кінця, стає більш ніж очевидно, що (не в образу Кінгу буде сказано) реальна історія Гадда психологічно та емоційно набагато складніша за вигадану «Мізері» і що насправді це не той трилер про сталкінґ, де є одержимий антагоніст і жертва-протагоніст, і не той трилер про насилля, де є однозначно насильник і жертва насилля. «Оленя» – це глибока і безкомпромісно відверта, позакінематографічно чесна велика драма маленьких людей про настільки чорну діру самотності і ненависті до себе, і потреби у найкрихітнішій сторонній увазі, що жодна чорна комедія тієї чорноти не витримає і не переживе таким чином, щоби все ще лишитись комедією.

Серіал стартує оманливо смішним (бо дуже скоро буде зовсім несмішно) діалогом у поліцейському відділку, куди герой прийшов, аби заявити про домагання і переслідування. Також герой заявляє про терор повідомленнями і погрозливий тон листів, на що коп просить показати хоча б один. «Ну, ось, приміром», – показує дисплей телефона заявник, і поліцейський читає: ««Я з’їла яйце»… У цьому повідомленні немає погрози». Чоловік ніяковіє: «Ну… так…., але в інших повідомленнях чимало погроз…». Як ми побачимо далі, ніяковіти Донні Данн (Річард Гадд) буде ще дуже багато разів. Власне, ніяковіння стане його хронічним самопочуттям.

Смотрите легально на MEGOGO

Від сцени у поліцейському відділку робиться перемотка назад, і оповідь, яка ведеться від першої особи, повертається у день знайомства Донні Данна з Мартою, і ми дізнаємося, що все почалося з того, як жалісливий бармен Донні Данн (котрий поза роботою в барі безуспішно силиться стати стендапером) виказав співчуття і знак уваги немолодій повній жінці, котра зайшла до бару у сльозах і не мала грошей навіть на чашку чаю. І та фатальна чашка чаю «за рахунок закладу», ті фатальні милосерді слова «я пригощаю» стали для бідолашного Донні початком історії, яка ледь не поклала усьому кінець…

І звісно, далеко не одразу стає зрозуміло, що «усьому» надто сильно сказано, бо в лузера на ім’я Донні Данн насправді геть нічого до зустрічі з Мартою не було, то ж це не зовсім історія на кшталт «Мізері», де відомий письменник потерпає від одержимої і нездорової любові шанувальниці. Це історія, де один невдаха стає об’єктом обожнювання іншої невдахи лише через те, що випадково проявив емпатію, і глибоко травмована душа тотально нещасної людини вхопилася за той прояв залізною хваткою, наче кліщ. І поступово через мінливу реакцію протагоніста на щоразу більш наполегливі залицяння фанатки розкривається не менш глибока травмованість самого оповідача, котрий хотів і потребував уваги так само, як і та спершу просто ексцентрична, потім украй неадекватна жіночка, що не очікувала отримати безкоштовний чай від співчутливого незнайомця і всупереч будь-якому здоровому глузду, бажаючи бути принцесою в казці, самообманно розшифрувала жалість як кохання.

Так, це точно не історія «Мізері». Адже трилер Стівена Кінга відкидає ту правду життя, в якій усі персонажі (і герої, і лиходії) однаково аутсайдери й однаково перебувають у меланхолії і фрустрації. Гадд же на відміну від Кінга настільки критичний і зневажливий до самого себе, що заради уваги когось більш успішного і харизматичного свідомо повертається знову і знову, і знову… за актом насильства. Сміливість, з якою автор зізнається на весь світ у своїй нікчемності, слабкості, жалюгідності…, викликає… подив і заздрість, бо решта нас, таких само мізерних бідолах і невдах, неспроможна зробити настільки ж ударно чесне самовикриття.

Є тут момент з Единбургом, наркотиками і громадським туалетом…, який змушує згадати безнадію та безвихідь, прописані лузерам у романі та фільмі «Трейнспоттінґ» відповідно письменником Ірвіном Велшом і режисером Денні Бойлом. І ніби немає шансу на світле завтра ні для старої товстої діви, «прядильниці», котра, здається, зовсім збожеволіла через десятиліття самотності ще від тих днів, коли її напевно дражнили у школі, і вдома вона плакала у плюшеву іграшку різдвяного оленяти, поки за стінкою сварились батьки; ні для нездари-коміка, котрому за тридцять, а він живе в домі матері своєї колишньої дівчини і щоразу знову і знову переживає приниження, коли зал не сміється з його тупуватих жартів про вегетаріанство й іграшкову норку на шапці замість норкової шапки…

Проте найщиріша з усіх можливих і найпрозоріша зворушливість цього серіалу (де усіх дуже шкода, бо всі дуже нещасні, і несхоже, що є хоч якийсь натяк на ліки від того нещастя) наштовхує на порив… пригостити когось чаєм навіть під страхом розуміння, що «ми відповідальні за тих, кого пригостили чаєм». Хоча ще більше хочеться, аби пригостили нас…

Анастасія Лях