Цей міні-серіал Netflix – мабуть, найцікавіше з усіх можливих загравань і осучаснень готичної детективно-містичної спадщини великого і жахливого Едгара По (і блискуча візуалізація критичного аналізу його похмурої екзистенційної творчості). І це чергове підтвердження того, що режисер-сценарист Майк Фленаган («Привиди будинку на пагорбі», «Привиди маєтку Блай», «Опівнічна меса») робить найрозумніші й найвитонченіші, найглибші й найщиріші горор-шоу на американському телебаченні, котрі завжди розповідають про таємничий зв’язок людей (сімей) з будівлями (будинками чи церквами, чи лікарнями, чи компаніями…) і загалом поняттям «місця» та «домівки».
Як і раніше, Фленаган (котрий абсолютно точно після низки повнометражних робіт знайшов своє місце саме у малому форматі) використовує літературну основу, але замість буквальної екранізації робить авторську інтерпретацію і звертається не до якогось одного твору обраного письменника, а до творчості загалом (приміром, перед «Падінням дому Ашерів» Фленаган випустив серіал «Опівнічний клуб» про групу смертельно хворих підлітків, котрі збираються у лікарні опівночі і розповідають страшні історії; натхнений культовою антологією «Чи боїшся ти темряви?» проєкт був адаптацією роману Крістофера Пайка «Опівнічний клуб», але разом з тим у кожній розказаній героями історії містив відсилки до інших творів письменника).
Так само і з «Падінням дому Ашерів». Однойменне оповідання Едгара По для Фленагана є ніби обгорткою, в яку той загортає різні цукерки, тобто різні новели й поеми «батька детективного жанру», котрий попри оцей свій титул все ж передовсім сприймається як ідеолог горору, напрочуд макабричного погляду на світ. Та варто також зазначити, що романтичність і меланхолія, з якою Майк Фленаган раніше дивився на своїх буквальних і фігуральних привидів (і цей погляд якраз і поєднував режисера з Едгаром Алланом По, і навіть робив Фленагана майже реінкарнацією поета-письменника з дев’ятнадцятого століття на сучасному екрані), тепер зазнали деякої метаморфози і стали жорсткішими і гострішими, поступилися соціальній сатирі (втім, сатирою на вади суспільства займався і По).
Як і раніше, події з літературного першоджерела сценарист переніс у наші дні. В оригінальному оповіданні безіменний оповідач приїздив у гості до старого друга Родеріка Ашера, котрий мешкав у моторошному маєтку з величезною тріщиною разом із хворою сестрою-близнючкою, і вислуховував параноїдальну розповідь нібито з’їхавшого з глузду товариша про родинні гріхи і фамільне прокляття, що вбило абсолютно всіх його дітей. У серіалі Фленагана Родерік Ашер є супербагатим власником забрудненої у корупцію і аморальність фармацевтичної імперії, котрий розповідає свою історію не просто колишньому другові, а поліцейському слідчому.
Смотрите легально на MEGOGO
Майк Фленаган органічно та сильно поєднує містичну вигадку Едгара По про гріхопадіння і кару небесну з реальною «американською трагедією»: сумнозвісною опіоїдною кризою, коли фармацевтичний гігант випустив на ринок знеболюючі пігулки (зокрема фентаніл) під грифом «не викликають залежності», котрі насправді викликали надпотужну, тотожну з героїновою залежність і призвели до сотні тисяч смертей від передозування (у серіалі реальний фентаніл замінено на вигаданий легадон). Тож з маленької історії про привидів прізвища Ашер виросла майже епічна критика американського капіталізму й майже епічна сага про злочин і покарання, котре рано чи пізно наздоганяє тих, для кого нескінченна жадоба стала єдиним богом й єдиною святістю… На виході глядачі отримали неоготичний горор на базі сюжетів Едгара По у міксі з ріжучою сатирою на метакапіталістські родини у дусі серіалу «Спадкоємці».
Фленаган порозкидав відсилки до творів По на кожному кроці, ледь не в кожному імені чи образі персонажів. Кожну із серій присвятив загибелі одного чи однієї з дітей Родеріка Ашера, а спосіб смерті зробив алюзією на одне з найвідоміших оповідань поета. Так, приміром, молодший Пері (Просперо), ласий до гучних вечірок-оргій, влаштовує закритий бал-маскарад точнісінько так само, як принц Просперо, герой оповідання «Маска червоної смерті», котрий разом із гостями зачинився у замку з музикою і танцями під час чуми. Донька Камілла гине від лап шимпанзе (лабораторного шимпанзе, одного з тих бідолашних тварин у клітках, над якими інша донька Ашера, розробниця інноваційної технології штучного серця, проводить медичні експерименти), і мавпа буквально роздирає її обличчя на шмаття, і це є цитатою оповідання «Вбивства на вулиці Морг», де орудував орангутан (новела про орангутана разом з «Таємницею Марі Роже» і «Викраденим листом» складає детективну трилогію Едгара По, присвячену збіднілому аристократові Оґюсту Дюпену, що має виняткові аналітичні здібності; і саме так, Оґюст Дюпен, звуть у серіалі слідчого, що намагається викрити Родеріка Ашера). Син Лео (Наполеон), зарізавши свого кота у стані сильного алкогольно-наркотичного сп’яніння, приводить додому іншу, зовні дуже схожу кішку, але та кидається і дряпається, і Лео починає війну з твариною (все точнісінько, як у новелі «Чорний кіт», тільки замість кота Плутона кішка Плутонія). Донька Вікторіна, розробниця інноваційної технології штучного серця (яке не працює), гине у сцені, котра повторює і водночас перефразовує сюжет оповідання «Серце виказало».
«Золотий жук», «Поховані живцем», «Провалля і маятник», «Барильце амонтильядо» (фармацевтична компанія у серіалі зветься «Фортунато», тобто ім’ям заможного кривдника, котрому помстився бідняк у новелі; і вино амонтильядо теж грає свою доленосну роль), «Жабеня» (слуги Камілли, хлопчик і дівчинка, схожі на Жабеня і Трипетту, блазнів на службі самодурного короля)… Не обмежуючись виключно прозою Едгара По, Фленаган звертається і до віршів та поем письменника. Донька головного героя Тамі (Тамерлана) – відсилка до поеми «Тамерлан», дружина Аннабель Лі – відсилка до вірша «Аннабель Лі» (його фрагмент головний герой навіть зачитує безпосередньо в кадрі, і ліричні рядки настільки гармонійно, хоча і несподівано звучать, що безконтрольно перед ними завмираєш). Ім’я загадкової героїні Карли Гуджино, котра уособлює фатум і відплату за ненасить та его, в оригіналі звучить як Verna, що є анаграмою слова «raven», котре у перекладі з англійської означає «ворон». І звісно ж, це алюзія на найголовнішу поему Едгара По «Ворон», де постійним супровідником оповідача став чорний ворон, не стільки передвісник біди і недобре знамення, скільки символ того, що героя назавжди оповила пітьма… А онуці Родеріка Ашера, єдиній (після померлої бабусі Аннабель) світлій і чистій душі у прогнилій родині, Фленаган дав ім’я Ленор, бо саме Ленор у поезії По була втіленням світла, котре вислизало і зрештою зникало назавжди під натиском темряви.
Доволі цікавим є використання режисером-автором імені Артур Пім, котрим він називає адвоката у виконанні зірки «Зоряних війн» Марка Гемілла (адвоката диявола і диявольських синів-антихристів, тобто адвоката Родеріка Ашера та його дітей). Адже Артур Пім – герой єдиного у бібліографії Едгара По роману («Повість Артура Гордона Піма з Нантакета»). Цей твір вважається вкрай загадковим і суперечливим (одні літературні критики розцінюють його як повний провал і цілковиту невдачу, а інші навпаки, як найвизначніший доробок письменника), як і персонаж Гемілла. Він розповідає про молодика, котрий, жадаючи пригод, ховається на китобійному судні. Коли на кораблі стається бунт матросів, Пім, прикинувшись привидом мертвого моряка, начебто заспокоює заколотників і перехоплює ініціативу (як управний адвокат), і після цього розпочинаються його неймовірні авантюри та небезпечні халепи, котрі завершуються зіткненням із «білою фігурою у савані», тобто зі смертю… Та ймовірно, що Пім насправді помер набагато раніше, не виходячи з трюму китобійця, і ніяких пригод не було… Тобто просидів весь час у темряві, як адвокат у тіні диявола.
Відсилки Майк Фленаган робить не лише до Едгара По, а й до самого себе. По-перше, знову знімає улюблених акторів, деякі з яких стали, так би мовити, талісманами і обов’язковими атрибутами: Карлу Гуджино, Кейт Сіґел (власну дружину), Т’Нію Міллер, Генрі Томаса… По-друге, залишає у кадрах пасхалки до своїх фільмів: наприклад, в одній зі сцен, де персонажі обирають фільм на стрім-сервісі для перегляду, на екрані їхнього телевізора видно постер і заголовок «Гри Джеральда» – камерного психологічного трилера за Стівеном Кінгом, де токсична гра відбувається між жінкою і чоловіком у виконанні Карли Гуджино і Брюса Грінвуда (останній у серіалі зобразив безпосередньо самого Родеріка Ашера, мішень «єгипетських кар» від алегоричної персонажки Гуджино).
Важливо, що цей набір різних сюжетів Едгара Аллана По Майк Фленаган віртуозно складає в єдину історію та єдину картину. Бо вихоплює їхню спільну суть, котра для письменника (що й сам загинув темною, містичною смертю, не лишивши по собі дітей, жодних нащадків) завжди полягала у спогляданні (не протистоянні) мороку і падіння людських душ. І боявся По більш за все не чорноту (котра вже і так його захопила), а білизну, порожнечу, вакуум чистого аркуша і порожньої голови…, і порожнього серця. І цей страх позбавив його здорового глузду… Фобію митця, між іншим, хоча й химерним і парадоксальним чином, та все ж можна зіставити з фобією капіталіста, котрий понад усе боїться не вичавити максимум з «лимона»:
– Я хотів навчити своїх дітей мистецтву бізнес-маневру: коли життя підкидає лимони…
– Роби лимонад?..
– Ні… Спершу розгорни мультимедійну кампанію. Поясни людям, що лимони – страшенний дефіцит, і кожен має ними запастися. Контролюй поставки. Атакуй ЗМІ: «Лимон – найкращий подарунок коханій, незамінний аксесуар для заручин та річниці. Троянди лишилися в минулому, майбутнє за лимонами». Напиши на білбордах, що без лимонів ти зостанешся без сексу. Випусти лімітовану колекцію браслетів і сережок з лимонами. Домовся з Apple, щоб вони назвали свою нову лінійку продукції Lemon з наголосом на «о». За органічні лимони націнка 40%, за безконфліктне виробництво – 50%. Далі саджаєш у Конгрес лимонних лобістів. Кім Кардаш’ян смокче скибку лимона на злитому в мережу порновідео. Тімоті Шаламе в Каннах крокує червоною доріжкою у лимонних туфлях. Запускаєш у соцмережах хештег #lemon. Більше ніхто не говорить «кайф!», «жир!», «вогонь!». Всі кажуть «лимон!». «Ви бачили цей фільм? Ви ходили на цей концерт? Це ж просто лимон!». Доктор Росс рекомендує вживати по чотири лимони на день і додавати лимонну харчову добавку від токсинів. Потім патентуєш насіння. Пишеш рядок генетичного коду, що робить лимони більш схожими на жіночі груди, і патентуєш послідовність ДНК для бюст-лимона. Робиш перехресне запилення, і насіння починає ширитися світом. Потім судишся з фермерами за порушення авторських прав, коли твій генетичний код випадково залітає на їхнє поле. Сидиш собі і гребеш мільйони. А коли все скінчиться, і ти продаси лимонну імперію за мільярди доларів…, тільки тоді починаєш робити лимонад.
«Nevermore» – з цим знаковим рефреном поезії «Ворон» Майк Фленаган обходиться не просто винахідливо, а без перебільшення геніально. У серіалі кульмінаційний рядок, головне слово всієї руйнівної творчості Едгара Аллана По звучить такою собі «технічною запинкою» з того світу: світу без раю чи пекла, без бога чи диявола, а лише із закляклим відгуком земних людських вчинків… І життя, і твори Едгара По були сповнені болю. Невгамовного болю, фізичного та емоційного, що лився вербальним мороком через край. І той морок для По став іще темнішим, іще густішим після смерті його юної коханої дружини Вірджинії, його єдиного сонця (у віршах втрачену кохану поет називав іменами Ленор та Аннабель Лі), яке «ніколи більше» (never more) не сяятиме знову. Біль став іще нестерпнішим… Наприкінці Брюс Грінвуд, звісно ж, читає фрагмент «Ворона». На даху «вороний образ» Карли Гуджино височить у сукні з чорного пір’я. Дім Ашерів тріскається і падає. Та світ від того не змінюється. Світ продовжує стояти на місці.
– Правда у тому, що неможливо позбавити світ болю. Знеболювального не існує… Уявіть, якби я написав таке на етикетці… Хоча я зміг би продати навіть це.
Анастасія Лях
Падіння дому Ашерів (The Fall of the House Usher)
2023 рік, США
Продюсери: Майк Фленаган, Тревор Мейсі, Еммі Грінвіс, Майкл Фімогнарі, Мелінда Нісіока
Режисери: Майк Фленаган, Майкл Фімогнарі
Сценарій: Майк Фленаган, Еммі Грінвіс, Юстина Айрленд, Метт Джонсон, Дені Паркер, Ребекка Лі Клінгель, Джеймі Фленаган, Кіле Санчес, Едгар Аллан По
У ролях: Брюс Грінвуд, Карла Гуджино, Мері МакДоннелл, Зак Ґілфорд, Вілла Фіцджеральд, Карл Ламблі, Малкольм Гудвін, Саманта Слоян, Генрі Томас, Марк Гемілл, Т’Нія Міллер, Рахул Колі, Кейт Сіґел, Сауріян Сапкота, Кеті Паркер, Майкл Трукко, Кайлі Керран
Оператор: Майкл Фімогнарі
Композитор: The Newton Brothers
