Коли Ніколас Кейдж озвучив нуарну версію Людини-павука з альтернативного всесвіту (вірніше з одного з альтернативних всесвітів павучого мультивсесвіту) в повнометражній анімації «Людина-павук: Навколо всесвіту», в шикарному безапеляційно стильному образі не вистачило тільки одного – обличчя Ніколаса Кейджа. Тому роки по тому студія Sony, повністю покладаючись на атиповий авторитет своєї особливої зірки, випустила ігровий серіал, де актор не лише голосом, а і лицем та тілом зобразив гібрид Спайдермена і Гамфрі Боґарта.
Дія шоу «Павук-Нуар» (паралельно існуючого у двох версіях: кольоровій і чорно-білій, і певна річ що монохром додає атмосфері значно більшої густоти й автентичності) розгортається на початку 1930-х в Нью-Йорку, де йде політична ворожнеча за вплив і контроль над містом і містянами між діючим мером і амбітним мафіозі (останнього зіграв Брендан Ґлісон, але харáктерному ветерану ірландського кіно дали не дуже багато простору для маневрів, оскільки територію для будь-яких персонажних трюків монопольно забронював Кейдж), котрому замало вигоди від бутлеґерства і хочеться бути… Трампом гангстерської епохи (і неважливо: споїти мегаполіс і створити власну армію суперлюдей чи… помістити свій портрет на 250-доларову банкноту і «зупинити»/ розпочати всі війни).
Надворі – розпал Великої депресії, і нікому непотрібні та всіма забуті ветерани Першої світової (особливо ну звісно що чорношкірі) стоять у принизливих чергах за безкоштовним водянистим супом і живуть просто на сходах і тротуарах (поки в нічних клубах, утриманих білими кримінальними босами, на стіл подають пастрамі, устриці і контрабандну чорну ікру). На великі екрани нещодавно вийшов «Франкенштейн» із Борисом Карлоффом, і приблизно саме так, як зшите-перешите латане-перелатане чудовисько Франкенштейна, почувається немолодий і сильно втомлений від життя і самого себе Бен Райлі: колишній солдат, який під час звільнення окупованих французьких територій безпосередньо зіштовхнувся з моторошними живими і напівживими наслідками німецьких генетичних експериментів над полоненими, сам був укушений одним із мутантів, сам відповідно трансформувався, зрештою (після тривалих спроб знову почуватися як людина, тобто в гармонії із власним тілом) перетворився на анонімного народного захисника в масці (Павука), потім (класично, як Ендрю Ґарфілд Емму Стоун у пам’ятній сцені) не зміг врятувати кохану (таємничу білявку Рубі), впав через те у перманентну екзистенційну яму, на хвилі депресії (не Великої, а малої власної) відхрестився від супергеройського альтер его і став… просто насупленим, меланхолійним, апатичним невдахою Беном Райлі, єдиним приватним детективом у власному приватному детективному агентстві, де немає грошей ані на зарплатню секретарці, ані на яєчню з сосисками, ані на телефонні послуги, тож телефон стоїть замість прес-пап’є…
Але ситуацію змінює… поява ще однієї суперлюдини на вулиці (чоловіка з пірокінезом, який невідомо за чиїм наказом або ж замовленням днями підпалив будинок мафіозі-бутлеґера) і зустріч із… ля фам фаталь (без фатальної спокусниці нуар – не нуар, а… асексуальний колапс), співачки з нічного клубу, що має приховані темні (а в нуарах інших бути не може) наміри…
Чесно кажучи, були сильні сумніви щодо органіки поєднання класичних детективних нуарів золотої епохи із супергероїкою двадцять першого століття. І так само були сумніви щодо наповненості розширеного простору: чи зможе персонаж-камео з анімації створити і заповнити власний повноцінний цілий світ, причому так, щоби за надто вираженою стилістикою не загубилися нова оригінальна історія і нова автономна супергеройська фігура. Проте… Кейдж усім нам в поміч! У той час як сценаристи і постановники «чорнили» один із найбільш підліткових коміксів і силилися вписати (без суперкостюмів, на щастя, а в масній одежині американського міжвоєнного пролетаріату) відомих антагоністів спайдервсесвіту на кшталт Електро, Піщаної людини, Ящера… в ретрореальність майже сторічної давнини (а фаталь співачку Кет Гарді зробити неявною чи явно переосмисленою навіть з точки зору раси відсилкою до Феліції Гарді/ Чорної кішки – антигероїні із нарочито непередбачуваним характером, що граційно балансує між злом і добром), коли «запалювати електроенергією» значило дещо більше, ніж сьогодні, бо Нью-Йорк після дебютної електризації Томаса Едісона, після війни струмів і після експериментального запровадження метро та будівництва перших хмарочосів… тільки-тільки готувався перейти на єдину електромережу під назвою Consolidated Edison (яка існує і понині)…; великий і могутній фокусник (чи шарлатан) країни Оз (країни не британського хеві-метал-ідола Оззі Озборна, а Озброєного феєричною тупістю та Оземпіком Дональда Трампа), себто великий і могутній Ніколас Кейдж (не Ніколас Коппола тепер уже юридично) без жодної економії давав «все, скрізь і одразу».
Декаданс, оптимізм, знову розчарування, п’яну бійку у барі, тотальну фрустрацію, обнадійливий голодний перехід на «кисломолочний сир із зеленню» замість яєчні з беконом, бо на пляжах Санторині треба мати принадну фігуру…, – лицедій (лице котрого таки дійсно now and forever перебуває у дії) дає геть усе: згадує свої старі найскладніші характери (не Примарного вершника, ясна річ, той немарвел-крінж повністю реабілітований цим білямарвел-нуаром) типу Бена Сандерсона із «Залишаючи Лас-Вегас» і Теренса МакДони з «Поганого лейтенанта» і, заглиблюючись приблизно по третій ґудзик зверху на сорочці у внутрішній конфлікт егоїста-альтруїста, героя-негероя, соціофіла-мізантропа (котрий, обманувши безхатька порожньою флягою, фінішує-полірує свою реальну чи показну відсутність емпатії саркастичною настановою «Утримання починається з віри»)…, повторює знову і знову переінакшення канонічної репліки дядечка Бена «З великою силою приходить велика відповідальність» (тут фраза належить загиблій Рубі): «Немає сили – немає відповідальності».
Поки автори намагаються злагоджено заміксувати похмурий дорослий (дотичний не лише до нуарних детективів і гангстерських епосів, а і до монстр-горорів періоду від «Франкенштейна» до «Істоти з Чорної лагуни») вайб із жанровою та цільовою необхідністю дотепів і розваги, Ніколас Кейдж (який грає роль, яка і сама грає ролі) намагається бути (і власне є) максимально різним і максимально всяким: від алюзії на Шерлока Холмса (сищика, котрий часто і залюбки маскується, театралізується і прикидається ексцентричними вигаданими персонами) до імітації чи радше реновації задимленої харизми вже згаданого Гамфрі Боґарта та потрісканої напруги Орсона Веллса. І можна сказати, що серіал про нуарного Павука на виході схожий на покруч (від слова «крутий», а не «перекручений») «Шибайголови: Народженого наново», фільму «Лоґан» із Г’ю Джекманом в шершавій шкурі старого Росомахи (в якого, до речі, є офіційна чорно-біла версія «Лоґан Нуар») і… «Касабланки» (хоча мав би, напевно, бути «Мальтійський сокіл»… або ж «Леді з Шанхаю»…, втім остання тут абсолютно точно цитується щонайменше кульмінаційною сценою у дзеркальному лабіринті). Адже зрештою Бену Райлі доводиться зробити вибір, майже аналогічний вибору Ріка Блейна, що відмовився від кохання і допоміг (бо гідність вища за потяг) коханій жінці та її чоловіку, лідеру руху Опору, втекти з вішистської Касабланки і далі боротися проти нацистів за… вільний «різнокольоровий» світ.
Анастасія Лях
Павук-Нуар (Spider-Noir)
2026 рік, США
Продюсери: Емі Паскаль, Стів Лайтфут, Гаррі Бредбір, Орен Узіель, Філ Лорд, Крістофер Міллер, Ніколас Кейдж
Режисери: Гаррі Бредбір, Нзінґа Стюарт, Алетея Джонс, Ґреґ Яйтанес
Сценарій: Орен Узіель, Дженніфер Фрейзін, Джек Гендерсон, Меґан Ляо, Стів Лайтфут, Торі Семпсон, Крістофер Чен, Брюс Маршалл Романс
У ролях: Ніколас Кейдж, Лі Джун Лі, Ламорн Морріс, Брендан Ґлісон, Джек Г’юстон, Абрагам Попула, Карен Родріґес, Лукас Хаас, Джо Массінґілл, Емі Акіно, Камерон Бріттон, Кері Крістофер, Майкл Костофф, Скотт МакАртур, Вітні Райс, Аманда Шулл
Оператори: Даррен Тьєрнен, Пітер Демінґ
Композитори: Кріс Бауерс, Майкл Дін Парсонс
