Цей політично-феміністичний серіал каналу Showtime (який, вірогідно, стане антологією, бо ж далеко не усі видатні дружини американських президентів вмістилися у перший сезон, зокрема далі хотілося би побачити Мері Тодд Лінкольн і Гілларі Клінтон) може здатися надто американським і надто матріархальним. Проте ні у першому, ні у другому немає нічого поганого. До того ж, цікавіше не що, а як, тобто як саме побудовано шоу, в продюсерах і режисерах котрого варто відмітити титуловану данку Сюзанну Бір, знану за фільмами «Після весілля», «Пташиний короб», міні-серіалами «Нічний адміністратор» і «Відмотати назад» («Знищення»). Або ж можна просто насолодитися грою Джилліан Андерсон, Віоли Девіс і Мішель Пфайффер.
Перший сезон розповідає історії трьох перших леді: Елеонори Рузвельт (Андерсон), Бетті Форд (Пфайффер) і Мішель Обами (Девіс). Відповідно основні події розгортаються у 1930-х, 1970-х і 2010-х з флешбеками у юність кожної з героїнь. Оповіді йдуть не послідовно, а паралельно, тобто з першої ж серії глядач знайомиться не з однією, а одразу з трьома першими леді, і цей паралельний монтаж створює доволі захоплюючу ілюзію динаміки у насправді нединамічному сюжеті. До того сцени з різних епох склеюються між собою матч-катами, тобто співзвучними кадрами (римою слугують найрізноманітніші об’єкти, явища, ідеї… наприклад, схожі президентські собаки, святкування Різдва, голос чорношкірої оперної співачки Маріан Андерсон, якій всупереч расовій сегрегації Елеонора Рузвельт влаштувала виступ у Меморіалі Лінкольна у самісінькому центрі Вашингтона і яку вже у записі слухає Мішель разом із доньками), і це надає паралельним історіям ілюзію послідовності, художню й ідеологічну єдність.
Автори не розказують біографії. Вони розповідають американську історію двадцятого сторіччя крізь призму знакових жінок, які зробили більше, ніж викладено у підручниках. Зокрема фокусуються на трьох віхах американської боротьби за рівні права для жінок, для чорних і для сексуальних меншин. Адже саме 1930-ті, 1970-ті і 2010-ті відповідають трьом хвилям феміністської боротьби, антирасистського руху і сексуальної революції. І три героїні шоу (до речі, нібито дуже різні, та однаково рішучі і сміливі, однаково незгодні виконувати номінальну роль) пускають ліберальне коріння (при цьому слід зазначити, що Бетті Форд була дружиною республіканця, який з ініціативи коханої жінки відчайдушно намагався зробити традиційний консерватизм своєї партії більш прогресивним і вільнодумним) безпосередньо у закоснілий фундамент Білого дому, порушуючи усі правила і навіть танцюючи і фігурально, й буквально на президентському столі.
Тож Елеонора Рузвельт влаштовує прес-конференції для жінок-репортерів, з якими обговорює політику замість рекомендованих президентською адміністрацією суто «жіночих тем» про в’язання, шиття, кулінарію…; відвідує сапфістські квартирники, де збираються лесбійки, і врешті-решт сама заводить лесбійський роман; виступає за відміну расової сегрегації. Бетті Форд підсовує чиновницьким дружинам «незручну» книгу Глорії Стайнем, відкрито заявляє про свій рак грудей та більш комфортно і тепло спілкується зі своєю чорною служницею, яку вважає за подругу, аніж з нудними білими дамочками. Мішель Обама замість нав’язаної західним крилом городньої діяльності змінює рутинерську систему охорони здоров’я, змінює політику мовчання про расизм «першого чорного президента» та фактично підштовхує чоловіка узаконити одностатеві шлюби в усіх штатах.
Смотрите легально на MEGOGO
З одного боку, можна звинуватити авторів серіалу у мізандрії, адже за їх сценарієм навіть найкращі президенти Америки усі свої найпрогресивніші, найтолерантніші, найгуманістичніші рішення (рішення, що не просто ввійшли в історію, а змінили історію суттєвішим чином) приймали виключно за вказівкою дружин. Та з іншого, саме жіноча позиція цієї історії показує президентів з найцікавішого, найбільш особистого і навіть інтимного боку; показує їх не стільки політиками, зв’язаними по руках і ногах регламентом казенної споруди, скільки чоловіками, люблячими і м’якими не через м’якість характеру, а через мужність бути ніжними і одностайними з коханою жінкою і через мудрість дослухатися до поради і думки розумної жінки. І хоча Барак Обама (О. Т. Фаґбенлі з серіалу «Оповідь служниці»), Джеральд Форд (Аарон Екгарт) і Франклін Рузвельт (найяскравіше перевтілення у акторській кар’єрі Кіфера Сазерленда) відіграють тут підкреслено другорядні ролі, за ними так само цікаво спостерігати, нехай і їх образи не самостійні, а лише відпочковані і відгомінні від образів героїнь.
Цілком може здатися, що Віола Девіс перегинає з гримасою. І що Мішель Пфайффер надто красива, аби грати президентську дружину. Проте Джилліан Андерсон приголомшлива беззаперечно. Не тому, що зображує жінку не надто красиву, надто розумну і винятково моральну й духовну. А тому, що делікатно ховає за сухістю і інтелектом щирі вразливість і ніяковість за помилки і гріхи усього людства. Тому, що надає багатству душі благородної стриманості і демонструє, як гуманізм справді освітлює і наділяє вродою холодне й жорстке обличчя. Її Елеонора спокійна і «нудна» наче пам’ятник, проте на відміну від постаментів проста і жива глибоко під захисним футляром.
Америку змінити дуже непросто. У той час як Елеонора Рузвельт відчиняє у Білому домі таємну кімнату, де президенти тримали рабів, майже сто років потому Мішель Обама роздивляється настінний живопис і зупиняється на картині, що зображає білих господарів і чорних невільників. «На щастя, картини ви можете обрати за власним смаком», – говорить їй секретарка. Безумовно, змінити інтер’єр чи то декор будинку – не проблема. А от країну змінити у рамках абсолютно бездіяльного титулу «перша леді»…
Анастасія Лях
Перша леді (The First Lady)
2022 рік, США
Продюсери: Джефф Гаспін, Кеті Шульман, Сюзанна Бір
Режисер: Сюзанна Бір
Сценарій: Аарон Кулі
У ролях: Віола Девіс, Мішель Пфайфер, Джилліан Андерсон, О. Т. Фаґбенлі, Дакота Фаннінг, Лілі Рейб, Реджина Тейлор, Кіфер Сазерленд, Аарон Екгарт, Крістін Фросет, Еліза Сканлен, Джейк Пікінґ, Клеа Дюваль, Джекі Ерл Гейлі, Еллен Берстін, Джуді Грір
Оператор: Амір Мокрі
Композитор: Джефф Занеллі
