Підліток (Перехідний вік, Юнацтво, Adolescence)

Netflix випустив британський міні-серіал «Перехідний вік», який миттєво став справжнім феноменом, напевно що переваживши минулорічний успіх «Оленяти». Це всього лише чотири серії про арешт тринадцятирічного хлопця Джеймі і намагання зрозуміти причину його жахливого злочину: вбивства кухонним ножем однокласниці. Кожна серія складає одну-єдину неперервну сцену, тобто знята одним дублем (і це значить, що глядач позбавлений можливості відволіктися від екрана і зробити бодай крихітну паузу, яку зазвичай нам дарують традиційні монтажні склейки): перша – арешт вдома і допит у відділку; друга – відвідини поліцейськими школи і розмови з учнями, що знали вбиту і підозрюваного; третя – діалог Джеймі з дитячим психологом у досудовому психіатричному закладі; четверта – наслідки для батьків і сестри хлопця, які намагаються збагнути те, що сталося з їхнім сином (братом), і простити собі батьківську провину.

Стівена Ґрема часто називають найбільш недооціненим англійським актором. Адже йому майже не дістаються головні ролі попри те, що на другому плані він завжди демонструє характер і очевидний потенціал. У серіалі «Перехідний вік» він так само виконав начебто не центральну партію – батька обвинуваченого юнака, хоча насправді саме емоції і роль батька (не акторська, а та, що поза сценою в реальному чи радше реально паскудному житті) тут є ключовими. До того ж Ґрем виступив співавтором сценарію і тим самим вивів свою професійну недооціненість на новий рівень.

Може здатися, що «Перехідний вік» схожий на «Захищаючи Джейкоба», та це не так. Адже тут фокус тримається зовсім не на дилемі, скоїв хлопчина вбивство чи ні (бо вже наприкінці першої серії відповідь на це запитання є однозначною). Тут і автори, і глядач, і батьки, і психолог, і копи, і навіть сам Джеймі силяться зрозуміти, чому… Звісно, це далеко не перша історія ані на екрані, ані в реальній психології реального насилля, коли йдеться про нерозтрачену сексуальну енергію, що сублімує в удар ножем, і добре відомо, що ніж як знаряддя агресії і калічення є виразним і гострим (даруйте за каламбур) фалічним символом. Але, можливо, це перша історія (принаймні на телебаченні, а не в кіно), після котрої виникає знову ж таки гостра загальносоціумна потреба переглянути і переоцінити сучасне виховання підлітків в усіх аспектах: вдома, в освітній системі, в соціальних мережах.

Юний актор Оуен Купер, який зіграв Джеймі, саме своєю дивовижно контрастною грою наочно демонструє суть перехідного віку, себто середнього нестабільного стану, коли дитинство уже позаду, а зрілість іще попереду, коли тіло і розум розгублено метушаться між хлопацтвом з його природною наївністю, легальною безвідповідальністю і сором’язливим рум’янцем і ластовинням на щічках… і маскулінністю з її часто хворобливою підміною понять мужності й агресії.

Смотрите легально на MEGOGO

У першій серії, яка бездоганно спрацьовує на глядача зумисним шокером, під час ранкового поліцейського штурму зі спецназом (якому символічно передує сцена-пролог: телефонна розмова копа з підлітком-сином, який жаліється батькові на біль в животі, щоби не йти до школи, і за тією нібито невинною брехнею, котра сама по собі нічого не значить і характерна ледь не для всіх тинейджерів, криється потужна прихована ненависть до місця – оселі знання зла, де власне і відбувається втрата дітьми дитинства і первісної невинності як фізичної, так і ментальної) Джеймі від страху мочиться у своєму ліжку в дитячій кімнаті, обклеєній шпалерами з космічним принтом (можливо, він захоплювався сай-фаєм про подорожі на інші планети чи мріяв колись працювати у NASA, перебуваючи у своєму англійському провінційному субурбіконі під Ліверпулем, соромлячись соціального статусу батька, що працює сантехніком, і соромлячись того, як батько, споглядаючи його незграбну непридатність до спорту як до найпершої ознаки маскулінності, соромиться свого сина…). Він так щиро боїться і так щиро повторює, що нічого не скоїв, що здається, він зараз просто поїсть кукурудзяні пластівці, котрі поліцейські йому запропонували на сніданок у кімнаті допиту замість знайомої йому рідної домашньої кухні, де мати готувала сендвічі чи млинці, і поїде додому…, проте ні, не поїде. І вже у третій серії, під час чергової бесіди із психологинею через сім місяців після арешту, ми побачимо геть іншого Джеймі – такого, що обрав за захисну реакцію сарказм і що знаходиться за крок від женоненависництва, проте водночас люто жадає сподобатися хоч комусь.

У другому епізоді копи навідуються до школи, і напарниця того поліцейського, що у пролозі прослуховував звукове повідомлення від сина на телефон про біль у животі (і сам при цьому їв яблуко, від якого мав власний шлунковий розлад…, і то зовсім невипадкові деталі, адже шлунково-кишковий розлад – найперша фізіологічна ознака стресу і паніки, котрі, давайте згадаймо, були постійними супутниками наших шкільних днів), підмічає, що «школа смердить блювотинням, капустою і дрочкою», і згадує, що її школа пахла так само, підсумовуючи, що «всі школи смердять однаково» (із власного досвіду я би додала, що моя на додачу почергово пахла то сечею, то хлоркою). «Сумніваюся, що в такому місці взагалі можливо навчитися чомусь хорошому…», – відповідає напарник, чий син учиться у цьому ж закладі і де смартфони (чи то смердфони, бо від жовчі збереженої на них інформації так само смердить) не випускаються з рук учнів ні на перервах, ні на уроках… Ясно що цькування (чи булінг) не народилися разом із епохою соцмереж і існували задовго до того в усіх поколіннях. Але якщо раніше точкове задирання і гноблення, коли група популярних обирала найслабкіші мішені, могло відбуватися за спиною і ціль могла не здогадуватись про нього, то тепер на сторінках акаунтів в коментарях і емодзі все виставляється на загальний огляд, а безвідмовний помічник гугл в два кліки дає зрозуміти, приміром, значення слова «інцел».

До речі, у другій серії таки є різка зміна локації і, так би мовити, неестафетний перехід від одних дії і персонажа до інших, коли від поліцейського біля школи кадр перемикається на батька Джеймі, що приніс квіти до імпровізованого меморіалу на місці убивства дівчинки. І тут, здавалося би, без склейки ніяк не обійтися. Але натомість камера повільно здіймається догори, наче дещо змучений побаченим на землі засмучений птах під самі хмари, і летить-летить синім небом, яке любить обманювати нас марною надією на дешевих шпалерах… (під виконання дитячим хором пісні Стінга «Fragile»), і приземлюється в потрібному місці. І здається, це єдине кіно та єдиний момент, коли заїжджене претензійне аранжування дитячим хором звучить беззаперечно доречно, беззаперечно до місця. «Всім тим, хто народився під зіркою зла. Щоби ми завжди пам’ятали, наскільки вразливими природа створила нас. А дощ буде падати знову і знову. Наче сльози із зірки, наче сльози із зірки…».

У поліцейському відділку в сцені неприємного огляду пеніса і сфінктера Джеймі ми не бачимо ані Джеймі, ані поліцейського. Лише дуже крупним планом обличчя батька…, котрому соромно. Соромно і за сина, і за себе, і за весь грьобаний світ; прикро за все, що сталося і стається тут і зараз, і трішки прикро за недосяжний космос, який ніколи не буде нашим, бо ми зростаємо і вмираємо серед запахів дрочки і блювотиння. Йому здавалося, що дитяча кімната – найбезпечніше місце, і якщо син з неї майже не виходить – значить не може статися нічого поганого. А виявилося геть навпаки. Виявилося, що дитяча кімната – кокон, з якого вилуплюється вигодуваний отруйним молоком системи монстр.

Анастасія Лях