Американський канал FX випустив міні-серіал, присвячений феноменальній кар’єрі лондонського панк-гурту Sex Pistols, який у кінці 1970-х років геть підірвав не лише рок-музику, наплювавши на «Бітлів», «Квінів» і Pink Floyd…, а й саму систему і сам порядок. Вони не привнесли грандіозну музику. Проте привнесли грандіозний гармидер. Напрочуд яскраве шоу, позбавлене будь-якої цензури і будь-яких правил, говорить про панк-естетику (не лише про музику, а й про одяг і стиль, і філософію) таким чином, аби ми, глядачі, навіть якщо ця ідеологія цілком для нас неприйнятна, все одно захопилися і прожили шість епізодів у іншому всесвіті, в іншій божевільній реальності, віртуозно намальованій культовим британським режисером Денні Бойлом.
Поки еліта розважається у Сохо, на іншому боці британської дійсності, у лондонських нетрях зростають діти немилосердної вулиці, травмовані тінейджери у передчутті перевороту або апокаліпсису. Хлопчина на ім’я Стів (якого вдома принижує і ненавидить вітчим, що у дитинстві його розбестив, а мати на все закриває очі і мовчить) фанатіє від Девіда Бові і одного разу краде музичну апаратуру і мікрофон зі слідами помади кумира. А потім заходить у магазинчик неформального одягу під назвою Sex і краде трохи одежини. У фешн-лавці з політичним антимонархічним посилом працюють швачка-дизайнер на ім’я Вів’єн (майбутня Вів’єн Вествуд), симпатична іммігрантка зі Штатів Кріссі (Кріссі Хайнд, майбутня вокалістка майбутнього рок-гурту The Pretenders), а володіє андеґраундною крамницею митець, підприємець, музичний продюсер і активіст Малкольм МакЛарен.
За крадіжку Стіву загрожує в’язниця. Проте Малкольм бере юнака на поруки і навіть стає менеджером його поки що безіменної групи. Та якщо наївний мрійник Стів (переживший складне дитинство, та нібито не готовий миритися із долею гопника) хоче створити надновий музичний колектив на фундаменті робочого класу, то амбіційний МакЛарен має намір створити не гурт, а цілий антисистемний рух, який наче голка чи то з адреналіном, чи то з отрутою проштрикне спляче англійське суспільство.
«Всі діти – анархісти, допоки вони не втягнуті в систему».
Так говорить Малкольм МакЛарен. А Денні Бойл робить цілковито анархістське шоу, не втягнуте ні в кінематографічну, ні в телевізійну системи. Його відчуття контркультури відсилає до культових бунтарських фільмів із юним Малкольмом МакДавеллом, до «Механічного апельсину» Кубрика і «Якщо…» Ліндсі Андерсона. Він робить справді приголомшливий міні-серіал (найнеакадемічніший з усіх існуючих музичних байопіків), який безапеляційно нагадує, що британський рок – найреволюційніший рок у світі… як у позитивному, так і в негативному світлі. Та й взагалі це не музичний, а звісно ж, соціально-політичний байопік, де маргінали стоять проти істеблішменту, а панки стоять проти всіх; де шістнадцятирічні вважають вісімнадцятирічних стариганами і являють собою покоління, яке думає, що в нього вкрали рок-н-рол і «небажання мріяти»… Та й не стільки це байопік, скільки… документальне сновидіння. Сон про «величезне шахрайство», яким стали Sex Pistols – гурт, що не вміє ні грати, ні співати.
Смотрите легально на MEGOGO
«Музика не має значення. Важливий лише хаос».
Тут Мейсі «Ар’я Старк» Вільямс гордо несе свої оголені груди. Дико фактурний і прицільно влучний Енсон Бун самовіддано дає Ісуса чи радше Антихриста геть загубленого покоління непотрібних і непотребних дітей. Несподівано віртуозний Томас Броді Сенгстер (маленький хлопчик з «Реальної любові», що нарешті став справжнім актором, здатним перевтілюватися і вражати, вносити в образ не лише зміст, а й буквальну і фігуральну «музику») дає чи то слизького змія-спокусника, чи то джедая-ментора у шотландській картатій спідниці для малолітніх заколотників з нетрів. І стримано сяє тіньова зірка цієї історії (без ексцентрики, але з реальною драмою) Тобі Воллес.
Оповідь не зациклюється на лекалі «секс, наркотики, рок-н-рол». Власне, про наркотики тут лише одна з багатьох персонажних ліній (п’ята серія присвячена Сідові і Ненсі, панк-версії шекспірівських Ромео і Джульєтти, проте вони у серіалі фігури більш ніж другорядні на відміну від байопіка 1986 року, де Сіда Вішеза зіграв Ґері Олдмен). І мабуть, найменш цікава, бо як такий сюжет не знімай, він все одно звучить заїждженою платівкою. Тож Бойл принципово зосереджується на усьому, окрім наркотиків, і це робить «Пістол» новим авангардом у світі про брудних поганих рокерів. Особливо коли цей світ – діти.
Так, як Денні Бойл, більше не знімають. І це, безумовно, вперше за багато років той самий автентичний, зухвалий і бунтівний Денні Бойл, що зняв «Трейнспоттінг» («На голці»). До речі, тут теж є мертвий малюк як символ руйнації існуючого гнилого світу (здається, «На голці» свого часу, власне, і був натхненний вайбом Sex Pistols, адже Юен МакГрегор навіть схожий на Джонні Роттена). І повертаючись до документального сновидіння: постановник міксує кафкіанське відчуження з плавкою візуальною естетикою Вонга Карвая і сновидним передчуттям падіння «стіни» революційної антирадянської «Асси». Падає і стара мораль, і система, і сам колектив, і надія втраченого покоління.
Анастасія Лях
Пістол (Pistol)
2022 рік, США/ Велика Британія
Продюсери: Денні Бойл, Крейг Пірс, Аніта Камарата, Гоуп Гартман, Стів Джонс, Пол Лі
Режисер: Денні Бойл
Сценарій: Крейг Пірс, Стів Джонс, Бен Томпсон
У ролях: Тобі Воллес, Енсон Бун, Луїс Партрідж, Джейкоб Слейтер, Крістіан Ліс, Емма Епплтон, Талула Райлі, Александер Арнольд, Мейсі Вільямс, Айріс Лоу, Кай Александер, Томас Броді Сангстер
Оператор: Ентоні Дод Ментл
