Цей сай-фай серіал про пандемію «щастя» став найпопулярнішим проєктом Apple TV+ за весь час. Його автором виступив титулований Вінс Ґілліґан, творець одного з найкращих шоу в історії телебачення «Пуститися берега» і його цілком достойного спін-офа «Краще подзвоніть Солу». У «Плюрібус» сценарист повертається до свого улюбленого міста Альбукерке (Нью-Мексико) і повертає актрису Рей Сігорн (юристка Кім Векслер з «Краще подзвоніть Солу»), проте виступає цього разу не в реалізмі і не в криміналі. І треба сказати, що якщо відкинути науково-фантастичну жанровість, яка є формою-вмістилищем для тіла чи радше душі алегоричного смислу, то лишаться голі сатира і метафора про те, що рідкісний вид людини розумної і цинічної на тлі більшості необтяжених важким інтелектом оптимістів просто не здатен бути щасливим… і більше того заважає бути щасливими всім іншим.
За сюжетом популярна письменниця Керол Стурка (Сігорн із вражаючим динамітним запалом закоренілого скептика і душніли, готового розтрощити лоба об асфальт і собі, і решті людства задля порятунку депресивної тверезості), котра має близькі стосунки зі своєю агенткою і випускає чергову книгу гітової романтичної серії про кохання ліричної героїні з мачо-піратом, якраз проводить публічні читання і радо (проте нещиро) підписує примірники домогосподаркам, які до ейфорії зачитуються її бульварною любовно-пригодницькою писаниною (схожу романістку на ім’я Лоретта Сейдж грала Сандра Буллок у «Загубленому місті», котра так само висміювала і зневажала власних шанувальниць і власного романтичного героя, бо була набагато розумнішою і раціональнішою за чтиво, проте не мала сили духу бути вищою за комерцію). Здається, себе за тиражування ширвжиткової вульгарщини Керол ненавидить ще більше за дурнуваті посмішки своїх прихильниць. І вже за кілька годин починає ненавидіти всю планету, бо більшість людства, зчитавши далекий космічний сигнал і відтворивши в лабораторії послану невідомою расою РНК-послідовність, інфікується дивним іншопланетним вірусом і перетворюється на суцільно блаженний натовп з єдиним спільним колективним розумом і єдиним безумовним відчуттям вселенського щастя…
В Керол Стурки і ще дванадцятьох людей на Землі виявляється імунітет до «зарази». І письменниці, котру страшно бісить раптовий масовий оптимізм, здається, що тепер на її плечі і плечі інших дванадцятьох має пасти надважлива місія порятунку людського роду, котрий втратив індивідуальність і песимізм, на яких століттями тримався геній (і зокрема чи радше особливо злий геній) нашої цивілізації. Але, зустрівшись з рештою неінфікованих, Керол неочікувано для себе з’ясовує, що навіть незаражені геть усім задоволені і жадають швидше доєднатися до «хворих», ніж шукати нікому непотрібну вакцину від щастя…
Безперечно дотепний, розумний, кмітливий і водночас відкритий до контраверсії Вінс Ґілліґан не те щоби спростовує, але ставить на стіл аргументованої дискусії твердження про те, що абсолютно щасливі люди – це неодмінно тупі люди, а ті, що помножують свої знання, неодмінно помножують сум. Шляхом чорної і водночас яскраво сонячної (адже в Альбукерке завжди сонячно) сатири Ґілліґан, розуміючи адекватність цинічно-скептичних унікумів (яким швидше за все є і він сам), у той же час вирішує небезпідставно дорікнути всім закоренілим песимістам, меланхолікам, невірам, негативістам, хнюрам, чорноглядам…, які є ідеологами раціо і всесвітньої безнадії, і ткнути в них пальцем; змусити їх самих ткнути в себе пальцем і відчути сором за те, що вони звинувачують «дурнів» у щасті і намагаються нав’язати планеті свій настрій перманентних люті, безвиході, пихатості через усвідомлення і прийняття беззаперечно темного кінця беззаперечно темного буття.
І безумовно, Рей Сігорн своїм твердо і вперто безрадісним обличчям ідеально персоніфікує душність затятих розумників, які вважають себе вищими за осяяних хорошим настроєм йолопів. І наче танк лиховірства, головна героїня пре буквально по трупах (адже від її приступів гніву буквально гинуть мільйони «просвітлених»), і навіть той факт, що світ нарешті став реальною утопією без убивств, злочинів, ненависті, брехні, егоїзму, підлості, амбіцій, тиранії, бездумної експлуатації і продуманої елітарності…, її аж ніяк не зупиняє, а щасливі, котрих вона називає зомбі і роботами, її бісять навіть тоді, коли в усьому і щиросердно, з виключно добрим наміром намагаються їй догодити в будь-якому запиті (хоча легше було би просто її, одну-єдину незгодну, прибрати з дороги, бо саме так вчинили би ті «вчорашні» люди, за повернення котрих вона так відчайдушно бореться).
Звісно, невипадково по телевізору, котрий в гордій самотності дивиться Керол Стурка (котра, до речі, щоразу виказує типово людське експлуататорське нутро щодо відправленої до неї колективним розумом милішої посланниці Зосі у виконанні Кароліни Видри, котра майже не змінилася з часів українки Домініки в серіалі «Доктор Хаус»…; і між іншим, саме на Грегорі Хауса і схожа характером і мізками Керол Стурка), показують гумористичне ситуаційне телешоу (Betty White’s Off Their Rockers або Hot in Cleveland), в якому легендарна комедіантка Бетті Вайт розповідає різні гуморески й каламбури, зокрема жарт про жіночку, в котрої від народження були відсутні м’язи сміху (musculus risorius), і коли їй пояснили, що сміятися – це навпаки до сумувати, вона встала догори ногами і помахала… Тобто коли реальний світ встає догори дриґом, письменниця виявляється тією самою жіночкою, в котрої від народження відсутній мускул радості, та вставати на голову вона запекло не хоче.
І зрештою саме «найздоровіша з усіх» починає становити найбільшу загрозу для всіх і всього, спершу озброївшись ручною гранатою, а далі замислившись над отриманням ядерної бомби…
Анастасія Лях
Плюрібус (Єдина, Pluribus)
2025 рік, США
Продюсери: Вінс Ґілліган, Гордон Сміт, Елісон Тетлок, Діана Мерсер, Джулі Гартлі, Джефф Фрост
Режисери: Вінс Ґілліган, Гордон Сміт, Зетна Фуентес, Мелісса Бернштейн, Адам Бернштейн
Сценарій: Вінс Ґілліган, Віра Бласі, Аріель Левін, Джонні Гомес, Гордон Сміт
У ролях: Рей Сігорн, Кароліна Видра, Карлос-Мануель Весга, Міріам Шор, Самба Шутте, Пітер Бергман
Оператори: Маршал Адамс, Пол Доначі
Композитор: Дейв Портер
