Покинуті (The Abandons)

Наприкінці двадцятого століття вестерн уважався архаїчним і майже віджившим своє, бо Америка часів Дикого Заходу здавалася надто далеким (хоча промайнули всього-на-всього якихось сто років) і надто неприємним минулим, щоби повертатися до нього знову і знову цілим окремим жанром. Та епоха і відповідне її відтворення на екрані були квінтесенцією жорстокості, беззаконня, наживи і тупості – безсумнівно найгірший період і найбрудніша сторінка американської історії. І що цікаво, у двадцять першому столітті забутий, «покинутий» вестерн раптово почав оживати і квітнути і з новою силою, і з новими наративами, переосмисленнями і переоцінками, ніби щось всередині самих Штатів знову змінилося…

І так це чи ні, але неможливо зовсім не задумуватись над тим, що та сильно та твердо демократична Америка, котра існувала у 1990-х завдяки Біллу Клінтону, у 2000-х, 2010-х і 2020-х позначилася двома найтупішими в історії правліннями: Джорджа Буша-молодшого і Дональда Трампа. І цілком можливо, що просто зараз у нас на очах триває другий найгірший період і друга найбрудніша сторінка американської історії із квінтесенцією якщо не буквальної жорстокості, то цинізму, беззаконня, наживи і тупості. А відповідно вестерн знову живий і актуальний як ніколи.

Після міні-серіалу «Первісна Америка» сервіс Netflix з інтервалом навіть менше ніж в один рік випустив «Покинутих», і знову з явним фемінізованим вектором (і напевно в контексті останніх варто також згадати вестерн-міні-серіал від цієї ж стрімінгової платформи з дуже схожою назвою – «Забутих Богом» 2017-го з Мішель Докері і Меррітт Вівер). Але цього разу вестерн свідомо і повністю позбувся сильних чоловічих персонажів і зосередився виключно на двох жінках, протагоністки й антагоністки у виконанні двох найбільш залізних леді сучасного англомовного кінематографа: Ліни Гіді та Джилліан Андерсон, які тут змагаються не лише буквально (за землю, за своїх дітей, за відносно спокійне та процвітаюче життя в штаті Орегон 1850-х років), а і фігурально за першість у статусі найвиразнішої ментальної маскулінності в нібито м’якому і звабливому постзрілому жіночому тілі.

З перших кадрів автори занурюють глядачів не в загальну атмосферу Дикого Заходу, а в конкретну особистісну конфронтацію. Заможна і впливова вдова Констанс Ван Несс (Андерсон, якій бездоганно пасують і різкувате відточене ім’я Констанс, і принципово не зовсім ковбойські гібридно котелкові та капелло романо вишукані чорні і бежеві капелюхи, і сувора фронтирна епоха, що ніби тотожна своїми рельєфами її чіткому авторитетному профілю) володіє срібними копальнями і, по суті, цілим містечком, де все і майже всі працюють на неї; має двох дорослих синів і повнолітню доньку (останню, до речі, зіграла молода ірландка Ешлінг Франчозі, котра раніше вже знімалася із Джилліан Андерсон у детективно-психологічному серіалі «Падіння», а з Ліною Гіді перетиналася в «Грі престолів», де коротко зобразила Ліанну Старк). Її єдина (окрім задачі будь-якої матері захистити дітей) місія – втримати і розширити бізнес (бо бізнес – це спадок і запорука блага нащадків), а значить розширити копальні, а значить скупити під копальні більше земель.

Озброївшись підтримкою кількох так само впертих сусідів, небагата і набожна Фіона Нолан (Гіді), яка виховує наче рідних двох сиріт після смерті чоловіка, в сім’ї котрого була нянею, і ще двох усиновлених темношкірого та корінну…, категорично відмовляється продавати Констанс свою ділянку і навіть будь-яку її частину, на що вдова відповідає низкою підступних нічних злочинів зі знищення та псування сусідського майна: жене до провалля худобу, вражає отрутою врожай… Після чергового подібного інциденту між донькою Фіони і старшим сином Констанс виникає лайлива суперечка, в якій слова дівчини принижують пихатість молодика. Ввечері ображений і сексуально стурбований хлопець, який і раніше жадібно глядів на сирітку, зрештою опиняється в сараї Фіони і намагається зґвалтувати перелякану юначку…, та отримує вилами крізь черево від перебуваючої в афекті жертви…

Син багатійки стікає кров’ю, проте дихає, і Фіона в присутності свідків-сусідів вирішує залишити пораненого до ранку, а потім, якщо виживе, відвезти до лікаря. Вночі ж (і це бачить лише донька) матір-вовчиця, захищаючи спокій своїх дітей за будь-яку ціну, безжально встає чужому синові (ґвалтівникові, проте чужому синові) чоботом на горло…, а зранку шляхом голосування укладає з сусідами домовленість про загальне мовчання… Та інша матір-вовчиця, що зовсім скоро дізнається про зникнення своєї нехай непутящої, та все рівно дитини, буде шукати-шукати-шукати… і не зупиниться…

Виключно особистісний конфлікт вирізняє «Покинутих» з-поміж інших вестерн-сюжетів, бо атрибутика Дикого Заходу, котрою цей жанр завжди чи майже завжди хизується, нарочито відходить на задній план, як і безпринципно-свавільно-кримінальне тло. Так, Дикий Захід тут безумовно дикий, яким бути і має: на переселенців то банда Червоних масок (грабіжників-головорізів) нападає, то стрілянину посеред церкви влаштовує мексиканська шайка Хоакінів («Я не Педро, я Хоакін». – «І я Хоакін». – «І я Хоакін»), то грізлі зжирає серед білого дня і центральної вулиці бідолашного мера, то вовки від обличчя жертви лишають саме місиво…, а ще є росіянин Аркаша (так, цілком можливо, що руські дісталися американських берегів задовго до виникнення Брайтон-Біч), котрий торгує зброєю і тримає (зі згоди Констанс) «російський» опіумний притон… Але всяка «злачність» тьмяніє у порівнянні з протистоянням і статичними мізансценами між Андерсон і Гіді.

Здавалося би, цілком очевидним є розмежування добродійки і лиходійки. Здавалося би, симпатії чітко та ясно перебувають на боці Фіони, а владна монополістка Констанс одним лише демонстративно позбавленим натяку на гуманізм поглядом множить і множить глядацькі антипатії. Однак похвали заслуговує явне ускладнення сценаристами і двох центральних характерів, і лінії зіткнення (інтересів, домінацій, владностей, материнських інстинктів) загалом.

Покинуті – це не люди. Покинуті – це надто бажані землі, котрі виявилися заселеними і зрештою перенаселеними, і разом із тим заселенням їх покинула… душа…, бо чобіт безжально наступив на горло… Наприкінці п’ятої серії цього семисерійного сезону творці шоу замість стереотипного загострення індіанських стріл і підборів на ковбойському взутті загострюють… кульмінаційний жіночий діалог, дуже тихий і лякаюче спокійний діалог двох матерів і власниць. І доволі нетипово та доволі радикально (ризиковано, контроверсійно, проти правил і проти лекал) автори вирішують учинити потужний перелам, персонажний і емоційний coup d’état, пертурбувавши адресації неприязні і співчуття.

Тож коли Фіона і Констанс раптово досягають «миру» і домовленості задля економічної стабільності обох родин та міста в цілому, і Констанс задля обопільної довіри в майбутній співпраці пропонує поділитися взаємним зізнанням без ухиляння, без брехні, без страху викликати помсту недружки… і чесно зізнається в злодіяннях і слізно (скупо, маскулінно, проте все ж слізно і з німим застібнутим на самий верхній ґудзик надривом) просить зізнатися у відповідь (у тому, що насправді сталося з її поганим, але сином) і запевняє, що за зізнанням не послідує жодна розплата (і вираз її лиця не залишає причини для невіри), а Фіона (яка пережила колись чимало викиднів і потім взяла під опіку сиріт, бо вважала це по-християнськи правильним) у відповідь лишень негативно покачує головою, мовляв, не знає, чим утамувати материнський біль…, тоді Ліна Гіді втрачає аудиторію, а Джилліан Андерсон виграє не тільки цей поєдинок, а і все це шоу.

Анастасія Лях