Прорив (Genombrottet, The Breakthrough)

Цей шведський детективний міні-серіал, заснований на реальних подіях і на нон-фікшні Анни Бодін і Петера Шелунда «Прорив: Як спеціаліст з генеалогії розкрив подвійне вбивство у Лінчепінгу» (Лінчепінг – невелике провінційне шведське містечко), принципово несхожий на решту детективних серіалів і відповідно до своєї назви дійсно пропонує глядачам побачити прорив. Не у детективному жанрі, а у методології розкриття злочинів. Причому дуже старих злочинів, які давно-давно перетворилися на «глухарі» і намертво поховалися в поліцейських архівах.

Восени 2004 року у Лінчепінгу невідомий молодий чоловік у типовій темній в’язаній шапці просто посеред вранішньої вулиці, коли діти йдуть до школи, а дорослі на роботу, напав з ножем-метеликом спершу на восьмирічного хлопчика, а потім на немолоду жінку, котра стала кричати і намагалася хлопчикові допомогти. Обох чоловік зарізав на смерть. Єдиним свідком жахливого і незрозумілого інциденту була інша немолода жінка, котра заціпеніла від страху і навіть потім дуже довго ніяк не могла згадати й описати обличчя нападника, хоча стверджувала, що після подвійного вбивства він побіг просто на неї…

На ножі, залишеному на місці злочину, виявилася не лише кров жертв, а і кров убивці. Слідчому, що вів справу, здавалося, що все доволі легко і розкриється впродовж кількох днів. Але в поліцейській базі відповідника цій ДНК не знайшлося. Зібрані в ході розслідування 6000 мазків місцевих мешканців з цього та прилеглих районів теж не дали результату. Профайлер склав психологічний портрет соціопата віком від 15 до 30 років, який відчуває жагу крові і не має жодних мотивів і жодних критеріїв віктимізації (тобто жертв обирає спонтанно й абсолютно випадково). Проте той факт, що хлопчик був з родини ліванських мігрантів, вніс свої корективи і дещо сплутав карти, додавши можливий мотив расизму. До того ж велику ложку дьогтю в бочку без меду як завжди додала преса з її маніпулятивними і спекулятивними, і вирваними з контексту статтями на кшталт «Поліція опустила руки» (бо якось у барі слідчий не під запис необережно зізнався, що «інколи опускаються руки», як і в кожної живої людини).

Детектив Йон Сундін, у минулому олімпійський атлет (реальний прототип – Ян Егон), насправді руки не опустив і впродовж шістнадцяти років намагався віднайти хоч якусь зачіпку. Безуспішно. Допоки не познайомився з диваком-генієм (типовим ґіком), спеціалістом з генетичної генеалогії, який розробив метод (шляхом порівняння послідовностей ДНК різних людей для визначення їхнього спільного походження) пошуку найдальших і найближчих родичів і заявив, що зможе за профілем ДНК рано чи пізно визначити особистість убивці (саме завдяки цьому методу у 2020 році майже через пів століття після скоєння злочинів було знайдено і засуджено каліфорнійського вбивцю-садиста-ґвалтівника Джозефа ДеАнджело, відомого під прізвиськом Вбивця з Золотого штату).

Смотрите легально на MEGOGO

«Прорив», як і всі скандинавські детективи, розвивається у неспішному темпі slow burn, але наявність усього лише чотирьох серій позитивно змушує історію бути доволі компактною, і вже у другому епізоді після трагедії, що сколихнула тихе маленьке місто, минає більше півтора десятка років. Час – настільки ж важлива, вірніше настільки ж ключова і настільки ж символічна компонента цієї оповіді, як і ДНК-зв’язок (кровний зв’язок). У найпершій сцені батько хлопчика, подарувавши синові наручний годинник, пояснює, як визначати час за стрілками, і каже, що час «завжди іде тільки вперед». Не завжди (і нещасний батько у тому переконається згодом, коли триматиме в руках той самий годинник розбитим і зупиненим у тому моменті, коли сина не стало). Час зупиняється не лише для близьких, що зазнали такої страшної і безглуздої втрати, а і для поліцейського Йона, котрий зациклюється на тупиковій справі і буквально втрачає власне особисте життя.

Тим часом для генеалога-ґіка час навпаки, майже завжди рухається назад, адже практично весь час він копирсається в густих дебрях минулих поколінь, у плутаних розгалуженнях якихось чужих пращурів (і звісно ж, наприкінці справи, коли нарешті буде поставлено крапку, відремонтований люблячим батьком поламаний дитячий годинник знову піде, і в руках поліцейського, що зруйнував через обіцянку і сумління собі життя, піде зокрема, що означатиме, що для всіх фігурантів цього довгобуду у сенсі довгого будівництва душевного спокою після спустошливого лиха… зупинене життя знову пішло вперед).

ДНК-зв’язок так само грає і буквальну, і фігуральну ролі. Внутрішньосоціумна відчуженість і зокрема відстороненість між найближчими родичами протиставляються думці (не лише філософсько-екзистенційній, а і біологічній, вірніше антропологічній), висловленій генеалогом, про те, що «геть усі люди так чи інакше пов’язані». Поліцейський намагається віднайти спільне, намацати нитку втраченого зв’язку між ним і шістнадцятирічним сином, що народився саме тоді, коли таємниче подвійне вбивство забрало собі його батька, забрало собі їхній спільний час. А генеалог намагається тим часом достукатися до власної доньки, важкої підлітки, в котрої у школі «проблеми з комунікацією». Зв’язки (і тісні, і віддалені, і сумнівні, і майже невидимі) показані тут у всій своїй хиткості, крихкості, ламкості і водночас у потенціалі до моці.

На початку профайлер встановлює, що жертви обрані вбивцею навмання, що нічого спільного між ними немає. І дійсно, жодного зв’язку між 8-річним хлопчиком, який ішов того злощасного ранку звичною дорогою до звичної школи, і 56-річною жінкою, котра йшла так само звичною дорогою на звичну роботу, немає. Вірніше не було. Допоки роки по тому батьки вбитого хлопчика, народивши ще одну дитину, не назвали дівчинку ім’ям тієї жінки, що, йдучи на роботу, намагалася врятувати їхнього сина… Геть усі люди так чи інакше пов’язані. І в глибині цієї сентенції тоне і цілковито зникає особистість самого убивці, що виявляється неважливою і випадковою. Нібито неважливою і нібито випадковою. Адже далеко не всі зв’язки здатні вміститися в одну маленьку історію.

Анастасія Лях