Репетиція (The Rehearsal)

Через три роки після успішного першого сезону, котрий навряд чи підкорив широкого глядача (особливо за межами Америки), проте від професійних критиків здобув одностайні аплодисменти і статус істинно сенсаційного шоу, маленький канадський єврей на ім’я Нейтан Філдер (якого можна назвати молодшим «творчим родичем» Вуді Аллена, що принципово заперечує «спорідненість» і скеровує креатив у якомусь геть іншому напрямку) нарешті випустив другий сезон, на який канал HBO знову ризикнув виділити кошти. Цього разу великий-великий дивак і без перебільшення унікум Філдер (який починав з документальної метакомедії «Нейтан поспішає на допомогу», а між двома сезонами «Репетиції», яка виросла з попереднього проєкту, встиг зробити окремий серіал «Прокляття»), здається, дещо заплутався у власних амбіціях і власних рефлексіях…, хоча, можливо, він таки стане першим у світі режисером, що реально вирішив одну з «глобальних» проблем людства.

Цікаво, що Нейтан Філдер вважається передовсім коміком і передовсім майстром крінжу, і зокрема «Репетиція» позиціонується як документально-комедійний крінж-перформанс. Але насправді це взагалі не комедія і точно не про почуття незручності (на відміну від дійсної крінж-комедії «Прокляття»), а психологічно-філософська драма, що начисто розмиває кордони між документальним та ігровим жанрами, а разом із тим перетасовує людей і ролі, які вони виконують або перед камерою, або поза нею. У першому сезоні Філдер зробив навіть більше, ніж свого часу зробив Чарлі Кауфман у фільмі «Синекдоха, Нью-Йорк», адже головний герой Кауфмана, театральний режисер, так і не зміг перетворити декорацію мегаполіса на справжнє живе місто попри те, що всередині Нью-Йорка виріс менший Нью-Йорк із власними десятиліттями рутинних буднів, а герой Нейтана Філдера, Нейтан Філдер, щонайменше легким порухом руки перетворив декорацію бару на реальний бар, куди можна зайти, присісти і випити, і це нічим не відрізнятиметься від будь-якого іншого подібного закладу, і така «відсутність різниці за Нейтаном Філдером» зламала ледь не всі раніше функціонуючі принципи існування кіно.

«Репетиція» як проєкт-допомога звичайним людям отримати унікальний шанс відрепетирувати важливі події їхнього життя до того, як ці події стануться, з широкою варіантністю можливих наслідків… почалася з найменшого: з репетиції однієї розмови, в якій «клієнт» Філдера має зізнатися другові у багаторічній брехні. А переросла у найбільше: у репетицію батьківства з максимумом ігрової реалістичності, що включала заміський будинок-симуляцію, сад-симуляцію, сезонність-симуляцію, регулярну «безшовну» підміну дітей відповідно дорослішанню і навіть спеціальні дзеркала-дисплеї з фільтром старіння… і що зрештою зламалася об реальну реальність без розуміння гри, коли один із дітей-акторів почав сприймати Нейтана Філдера як справжнього тата… (хоча хтозна, чи не було те сприймання теж постановкою всередині постановки всередині постановки…).

Смотрите легально на MEGOGO

Проте майже одразу було зрозуміло, що набагато більше, ніж «клієнтам», репетиція потрібна самому творцю «Репетиції», а його дослідження можливості покращити і полегшити складну міжлюдську комунікацію – це насправді його дослідження власних бар’єрів і каменів у спілкуванні в найширшому і найглибшому сенсі слова, коли спілкування – це не лише діалог, а доленосний фактор, від якого безпосередньо залежить наближеність людини (наближеність «я») до відчуття щастя… І чим більше репетицій всередині репетиції всередині репетиції… робив Нейтан Філдер, тим очевиднішими виглядали його реальна самотність і віддаленість від ментальної заспокоєності та рівноваги попри поверхневу зовнішню безтривожність.

У другому сезоні екзистенційна криза Нейтана Філдера як чоловіка трансформувалася в екзистенційну кризу Нейтана Філдера як митця. І він настільки критично зажадав позбутися шлейфу коміка, що підняв ставки до того рівня, коли з’являється ризик зазнати епік фейлу через комплекс бога. Другий сезон побудовано навколо спостереження за закономірністю авіакатастроф і відповідного неналагодження комунікації між командиром літака і другим пілотом, і це спостереження одразу виглядає як привід вивести «Репетицію» далеко за межі комедії і крінжу тим паче (хоча вона апріорі посіла місце за цими межами), вивести за межі телебачення як джерела розваги, джерела новин і навіть джерела аналітики, тобто як привід перетворити телебачення на джерело «магії», що здатна запобігати глобальним трагедіям…, як привід перетворити Нейтана Філдера на джерело «магії».

Так, саме так, Нейтана Філдера стало надто багато в проєктах Нейтана Філдера. І так само цілком очевидно, що в симуляціях, де реальна реальність не наявна, а лише імітована, стало надто багато реального Нейтана Філдера. Поки комік, що перестав бути коміком (але і кимось іншим ще до кінця не став, загубивши на шляху нескінченної матрьошки чернеток всередині чернеток щирий страх чистовика), не стомлюється репетирувати серйозність своїх намірів бути серйозним і серйозно впливати на серйозні аспекти життя, глядачі у залі для репетицій, здається, ризикують стомитися від дуже низької імовірності коли-небудь побачити саме безпосереднє видовище.

Анастасія Лях