Ріплі (Ripley)

Ірландський актор Ендрю Скотт, знаний перш за все як антагоніст Моріарті з британського серіалу «Шерлок», зіграв американського афериста Тома Ріплі в американському серіалі «Ріплі» за романом Патриції Гайсміт «Талановитий містер Ріплі». Це шоу дуже довго йшло до глядачів, практично перетворилося на телевізійний довгобуд і нарешті от вийшло на сервісі Netflix. Його автором і постановником виступив оскароносний сценарист «Списку Шиндлера» Стівен Заіллян.

Історія Томаса Ріплі – це кримінально-психологічний трилер про вигадану людину, котра мала винятковий талант імітувати чужі особистості. Не лише банально викрадати документи і переклеювати фото в паспортах, а досконально підробляти почерки, манери, голоси… І при цьому поєднувала вдачу віртуозного афериста з характером убивці-соціопата. До кінця невідомо, якої Ріплі був сексуальної орієнтації: гомосексуальної, гетеросексуальної, бісексуальної, пансексуальної, асексуальної… Чи був у нього взагалі з ким-небудь секс, чи він помер незайманим… Як відомо, американська письменниця Патриція Гайсміт присвятила цьому вельми неординарному і надзвичайно загадковому персонажу кілька романів, а на екрані у різні часи і в різних адаптаціях образ утілили Ален Делон, Метт Деймон, Джон Малкович, Баррі Пеппер…

Прихильники європейського кінематографа вважають, що найкращим Томом Ріплі був і залишається Ален Делон у фільмі 1960 року «На яскравому сонці». Любителі голлівудського кіно напевно віддають перевагу Меттові Деймону у стрічці 1999-го «Талановитий містер Ріплі». Як на мене, Делон був чарівним, але надто красивим і надто французом для ролі Ріплі. Деймон – філігранно точним, прицільно американсько-плебейським, переконливо патологічним, небезпечно слизьким…, але не надто жахливим. Ендрю Скотт же показав невидиме, але інфернально страшне чудовисько, сховане в оболонці максимально сірого, емоційно стерильного маленького чоловічка, схожого на імітацію людської істоти замість живої людини.

Серіал «Ріплі» повністю чорно-білий. З одного боку, авторів можна звинуватити у претензійності, котра на малому екрані виглядає ще більш претензійно, ніж на великому. Адже іноді ремісники гадають, що якщо зняти у монохромії, то автоматично вийде мистецтво, високий арт замість рядового споживчого контенту, тобто використовують ч/б як форму оптичного обману. Іноді чорно-біле зображення справді підіймає історію вище, ніж вона була б у кольорі. Подекуди навпаки, безбарвність позбавляє і буквальних, і фігуральних барв… Тож, повторюся, з одного боку, шоу «Ріплі» заявляє про велику претензію, що одразу відлякує глядача або робить занадто прискіпливим. І так само можна звинуватити авторів в естетичному злочині показувати південь Італії чорно-білим.

Смотрите легально на MEGOGO

Але з іншого – саме відсутність фарб робить Тома Ріплі у виконанні Скотта ще більш безплідним, безликим і безіменним, наче пустий білий папір (що відчайдушно мріє загорнути свою тілесну і душевну пустоту в люксовий шовковий халат моторошного бордового кольору, але в нього не виходить так само, як і в глядача побачити відтінок бордо), а саму історію – суттєво похмурішою і страшнішою. Не елегантнішою (хоча в кольорі рясно криваві убивства виглядали би значно грубіше), а саме страшнішою. Узбережжя італійського півдня, в якого вкрали лазурово-бірюзову палітру, виглядає непривітно холодним навіть у той очевидно спекотний день, коли Ріплі вперше підходить до Дікі (Джонні Флінн) та Мардж (Дакота Феннінг) на пляжі. А чорні тіні на білих стінах (біло-пожовклих полущених стінах, які у ч/б мають п’ятдесят відтінків сірого) старовинних палаццо у Римі, куди потім переїжджає вже на той момент закривавлений з голови до п’ят антигерой, виглядають іще чорнішими.

Звісно, у серіалі на відміну від повнометражного фільму дія томно розтягнута, і від тієї розтягнутості виникає доречно неприємне відчуття поганої відпустки, коли весь тиждень дощить і нежарко, а ти все одно через силу купаєшся в морі безнадійно сірого кольору… Половину третьої серії Ріплі вбиває Дікі Грінліфа, а половину п’ятої – Фредді Майлза (котрого у серіальній версії зобразила небінарна Еліот Самнер, дитина Стінга і уродженка Пізи, схожа у чоловічих пальто і капелюсі на квір-гангстера). Не в тому сенсі, що півгодини ми спостерігаємо за ударом веслом на човні в Сан-Ремо, а потім так само півгодини за ударом попільницею в орендованій римській квартирі. В сенсі, що весь процес від розмови, яка передує вбивству, до підтирання слідів і позбавляння доказів займає ледь не цілий епізод. І це, мабуть, найкращі частини шоу. Бо вбивати герою настільки переконливо тяжко (тяжко суто фізично, не морально чи емоційно), що глядач на собі відчуває ті сізіфові фізичні зусилля і фізичний тягар, і здається так, ніби Ендрю Скотту в якості реквізиту дали в руки справжній труп з моргу, і він вовтузиться, мучиться з ним до сьомого поту. Ще й змушений (а може, охочий) поцілувати…

Є щось нескінченно вабливо демонічне і в чорно-білій Італії (хоча, звісно, тут не показують ані Ватикан, ані священиків-екзорцистів); і у полотнах Караваджо, які тут грають окрему роль; і у великому коті породи мейн-кун, який мовчки й апатично спостерігає за чорнильними (адже кров у монохромії схожа на чорнило) злодіяннями на сходах і в ліфті підозрілого орендатора, який так само переважно мовчить (бо ж і італійською володіє не надто добре, і загалом за характером не балакучий, говорить хіба що тоді, коли треба когось зіграти… втім, усі ми говоримо вголос лише тоді, коли граємо) і так само апатично і ніби зі сторони спостерігає за жахом і подекуди незграбністю власних вчинків (так, Том Ріплі – віртуоз і незграба водночас, і саме через це парадоксальне поєднання він виглядає справжнім, а не книжно-кінематографічним).

Нуар Патриції Гайсміт з-поміж усіх екранізацій саме у серіалі Стівена Заілляна виглядає найбільш нуарно. І не лише завдяки чорно-білій картинці. Заіллян так чи інакше перетворив усіх персонажів на «тіні на сходах», де роль «сходів» виконала знову-таки демонічна італійська архітектура, наче усі фігури цієї кренової шахової дошки на чолі з центральним антигероєм-ферзем (чи радше слоном, адже рух його не є необмеженим, навіть можна сказати, що є виключно діагональним, і камера кілька разів фокусується на білих скульптурах слонів серед постаментів з людськими обличчями) поступово і курортно-повільно (це ж Італія, тут ніхто нікуди не поспішає) скочуються по сходинках в альтернативно мальовниче і холодне антично-ренесансне пекло.

Анастасія Лях