Шуґар (Sugar)

Колін Фаррелл грає приватного детектива на «цукрове» ім’я Джон Шуґар у нуарному серіалі про старомодне розслідування зникнення дівчини у сучасному Лос-Анджелесі. Головний герой, не дивлячись на прізвище, ясно що зовсім не солодкий. Але і не брутальний. Він елегантний, шляхетний і… добрий…

Так-так, просто добрий. У той час як стало шаблоном зображати кмітливих сищиків ексцентриками, відлюдниками, циніками, мізантропами…, герой оригінального серіалу «Шуґар» зображений гуманістом і альтруїстом, істинним архаїчним лицарем, щирим безкорисливим добродієм (не у сенсі ввічливого звертання, а у значенні «той, хто чинить добро» аналогічно лиходієві у значенні «той, хто чинить лихо»), котрий своєю немодною добротою (хоча Фаррелл настільки переконливий і несентиментально зворушливий, що його персонаж, мабуть, здатен повернути в моду відмерлу доброту) геть не вписується у концепцію міста гріхів, зате пасує місту янголів. Тож добрий протагоніст (як Стів «Капітан Америка» Роджерс, але реалістичний) – це більше не нудно.

За сюжетом Шуґара наймає відомий голлівудський кінопродюсер (Джеймс Кромвелл), бо безвісти зникла його улюблена онука Олівія (відома за міні-серіалом «Пістол» Сідні Чандлер). Батьки дівчини не хвилюються, бо вона начебто ж не мала, їй двадцять п’ять, до того ж колишня наркоманка, тож пропадає не вперше, а потім зазвичай з’являється і вчергове лікується. Та стурбований дід упевнений, що щось точно не так цього разу, адже раніше Олівія навіть під кайфом дзвонила йому щонайменше для того, аби попросити гроші. Менеджерка детектива категорично проти, аби той брався за справу, бо у Шуґара зі здоров’ям серйозні проблеми і необхідний перепочинок. Але герой саме цей кейс бере надто близько до серця і відмовитися ніяк не може.

По-перше, він – кіноман і великий шанувальник фільмів, спродюсованих замовником. По-друге, зникла дівчина дуже нагадує йому загиблу сестру (так, як часто буває з детективами, в Джона Шуґара теж є давня травма, і в цьому плані він скидається на Сагу Норен зі скандинавського серіалу «Міст», яка теж постійно рефлексувала через смерть молодшої сестри, а Шуґар, до речі, теж роз’їжджає на шикарній вінтажній автівці, тільки у його випадку травма замість типових асоціальних наслідків спричинила протилежний вислід, себто зробила його не протисуспільним ізгоєм, а просоціальним людинолюбом). У тому, що зі зникненням Олівії дійсно таки щось не так, герой переконується після того, як, прочитавши її пости в соцмережах про боротьбу за права жінок, знаходить в багажнику її авто труп ґвалтівника…

Смотрите легально на MEGOGO

Серіал із Коліном Фарреллом не стільки про сюжет (хоча сюжет цілком продумано всіма своїми поворотами, маневрами, реверансами, середовищем, профілями, локаціями відсилає до конструктиву історій класичних американських нуарів, який був блискуче спародійований у комедійному постнуарі Шейна Блека «Круті чуваки», а «Шуґар» так само блискуче лишень не пародіює, а шанобливо і навіть трепетно наслідує), скільки про стиль і головного героя. На декорацію нібито зовсім сучасного міста (хоча автори навмисно уникають засилля гаджетів у кадрі, використання в мовленні сучасних слів, демонстрації підкреслено сучасного одягу чи аксесуарів, аби Лос-Анджелес здавався місцем поза часом, вірніше поза переходом від двадцятого до двадцять першого століття) м’яко лягають параметри та атрибути олдскульного «чорного фільму». Як і має бути, детективна історія виглядає доволі темно і по-декаданськи, проте протагоніст не римується з її пітьмою, а прокладає світло.

Джон Шуґар не носить капелюха, але веде з глядачем постійний внутрішній монолог, як і заведено в нуарних героїв. Він не схильний жартувати і схильний зациклюватись. Фаррелл успішно відходить від типажів і кліше і доводить, що протагоністові необов’язково бути лише або брутальним, або сентиментальним, можна знаходити треті шляхи. Тож йому вдається муркотіти з котом, обійматися із собакою, допомагати випадковому арабу-таксистові і дарувати гроші, телефон, квиток додому випадковому безхатьку… і при цьому залишатися суворим маскулінним детективом, здатним за потреби покалічити поганця (хоча він цього не любить: бити і тим паче вбивати людей).

І він тотально одержимий кінематографом. Особливо старими чорно-білими фільмами (не тільки нуарами). Одержимий персонажами Гамфрі Боґарта, Берта Ланкастера, Ґленна Форда… Та й сам намагається бути героєм з кіно; чоловіком, яких у реальності не існує (його, звісно, не існує так само, та четверту стіну він не ламає, тобто не ламає настільки, щоб усвідомлювати, що він лише персонаж, неіснуючий серед живих людей). Сцени серіалу постійно ототожнюються зі сценами золотої класики. Ця співвізуалізація відбувається в голові Шуґара й у нас на екрані, і час, прірва між кінематографом тим і сьогоднішнім справді наче стирається, буцім не було ніякого 3D, ніяких «Аватарів», буцім золотий вік все ще триває, і сищики розмовляють сиплими сексуальними голосами і спідлоба дивляться на нас з намальованих фарбою афіш.

Анастасія Лях