Стати Карлом Лагерфельдом (Becoming Karl Lagerfeld)

Типовий німець, нетиповий представник світської спільноти. Надзвичайно загадковий, суцільно інтровертний, бездоганно елегантний, надмірно стриманий і завжди застібнутий на усі ґудзики, ніколи неепатажний і неексцентричний у традиційному розумінні світу бомонду, творчий, талановитий і водночас практичний і прагматичний, ніколи нескандальний і непровокативний, і на перший погляд страшенно нудний (хоча в останні роки певну скандальність викликали його негативні вислови на адресу арабських мігрантів і дискусія із зоозахисниками щодо використання натурального хутра), скажений трудоголік, холодний і, здається, дуже сумний по життю…, вічний самітник і, якщо вірити чуткам, вічний незайманий, який по-справжньому любив лише маму і свою кішку, котрій залишив усю спадщину…

Модельєр Карл Лагерфельд принципово і кардинально не вписується у шаблонні зіркові історії, де за лекалом має бути стрімкий і шалений зліт юного генія, бурхлива молодість з наркотиками і безладними сексуальними зв’язками, гомосексуальними чи гетеросексуальними, чи бісексуальними оргіями, депресією, нервовими зривами, падінням… (цьому трафарету, приміром, цілком відповідає шлях Іва Сен-Лорана, який нібито був другом і водночас конкурентом Лагерфельда, і можливо його одержимим юнацьким захопленням, але німецька одержимість була спрямована не назовні, а всередину і пішла разом із її мовчазним носієм у могилу). Адже в усьому перекроює шаблон: не курив, не пив алкоголь, не нюхав, не ковтав, не коловся, не трахався… Хіба що компенсував аскетичну стриманість подекуди нестримним поїданням солодкого… Принаймні саме таким постає Карл Лагерфельд у виконанні Даніеля Брюля.

Старості кутюр’є у серіалі немає. Власне, як і періоду найбільшого успіху, коли Лагерфельд став креативним директором дому «Шанель» («Хіба ж хтось іще носить «Шанель» після смерті Коко Шанель?» – якось іронічно-риторично запитує герой у ході розмови про сучасні модні тенденції і стан справ у паризькій високій моді задовго до того, як очолити найперший і найлегендарніший фешн-дім; тоді, коли про таке він навіть не мріяв). Натомість шоу фокусується на періоді його важкого і дуже довгого трудомісткого становлення, коли Лагерфельд шив колекції прет-а-порте для бренду «Клое», проте його імені не знали навіть ті, хто носив його одяг. Дизайнер добре заробляв на пошитті для середнього класу, сидів у тіні, був анонімом, через бюрократію профспілки модельєрів, очолюваної засновником бренду «Ів Сен-Лоран» і коханцем Іва Сен-Лорана П’єром Берже, від 1970-го до 1980-го не міг пролізти у високу моду.

Звучить нібито вкрай нудно. Серіал про нудного модельєра, котрий чи то асексуал, чи то імпотент (до речі, перед серіями автори попереджають, що шоу «натхнене» життям Карла Лагерфельда, а не описує життя Карла Лагерфельда, і має чимало вигадок), котрий живе із матір’ю у свої майже сорок (і за сорок також), дуже багато працює, тобто постійно лише працює, ніяк не розслабляється, ніяк не розважається, та ще й не досягає кар’єрного успіху. На додачу замість зосередження на творчому процесі проєкт більше розповідає про збори і дискусії всередині фешн-профспілки… Жах… Але насправді «Стати Карлом Лагерфельдом», мабуть, найцікавіше, що було на великому чи малому екрані про відомих дизайнерів включно з повнометражними фільмами про Коко Шанель (зокрема з Одрі Тоту), Іва Сен-Лорана (з Гаспаром Ульєлем чи П’єром Ніне) і навіть непоганим нещодавнім серіалом «Новий образ» про Крістіана Діора (Бен Мендельсон) і Шанель (Жульєт Бінош) у роки Другої світової війни і нацистської окупації Парижа.

Смотрите легально на MEGOGO

Найцікавіше завдяки не в останню чергу грі Даніеля Брюля і канадського актора Теодора Пеллерена (серіали «Франклін», «Як стати богом у центральній Флориді»), котрий зобразив молодика на ім’я Жак (цілком реальний персонаж, який дійсно упродовж років мав дивні близькі стосунки з Лагерфельдом, але щасливо ті відносини не скінчилися), стрункого красеня-гея, в котрого маніакально закохався Ів Сен-Лоран і котрого платонічно любив Карл Лагерфельд, а юнак безуспішно хотів від останнього більше, ніж той пропонував і міг дати (хоча давав Карл багато: повне утримання, оплата квартири, гроші на вечірки і подорожі, терпіння нескінченних оргій і алкогольно-наркотичних запоїв, навіть усиновити хотів, аби узаконити хоч якось їхній зв’язок…, лишень не давав до себе торкатися).

Тут стільки сцен і моментів, які глядач, націлений на байопік про фешн-середовище, геть не очікує побачити, що у таку нетиповість просто неможливо не закохатися. І чимало гострих деталей, які вражають, чіпляють, шокують, хвилюють…, але на яких автори цинічно не спекулюють, аби зробити проєкт гучним. Приміром, відвертого гомосексуального інтиму тут доволі багато при тому, що головний герой сексом узагалі не займається. І кадр, де голий Ів Сен-Лоран, після шаленого траху нагрівши на плиті металеву пряжку від свого іменного ременя з логотипом, ставить на дупі Жака тавро зі словами «Тепер ти мій», виглядає не садистським збоченням, а фешн-апофеозом альтернативної сторони генія. Тим часом застібнутий Карл у повній темній самотності відкриває материн подарунок на сорокаріччя і жадібно зжирає так само одиноке тістечко.

Неочікувано відбувається грандіозний епік фейл із намаганням маловідомого Лагерфельда «вистрілити» нарядом для старої і забутої, але все іще діви Марлен Дітріх. Невдача, від якої будь-який інший дизайнер, мабуть, одразу ліг би у фешн-труну. І так само з якоїсь альтернативної реальності навідується сюди сцена у старовинному замку, де Карл і Жак вечеряють при свічках (бо електрики там просто немає) і в оточенні слуг у білих перуках і в панталонах.

Даніель Брюль настільки філігранний, витончений, делікатний і водночас глибокий і багатошаровий, що так само жадібно, як він їв той бісквіт із кремом, хочеться познімати з нього усі ті шари і дістатися суті. Але недотрога так і не дається, так і не роздягається (хоча ми бачили таємницю-корсет під його ідеальною з вишивкою-вензелем сорочкою).

Анастасія Лях