Серіал Netflix, заснований на однойменному романі Габріеля Гарсіа Маркеса, на перший погляд здавався святотатством, зазіханням поп-сервісу на сакральну митецьку літературу. Однак результат виявився геть протилежним: екранізація вийшла ідеальною (хоча з певного боку саме «ідеальність» може здатися найбільшим недоліком), а Маркес, якби досі жив, можливо став би першим в історії письменником, повністю задоволеним екранним втіленням своєї книги.
«Сто років самотності» – не просто визначний роман, це Книга Буття від Маркеса, де є свої Адам та Єва, свій рай і відповідно занапащення раю, свої гріхопадіння і прокляття, своя монструозність потомків, так само інцест і педофілія, так само знакове дерево, так само Всесвітній потоп… На перший погляд здається, що сага про заснування, життя і падіння вигаданого містечка Макондо – це про рідну письменникові Колумбію на рубежі дев’ятнадцятого і двадцятого століть, а історія кількох поколінь родини Хосе Аркадіо Буендіа та Урсули Іґуаран – це історія роду Маркеса, де прототипом Урсули виступила бабуся письменника Транкіліна, а прототипом полковника Ауреліано Буендіа – дід письменника, так само полковник і учасник громадянської війни 1899-1903 років.
Та насправді Макондо у творчості Маркеса зіграло алегоричну роль усього людства від зародження до потенційного занепаду. Неіснуюче селище, котре посеред тропічних лісів і болота засновують молоді чоловік і жінка (котрі до того, будучи двоюрідними братом і сестрою і закоханими одне в одного, покинули дім, намагаючись утекти від прокляття, бо кровозмішення їхнього шлюбу згідно з пророцтвом обіцяло народження дітей-монстрів чи то з буквальним свинячим хвостиком, чи то зі свинським черв’яком в душі), в котре поступово приходять наука, освіта, релігія, політика, війни та революції…, в котрому пологи постійно чергуються з похоронами, а інколи звучать в одній і тій самій тональності, наче між кров’ю породіллі та кров’ю розстріляних мрій і амбіцій немає жодної різниці…, в котрому мурах спершу приваблюють солодкі фруктові льодяники, а потім гнила жива плоть…, в котрому стається пандемія безсоння і забуття, і багато років по тому ніби при пам’яті, але слова знову втрачають свій смисл…, виступило мініатюрою і водночас гіперболою тисячолітнього людського існування.
Серіал Netflix (а до речі, повнометражний формат точно не зміг би створити необхідне відчуття нескінченно довгого віку і водночас скінченно довгого перебування Макондо «в космосі», не кажучи вже про купу загублених деталей і персонажів) не просто розповів ту саму Казку Буття тією самою мовою Маркеса, а й витримав винятковий баланс і тягар неіснуючого на телебаченні жанру. Достатньо глибоко занурюючись в авторський магічний реалізм і специфічну поезію прози письменника, шоу не розірвало жодну з ниточок магії, але при цьому не перетворилось на фентезі. І не менш глибоко занурюючись в кровні перипетії Буендіа, шоу не впустило жодного більш або менш аномального зв’язку, але при цьому не перетворилося на латиноамериканську мильну оперу чи теленовелу. Не перетворило нічні поїдання Ребеккою землі (ґрунту, багнюки) на горор. Не перетворило акт божевілля старого Хосе Аркадіо, що на багато-багато років прив’язав себе до дерева, на психопатичний трилер. Не перетворило «наполеонівський мундир» на молодшому Аркадіо на карикатуру… Притча лишилася притчею як за формою, так і за інтонацією. Міф лишився міфом. І це головне.
Смотрите легально на MEGOGO
Здається, ще ніколи акторський склад включно з геть усіма виконавцями від центральних до епізодичних (від найпершого Хосе Аркадіо до всіх наступних умовних Хосе Аркадіо та Аркадіо Хосе) стосовно літературного першоджерела не виглядав настільки відповідним, точним, органічним, прицільно влучним, настільки живим і автентичним, ніби не актори пристосувалися до книжних образів, а книжні образи пристосувалися до акторства. І дивовижно, що саме Netflix, який дуже часто справедливо звинувачується у безцеремонній і подекуди безсоромній металево-кострубатій попсовості, не просто насмілився, ризикнув, довів до реалізації і при цьому повністю довірився колумбійському виробництву, не притягуючи американського «старшого брата»…, а спромігся візуалізувати без залишку такий розлогий, наче кеш’ю Пірангі, і такий багатоповерховий, наче целоксилон андійський, «маркесівський космос», не зіпсувавши святковістю буденність магії і не здешевивши драмою античність трагедії.
Анастасія Лях
Сто років самотності (Cien años de soledad)
2024 рік, Колумбія
Продюсери: Родріго Гарсіа, Хосе Аморос, Гонсало Гарсіа Барха
Режисери: Алекс Гарсіа Лопес, Лаура Мора Ортега
Сценарій: Хосе Рівера, Наталіа Санта
У ролях: Дієго Васкес, Марко Антоніо Гонсалес Оспіна, Марлейда Сото, Сусана Моралес Каньяс, Клаудіо Катаньо, Херонімо Ечеверріа Монсалве, Санті Васкес, Лорен Софія, Луна Руїс Хіменес, Джанер Вільярреал, Хуан Едуардо Флорідо, Акіма, Ніколь Монтенегро Санчес, Вінья Мачадо, Морено Борха, Руджеро Паскуареллі, Едгар Вітторіно, Тьяго Паділья, Андріус Леонардо Сото, Крістал Апарісіо
Оператори: Пауло Перес, Сарасваті Геррера
Композитор: Каміло Санабріа
