Міні-серіал з Гарві Кейтелем – це екранізація однойменного роману, написаного австралійською працівницею лікарні Гізер Морріс, котра вирішила стати письменницею, на основі автобіографічної розповіді словацького єврея Лалі Соколова, котрий провів три роки у концтаборі Аушвіц і не лише вижив сам, а й допоміг вижити дівчині Ґіті, в яку закохався просто посеред нацистського пекла і з якою після війни одружився та прожив у Мельбурні на узбережжі Індійського океану аж до самої старості і смерті.
Серіал побудовано у вигляді інтерв’ю та спогадів-флешбеків. Теперішній час – це 2003 рік, коли Гізер (новозеландська акторка Мелані Лінскі, відома за серіалами «Шершні» та «Кенді») регулярно приходить до Лалі додому і вислуховує та записує його сповідь. Інколи вони зустрічаються на вулиці (в парку чи на березі океану), їдять смаколики чи просто споглядають пейзажі, і в цьому достатку та під цим сонцем Лалі згадує минуле. А минуле – це 1942-1945 роки, починаючи від перших тривожних дзвіночків (комендантського часу для євреїв, заборони заходити євреям в ті чи інші місця), «добровільного» від’їзду з рідної Братислави у товарному потягу для перевезення худоби (начебто на якусь «німецьку роботу») і закінчуючи втечею вже тоді, коли Аушвіц було розформовано.
Що одразу кидається в очі та шокує (бо сам концтабір і все, що всередині нього робилося, конкретно у цій історії не шокують, але про то пізніше) – так це настільки довге незнання і нерозуміння, і неусвідомлення, що саме відбувається. Адже це був уже третій-четвертий рік Другої світової війни і відповідно третій-четвертий рік гітлерівського винищення, проте сідаючи в поїзд і навіть почувши на пероні тривожну пораду знайомого поліцейського «Біжи звідси!», Лалі щиро не розумів, куди та нащо його везуть і що чекає на загадковому місці прибуття з гаслом на воротах «Arbeit macht frei» («Праця робить вільним»). Власне, вже навіть у самому Аушвіці усвідомлення всієї правди прийшло далеко не одразу. Можливо, це про таку дурнувату і певною мірою рятівну людську рису завжди сподіватися та вірити у кращий варіант реальності.
Чому це більше сповідь, ніж мемуари? Тому що Лалі (особливо тепер, після повного щасливого прожитого життя, в оточенні теплого лазурового моря і будь-яких ласощів, які забажає душа) кожне слово-ремінісценцію виговорює з почуттям провини за те, що був татуювальником (набивав номери іншим в’язням, за що переїхав з бараку в окрему кімнату, мав зручніше ліжко, їв більше та кращу їжу, до того ж вів щось на кшталт токсичної «дружби» з охоронцем, і той навіть влаштовував йому побачення з Ґітою), і мабуть і за те, що був одержимий коханням у світі та місці, де будь-яка швидка смерть здавалася набагато більшим «подарунком», ніж кожний новий день. У серіалі провина переслідує чи радше мовчки супроводжує головного героя у вигляді облич. Десятків чи сотень облич, котрі нам показують крупним планом анфас, наче живі похмурі, та все ж кольорові на відміну від документальної хроніки фото тих, хто звідти на відміну від Лалі не повернувся. Втім, очевидно, що геть ніхто (крім самого Лалі і тих, хто теж був полоненим нацистських концтаборів) не має жодного морального права звинувачувати.
Смотрите легально на MEGOGO
«Татуювальник Аушвіцу», на жаль чи на щастя, – сентиментальна мелодраматична історія, котра не розказує і не показує правду ні про концтабір Аушвіц, ні про Голокост загалом. Це історія кохання, котра навмисно зрізає гострі кути того жахливого тла, на якому розгортається, бо інакше вона б звучала та виглядала вкрай некоректним і немислимим сюром. І з одного боку, таке пом’якшення (невипадково на роль письменниці взяли саме Мелані Лінскі, котра бездоганно втілила цей нарочито м’який і беззубий підхід, тобто не просто делікатний, а саме солодко-ліричний та поверхнево-піднесений, наче погляд дитини на хворого раком, яка бачить лише апетитне лікарняне желе і не бачить сам рак) здається майже злочинною легковажністю. Проте з іншого, можливо, це єдиний спосіб зробити шість серій придатними для перегляду до кінця. І це також альтернативне бачення «найжахливішого», котре допускає, що людина здатна «жити життя» навіть в умовах, коли життя зумисно унеможливлюється і фізично, і психологічно, і навіть теоретично, і по суті, за природою і походженням прагнення Лалі кохати, кохатися, посміхатися в Аушвіці мало чим відрізняється від прагнення Рудольфа Гьосса будувати райське сімейне гніздечко за парканом (це в жодному разі не порівняння в’язня і коменданта, це порівняння природи бажання).
Літературні критики та журналісти, а також історики, зокрема історики музею-меморіалу Аушвіц негативно сприйняли книгу Гізер Морріс, викривши чимало фактологічних помилок і зробивши висновок, що «Татуювальник Аушвіцу» не розказує правдиву історію про Аушвіц. Відповідно і серіал не розказує її також. Важко сказати, чи то реальність викривив художній домисел письменниці та її не злим, а навпаки надмірно добрим умислом зумовлена романтизація обставин геноциду; чи то сам Лалі Соколов підсвідомо виловив переважно світлі моменти з чорноти пам’яті чи принаймні ненавмисно зробив їх світлішими, ніж було насправді; чи цілком свідомо всієї правди не розкрив, а місцями, можливо, навіть збрехав… Так чи інакше творці серіалу абсолютно точно визначають героя Гарві Кейтеля як «ненадійного оповідача», що робить екранізацію все ж таки дещо чеснішою за роман.
Анастасія Лях
Татуювальник Аушвіцу (The Tattooist of Auschwitz)
2024 рік, США/ Велика Британія/ Австралія/ Італія
Продюсери: Жаклін Перске, Клер Манделл, Серена Томпсон, Марк Янг, Едріен Бернс
Режисер: Талі Шалом-Езер
Сценарій: Гізер Морріс, Жаклін Перске, Габбі Ашер
У ролях: Гарві Кейтель, Мелані Лінскі, Джона Гауер-Кінг, Анна Прохняк, Йонас Ней, Талула Геддон, Мілі Ешет
Оператор: Девід Кацнельсон
Композитори: Ганс Циммер, Кара Тальве