Темна матерія (Dark Matter)

Дженніфер Коннеллі і Джоел Еджертон марно шукають оптимально щасливий життєвий шлях у науково-фантастичному серіалі «Темна матерія» за однойменним романом Блейка Крауча. Раніше за твором цього письменника та сценариста вийшов детективний сай-фай-серіал «Сосни» від режисера і продюсера М. Найта Ш’ямалана. В «Соснах» збудувати новий типу «щасливий» світ безуспішно намагалися залишки людства, оточені стіною в імпровізованому селищі, за яким мешкає цілий всесвіт мутантів. У «Темній матерії» збудувати типу «щасливий» світ намагається головний герой, розщеплений на альтернативні версії власного «я» у паралельних реальностях. Але «щастя» за Краучем, судячи з усього, взагалі неможливе.

Родина, яку нам показують, здається цілком щасливою. Подружжя вже давно разом, виховують сина-старшокласника. Вона чоловікові готує вечерю, він дружині робить каву на сніданок. Обидва радять синові, як краще поводитися з дівчиною в школі, котра припала до душі. Цілуються на кухні, але, звісно, без пристрасті, а як пара найліпших друзів. Поступово з’ясовується, що «щастя» їхнє доволі умовне, бо кожний за чимось шкодує, від чого відмовився через заміжжя, через доленосний вибір будувати сім’ю, а не кар’єру.

Він, будучи талановитим фізиком, відмовився від наукової роботи і тепер за скромну зарплатню і повну відсутність визнання і навіть зацікавленості, без натхнення та ентузіазму просто викладає студентам, яким здебільшого все одно, живим є кіт Шредінгера чи мертвим, чи живим і мертвим одночасно. Невдоволеність життям ледь не кожного дня запиває скотчем у барі, що поряд з домом. Вона, будучи талановитою художницею, давно вже не малює і ходить на роботу, як усі (майже усі), без творчого вогника і прагнення самореалізації. У тому, що не стала мисткинею, не в голос, подумки звинувачує чоловіка та сина, тож знаходить собі заняття поза домом, аби з родиною проводити менше часу.

Коли друг, теж фізик, виграє науковий грант, це ще більше пригнічує і ламає головного героя, адже він мріяв бути на його місці, і до того ж товариш використав деякі його ідеї. Святкуючи успіх колеги у тому самому барі, він злегка напивається і зрештою поспішає додому, бо крім дому і сім’ї нічого не лишилося. Та по дорозі невідомий у масці (чесно кажучи, геть зовсім неважко здогадатися, що під маскою «інший» він) нападає з пістолетом, забирає одяг, мобільний телефон, обручку… і вколює якийсь наркотик. Коли герой приходить до тями, то бачить навколо себе начебто знайомий, але інакший світ…

Смотрите легально на MEGOGO

Про альтернативні реальності, що спекулюють на теоріях квантової фізики, вже стільки всього назнімали від серіалу «Межа» Дж. Дж. Абрамса до марвелівського блокбастера «Доктор Стрендж у мультивсесвіті божевілля» і навіть анімаційної франшизи про найрізноманітніші версії Людини-павука…, що надзвичайно важко додати щось принципово нове до вже існуючих сюжетних лекал і твістів. Але «Темна матерія» все ж умудряється говорити із глядачем трохи іншою мовою.

Якщо більшість історій на задану тему кружляли навколо марного намагання «воскресити» за допомогою паралельного світу дорогу померлу людину і «вкрасти» чуже щастя (у «Флеші» Баррі Аллен жадав повернути вбиту злочинцями матір, у серіалі «Межа» батько-учений забрав з альтернативної реальності сина свого іншого «я», бо його справжній син помер в дитинстві від хвороби; у другому «Докторі Стренджі» Багряна відьма хотіла привласнити дітей альтернативної версії себе, бо її мрії та ілюзії про щасливу родину розбилися зі смертю Віжена), тож мораль історій полягала у тому, що неможливо стати щасливим за рахунок нещастя іншого (навіть якщо цей інший – ти сам) і неможливо обдурити долю, бо рішення наші вже прийняті і незворотні, і навіть якщо обдуриш, доля рано чи пізно поквитається…, то «Темна матерія» ніби несе подібний меседж, та із суттєвим нюансом.

Може здатися на перший погляд, що мораль Блейка Крауча озвучує банальний і сентиментальний трюїзм: сімейне щастя та любов завжди на виході виявляються важливішими за професійні успіхи і досягнення, бо, як каже протагоніст (тобто один з протагоністів) у виконанні Еджертона, «наприкінці життя краще згадувати кохану жінку, ніж стерильну лабораторію». Та насправді висновок Крауча цинічніший і жорсткіший: щастя взагалі неможливе, бо сусідня трава завжди здаватиметься зеленішою, котрий би з можливих шляхів ти не обрав і які б рішення з усіх можливих не ухвалив. І якщо обереш родину, завжди жалкуватимеш за нереалізованим професійним чи творчим потенціалом, а якщо обереш роботу, то «стерильна лабораторія» (не буквальна, а фігуральна: кабінет чи будинок, в якому холодно і самотньо, і навіть якщо поряд хтось є, то цей хтось – не той самий, бо ту саму людину ти профукав) здасться тюрмою довічного ув’язнення (втім, такою самою, як і родина, котра в печінках засіла і від якої нікуди не дітися).

«Хтось переставив у моєму будинку всі меблі…», – не може нічого збагнути геть розгублений герой, і згадується майже аналогічна репліка Жені Лукашина з «Іронії долі», коли той прийшов до тями «на підлозі в Ленінграді». Та у досить похмурій відповідно до назви «Темній матерії» немає нічого комічного. Зрештою і науковою фантастикою вона виглядає не зовсім, радше екзистенційною мелодрамою про ефемерність щастя й ефемерність думки, що кохання – це щастя. І неможливо не додати, що на привабливих як за талантом, так і за зовнішністю Еджертона і Коннеллі надзвичайно приємно дивитися, навіть якщо їхній екранний шлюб уособлює неспроможність чоловіків і жінок жити і помирати задоволеними тим, що мали.

Анастасія Лях