Третій сезон напівісторичної містичної антології (де горор зустрічається з колективною та меншою мірою особистісною драмою, а ірреальне чи надприродне зустрічається з цілком реальним фактичним контекстом) вийшов з підзаголовком «Диявол у сріблі» з прямою відсилкою до однойменного роману Віктора ЛаВалля, за мотивами котрого, власне, і знято нову історію цієї доволі нерівної і хаотичної (і за стилем, і за тематикою) телевізійної збірки. Третій став першим сезоном в антології, де події є не історичними, а сучасними і де зіткнення з незбагненним монстром зосереджено більшою мірою не на якійсь групі (певному етносі, певній спільноті), а на конкретному протагоністі. Останнього тут зобразив Ден Стівенс, раніше завдяки серіалу «Легіон» уже добре знайомий і з жанром психологічного трилера, і з пресингом дійсного чи нав’язаного божевілля, адже впродовж трьох сезонів грав героя з дисоціативним розладом супергеройської ідентичності.
Нагадаю, що в першому сезоні британську полярну експедицію (реальні історичні кораблі «Еребус» і «Терор», які всередині дев’ятнадцятого століття здійснили дослідницький «заплив» з освоєння Арктики і «протоптування» Північно-Західного проходу, та там же серед вічних льодовиків і лишились назавжди) тероризувало чудовисько з ескімоського фольклору, хоча насправді моряки Королівського флоту влаштували терор самі собі, повільно помираючи від холоду, голоду і хвороб. Стартовий сезон був сильно міфологічним, сильно атмосферним, сильно чоловічим, сильно суворим, очевидно протиколоніальним і протиімперіалістським…, з фактурними обличчями молодих і немолодих, зіркових і незіркових британсько-ірландських акторів, чиї риси, характери і страждання напрочуд вигідно загострювала смертоносна нетануча крига, що твердо унеможливлювала «тепло» довгоочікуваної весни… У другому сезоні дія розгорталася під час Другої світової війни в комуні американізованих японців у Південній Каліфорнії: після нападу Японії на гавайську базу Перл-Гарбор за наказом Франкліна Рузвельта почалося жорстке масове інтернування: всіх американців японського походження (навіть іще ненароджених, тобто дітей у животах) перевіряли, сепарували, переселяли у табори… Реальний історично-політичний терор сюжетно поєднувався з вигаданим терором через бакемоно – надприродну істоту з японського фольклору, що здатна видозмінюватись…, але цікавий підхід і важливий критичний контекст дещо нівелювалися темпом «чайної церемонії».
Третій сезон у бодай якусь антологічну риму, чесно кажучи, взагалі не складається. Барабанщик Пеппер (Ден Стівенс), який підробляє у мувінговій (перевізній) компанії, живе зі своєю дівчиною та її малою донькою від попереднього аб’юзивного (ну звісно ж) шлюбу та на всі скромні сімейні фінансові накопичення (в розмірі чотирьох тисяч доларів) нерозумно замовляє круту барабанну установку, щоби навчити падчерку грати на ударних, а потім перед будинком, емоційно реагуючи на фізичну наполегливість колишнього, влаштовує бійку та заодно б’є поліцейських у цивільному. Ті у відповідь замість дільниці відвозять затриманого буяна, котрий типу не вміє контролювати свій гнів, до місцевої психіатричної клініки на 72 години, аби там приборкали його розхитано-невгамовну рок-н-рольну лють. Але після насильницького запроторення в палату і прийому першої ж пігулки галоперидолу (кінської дози) Пеппер просинається аж четвертого дня…
У пролозі нам показують, як саме звільнилося місце в палаті, де згодом опинився головний герой. Там, ясна річ, неприродно помер пацієнт, якого персонал знайшов в аномальній позі (настільки, що задубілі кінцівки довелося ламати, щоби притиснути до тіла, причому з такою ж легкістю, як ламаються смажені курячі крильця). А потім (через брак бюджету на госпітальні витрати) матрац із величезною кривавою плямою просто перевернули і застелили випраною білизною… Цілком очевидно, що Пітер «Пеппер» Коффін (який, не будучи божевільним, опиняється у божевільні і змушений протистояти бюрократичному протиправному свавіллю над його і тілом, і душею) уподібнюється волелюбному Рендлу Макмерфі з «Пролітаючи над гніздом зозулі», та, на жаль, навіть натяк на порівняння з культовим образом Джека Ніколсона апріорі працює проти Стівенса, хоча завзяття й бунтарство Пеппера з перших же сцен викликають безумовну глядацьку симпатію, і той запал щиро здається анахронічно (у найліпшому сенсі) живим, антисучасним, аналоговим, ніби волаючим з епохи якщо не розквіту, то принаймні залишків існування панк-року. Атмосферно ж до історії, запозиченої в Кена Кізі і Мілоша Формана, додаються лінчівські галюцинації на кшталт велетня, що неспішно приходить і нахиляється до героя уві сні… або ж уже проти лінчівського плавно-замріяного танцювального темпу незграбно-різко-скрімерно падає крізь стелю посеред групової сесії, на якій доктор зачитує уривки з «Мобі Діка» (місця, що стосуються психічної нестабільності капітана Ахава, ненависть до суспільства і маніакальність котрого власне і призвели до приреченого на самозагибель полювання за білим кашалотом, і рефлексії оповідача про свій глибоко депресивний хронічний стан…; бо ж і в дурдомі-закладі, і в дурдомі-житті всі діляться на маніяків і меланхоліків).
У третьому сезоні вигаданий терор іде від монстра (демона), що мешкає в лікарняних стінах і живиться вразливими (нездатними чинити опір) душами нещасних, що тут замкнені (що колись вийшли з дому на прийом до офтальмолога чи отоларинголога, а потрапили до скону днів у стовідсоткову пастку, в якій немає червоної альтернативи до синьої пігулки: питимеш ліки – втратиш реальність, не питимеш – час госпіталізації розтягнеться до нескінченності і реальність все рівно буде втрачена); ну а реальний терор ясно що йде від тих (лікарів, санітарів, копів…, держави і системи в цілому), хто зловживає контролем і владою. Звісно ж, невипадково згадується канонічний роман Германа Мелвілла, де згубна одержимість владою, натхненна біблійними, міфологічними образами і шекспірівським «Макбетом», уособлює не лише найгірший, найчорніший тон американізму, а і весь імперіалізм загалом (і певна річ що не кит тероризує кораблі, а капітан Ахав тероризує і самого себе, і підконтрольний народ в обличчі матроса-оповідача Ісмаеля, котрий пішов в море лише тому, що почувався відчуженим від соціуму і метафорично загубленим на суші).
Цікаво що сусіда Пеппера Коффіна по палаті звуть Коффі (Coffee), тож із тандема персонажів (які знову ж таки алюзують до Рендла Макмерфі і вождя Бромдена) виходить іронічно (чи дурнувато) каламбурна «кава з перцем» (як відомо, це цілком реальний рецепт – класичної кави з чорним перцем або ж пряної з чилі –, що посилює дію кофеїну і відповідно бадьорить сильніше звичного…, тож «кавовий» третій сезон точно стартував бадьоріше за «чайний» другий). І тут до нового сезону терору (і до колективної віри у песимізм чи оптимізм, у людей або ж монстрів) лишається тільки одне запитання: свобода чи лоботомія, втеча у розчахнуте вікно чи лишень відсторонений погляд?..
Анастасія Лях
Терор, 3 сезон (The Terror, season 3)
2026 рік, США
Продюсери: Рідлі Скотт, Девід В. Цукер, Александра Мілчан, Скотт Ламберт, Віктор ЛаВалль, Карін Кусама, Ден Стівенс
Режисери: Карін Кусама, Крейґ Вільям Макнейл
Сценарій: Віктор ЛаВалль, Адріа Ленг, Ванесса Баден Келлі, Крістофер Кантвелл
У ролях: Ден Стівенс, Майкл Аронов, Філіп Еттінгер, Джон Бенджамін Гікі, Марін Айрленд, Джудіт Лайт, Аасіф Мандві, Сі Сі Ейч Паундер, Стівен Рут, Чіназа Уче
Оператори: Сара Коулі, Петр Гліномаз, Джулі Кірквуд
Композитор: Домінік Льюїс
