Відьмак: Кровне походження (The Witcher: Blood Origin)

Приквел серіалу «Відьмак», шоуранером котрого виступив ірландський музикант і аніматор Деклан де Барра, катастрофічно розчарував і розгнівав фанатів Відьмацької саги Анджея Сапковського. Шоу справді вийшло відверто поганим. Хоча насправді обидва проєкти Netflix – і «Кровне походження», і сам «Відьмак» з Генрі Кавіллом – не змогли відтворити польський фентезійний цикл так, аби на екрані утворився багатий автентичний казковий світ. І жоден із серіалів не зберіг оригінальну слов’янськість книг, на місці котрої в адаптаціях виникли типові американськість і універсальність як персонажів, так і естетики.

«Кровне походження» – історія, яка розгортається за тисячу років до життя відьмака Ґеральта із Рівії і взагалі до існування всіх відьмаків. За тисячу років до існування чудовиськ. За тисячу років до пришестя людей. Чотири епізоди розповідають про явище так званої Кон’юнкції Сфер (або Сполучення Сфер), коли жага до наймогутнішої магії призвела до хаосу і змішання світів, і на Континенті, де жили ельфи та гноми, з’явилися люди, монстри, відьмаки, кровопивці, перевертні та інші чудернацькі істоти. «Кровне походження» спробувало пояснити смисл загадкових стародавніх монолітів (типу порталів між світами) і взагалі смисл усього всесвіту Сапковського. Але замість виразного тлумачення автори надали невиразну пригоду, яка дешево схрестила «Володаря перснів», «Гру престолів» і марвелівських «Месників».

За сюжетом ельфійська принцеса Мервін влаштовує державний переворот, вбиває лідерів усіх ельфійських кланів, власних родичів і стає імператрицею-диктатором. Цей кривавий заколот, підступний смертоносний путч вдається їй завдяки гігантському крилатому чудовиську, котрого за допомогою магії притягнув з іншого світу верховний жрець Балор. Моноліти, що колись були створені гномами (але питання «нащо?» так і залишається без відповіді), потрібні Мервін, аби реалізувати експансійні амбіції і колонізувати інші світи. Тим часом Балор, звісно ж, хоче стати наймогутнішим чарівником усіх світів.

Простий народ не має ані сил, ані духу протистояти загарбникам влади, бо на Континенті панує страшний голод. Проте кілька ельфів-представників різних кланів, повстання котрих беруться очолити мандрівна музикантка Ейле, що колись була охоронницею при дворі (буквальний і фігуральний голос народу, символ благородної войовничості і справедливості, як та Переспівниця з «Голодних ігор»), і брутальний солдат Ф’яль, екс-коханець підступної і владолюбної принцеси, що палає до новоспеченої імператриці особистою вендетою, наважуються вдертися до королівства і поквитатися із заколотниками. На шляху помсти до ельфів приєднується гномка-лесбійка Мелдоф, в котрої була своя путь розплати (кілька виродків з королівської варти зґвалтували і вбили її кохану Гвен, прах котрої Мелдоф додала до сплаву при куванні зброї-молоту, назвала молот Гвен і пішла ним гатити ґвалтівників), але покінчивши з дрібними поганцями, вона ніби втратила сенс існування, тож віднайшла нову мету і доцільність, доєднавшись до групи ельфійського спротиву.

Смотрите легально на MEGOGO

Насправді якби сценаристи «Кровного походження» більш сумлінно підійшли до виконання своєї роботи, а постановники більше постаралися над реалізацією (аби сучасний фентезійний серіал не виглядав так, ніби на дворі кінець 1990-х, а на телебаченні йдуть «Геркулес: Легендарні подорожі» і «Ксена: принцеса-воїн»), то приквел міг би стати більш цікавим досвідом, аніж набір однотипних казок «Відьмака». Для цього на руках у авторів були і козирі, і передумови. Адже континент «Кровного походження» – набагато більш реалістичний світ, аніж Континент «Відьмака», світ з політикою, економікою і прозаїчними бідами середньовічного соціуму. До того ж цей світ більш дорослий: у ньому більше крові, більше жорстокості, більше сексуальних меншин і в цілому більше різноманіття сексуальних зв’язків, більше найтиповіших людських слабкостей типу егоїзму, цинізму, жадібності і свавілля правлячих еліт.

Тут є менш голлівудські, ніж Кавілл, проте чудові актори. Наприклад, малайзійська зірка Мішель Єо і ексцентричний ірландський комік Ділан Моран, зірка маленького британського ситкому «Книгарня Блека». А актриса-карлиця Франческа Міллс, що зіграла гномку-лесбійку, – взагалі центральна прикраса касту, бо лише її персонаж вийшов справді живим, сильним і щирим, кумедним і водночас драматичним (Міллс настільки прямодушна, натуральна, переконлива, грубувато чесна, що в її кохання до Гвен, котре ми не бачимо, а сприймаємо лише зі слів, віриться набагато більше, аніж в раптове кохання між Ейле і Ф’ялем).

І ні, гномка Мелдоф не схожа на Тіріона Ланністера, хоча так само відбирає глядацькі симпатії. В неї цілком протилежний характер. Замість мудрості, філософії, аристократизму – плебейські простота й брутальність, рубаність спілкування і вчинків. Проте вона теж свого роду трагічний лицар, хоча істеричною вендетою більш нагадує божевільного Ніколаса Кейджа з сокирою у фільмі «Менді», а ніжними розмовами із молотом Гвен нагадує Тора, що говорить, наче з найближчим друзякою, з молотом Мйольніром (і це не єдина алюзія до всесвіту Marvel, бо коли Ф’яль обертається на монстра, а Ейле співає йому пісню, аби достукатись до схованої під оболонкою чудовиська душі, згадуються Наташа і Галк та їх любовна мантра «гей, велетню, сонечко вже низенько…»).

Тож так, «Кровне походження» мало на руках хороші карти. Але зіграло ними геть незграбно. І є таке відчуття, що й «Відьмаку» залишилось жити дуже недовго, бо як тільки у четвертому сезоні Генрі Кавілла замінить Ліам Гемсворт, шоу позбудеться єдиної харизми і, так би мовити, класом понизиться, і зрештою так само розізлить фан-базу та зійде нанівець.

Анастасія Лях