Цей трагікомічний міні-серіал з п’ятиразовою оскарівською номінанткою Мішель Вільямс і стендаперкою Дженні Слейт заснований на однойменному подкасті і на реальній історії. Головна героїня Моллі, котра нібито поборола рак грудей, одного дня, перебуваючи разом із чоловіком на сімейній терапії у психолога (предмет обговорення – той факт, що від початку діагнозу чоловік перестав займатися з нею сексом і взагалі її торкатися, і це триває вже три роки), відповідає на телефонний дзвінок лікаря і дізнається, що… її рак повернувся, тепер перебуває у стегні, поширився на кістки, став невиліковним, дав метастази і перейшов у четверту стадію.
Моллі тікає з психологічного кабінету і в крамниці навпроти купує велику пляшку дієтичної содової. Далі дзвонить найліпшій подрузі Ніккі (експресивній театральній актрисі, котра погано контролює емоції і ні з ким не мала стосунків довше одного року) і видає приголомшливу новину. А потім вирішує покинути свій тринадцятирічний бездітний шлюб, просить свою дещо безладну і безвідповідальну подругу стати її опікуном у лікуванні (і у подальшій неминучій смерті, бо ж навіть найуспішніше лікування здатне лише ненадовго відстрочити кінець) замість організованого і відповідального чоловіка, переїздить до орендованої квартири, щоби перед смертю влаштувати собі… секс-квест з купою незнайомців, вібраторів і практик, котрі вона так і не спробувала за здорове життя (здорове фізично, та чи здорове ментально?..).
Можна сказати, що шоу каналу FX на сервісі Hulu поєднує серіал «Секс і місто» з повнометражною драмою «Друзі назавжди», де зіграли Дакота Джонсон, Кейсі Аффлек і Джейсон Сіґел (і де вперше кіномитці без жодних умовностей і прикрас розповіли і показали нам, глядачам, як саме стається повільне вмирання з біологічної точки зору та які чесні емоції те вмирання викликає в оточуючих: сум і… полегшення). Вже у першій сцені на психотерапевтичному сеансі думки Моллі (а думки героїні ми чуємо тут постійно, не лише вимовлені вголос репліки) зосереджені геть не на тому, що начебто має бути важливим: не на препаруванні проблеми, не на чоловікові, а на спогадах про молодика, котрий десятки років тому… вилизував їй вагіну, і було феєрично кайфово, та вона так і не кінчила (надалі думки Моллі так само будуть завжди, аж до виходу на фінішну пряму, зосереджені на лібідо навіть тоді, коли їй сповіщатимуть стан здоров’я чи назви пігулок, які їй треба вживати, і зрештою вся лікарня допомагатиме їй вдовольнити термінально-агонічну хіть, а під рукою завжди буде величезний бутель з лубрикантом – єдине спасіння від жорсткої післяхіміотерапійної вагінальної сухості).
Власне, місія її передсмертного квесту (в котрому будуть практики домінування, урофілії, секс-квадробінгу, безлічі видів мастурбації і знайомства з купою розмаїтих пенісів: довжелезних, малих, грибоподібних…) у тому-то й полягає, щоби нарешті відчути оргазм у контакті із кимось, а не з власною рукою чи секс-іграшкою. Бо фізично борючись із раком, ментально Моллі змушена боротися із травмою дитинства, коли материн бойфренд змусив її семирічну зробити йому мінет…
Смотрите легально на MEGOGO
– Ти вся сяєш!
– Це радіація.
Чарівно простій і водночас філігранно драматичній Мішель Вільямс вдається бути органічною і чесною геть в усіх нестандартних ситуаціях: і в дивакуватому та місцями доволі сміховинному сексі; і у відверто інтимному оголенні розгубленої душі; і в намаганні тримати баланс між здоровою самоіронією і не менш здоровим жахом; і в образі доміни, і в шкурі маленького наляканого мишеняти… Здається, саме баланс – тверде кредо цього серіалу, що зберігає хитку рівновагу не лише між комедією і трагедією, а і між життям і смертю. Насправді одержимість Моллі сексом, членами, оргазмом (проїжджаючи в автівці, зі знанням діагнозу, повз гопників, які роблять на її адресу промовисті недвозначні непристойні рухи ротом, язиком і пальцями, героїня радісно кричить на весь квартал «Таааак! На все, що ви показали, таааак!!!») майже одразу розкодовується як кольорова ширма, за якою рано чи пізно ввімкнеться чорно-біле кіно. Так, коли все втрачено і безвихідь є остаточною, секс-вояж напевно що лишається останньою штучною гаванню перед запливом у природне водоймище, з якого виплисти назад на суходіл уже точно не вдасться.
Чорно-біле (не буквально, фігурально) кіно вмикається аж в останньому епізоді, у госпісі, де в кімнаті-палаті на стіні висить відверто погана з точки зору мистецтва картина із зображенням двох рибалок на морі, котрі затягують у свій невеликий човник переповнену рибою сітку. І коли виявляється, що «Померти заради сексу» – історія не про секс, не про рак, не про смерть, не про подолання дитячої травми…, а про якусь дійсно неймовірну і виняткову жіночу дружбу…, то здається, ті двоє рибалок символізують Моллі та Ніккі, рибний улов символізує сексуальні походеньки і сексуальний досвід, човен – їхній зв’язок на хвилі життєвих мінливостей, а море – путь, яка здається блакитною і безкрайньою, та зрештою так чи інакше завершується на чорній глибині.
І попри те, що у фіналі в кадрі літають велетенські пеніси-галюцинації з крильцями Гермеса (до речі, бога, що у гомерівському епосі був провідником померлих у підземне царство), а вельми оптимістична працівниця госпісу переповідає нюанси передсмертних відчуттів із дикувато веселим заразним завзяттям…, очевидно, що FX випустив напевно що найсумніше шоу за всю історію телебачення.
Анастасія Лях
Вмираю як хочу сексу (Померти заради сексу, Dying for Sex)
2025 рік, США
Продюсери: Елізабет Мерівезер, Кім Розенсток, Кетрін Поуп, Кеті Сірик, Ернан Лопес, Джен Сарджент, Маршалл Леві, Аарон Харт, Мішель Вільямс, Ніккі Боєр, Шеннон Мерфі, Леслі Гедленд, Шейла Каллаган
Режисери: Шеннон Мерфі, Кріс Тіг
Сценарій: Елізабет Мерівезер, Кім Розенсток, Ніккі Боєр, Саша Стюарт, Сабріна Ву
У ролях: Мішель Вільямс, Дженні Слейт, Роб Делані, Девід Раше, Еско Жулі, Джей Дюпласс, Кельвін Ю, Сіссі Спейсек
Оператори: Браян Ланнін, Кріс Тіг, Денні Веккіоне
Композитор: Аріель Маркс
