Цей британський міні-серіал у жанрі антиполітичного детективу з елементами чорної комедії, де головні ролі виконали несподівано сповнена насиченого цинічно-саркастичного сищицького шарму Емма Томпсон і контрастно лірична Рут Вілсон, насамперед цікавий тим, що, по-перше, відкриває новий телевізійний детективний цикл, у якого завдяки Томпсон точно є потенціал і харизма, а по-друге, дозволяє беззаперечно відчути той самий специфічний вайб іронії і критики на адресу британського уряду, що робить по закутках світлих кабінетів брудні і темні справи, що нас зачепив на свій довгограючий гачок у серіалі-побратимі «Повільні коні».
Події розгортаються в Оксфорді в наші дні (наприкінці пересуваються до островів Шотландії, де англійців ненавидять кожний таксист і рибалка). У затишному передмісті скромна дружина (Вілсон), що працює картинним реставратором у музеї, намагається догодити чоловікові, котрий шукає інвестиції для свого сумнівного бізнес-проєкту, і влаштовує звану вечерю для кількох пар друзів-сусідів і багатенького потенційного інвестора з дружиною. Вечеря складається так собі…, аж раптом… у слоу мо здається, що за столом вибухнула пляшка ігристого, та насправді вибухнув будинок по сусідству… В новинах кажуть, що рвонув газ і що трагічний нещасний випадок забрав життя жінки і невпізнаного чоловіка, а дитину, п’ятирічну доньку загиблої, врятувала шафа, що на неї впала і закрила від вогню. Пізніше з новин і журналістських публікацій загадковим і підозрілим чином зникають усі згадки про дівчинку, наче в домі її і не було…
Бездітна і явно не сильно щаслива в шлюбі Сара Траффорд (Вілсон), у якої в біографії є сумний і незрозумілий інцидент зі студентської юності, коли вона чи то впала, чи то стрибнула з даху Оксфордського університету, будучи перспективною відмінницею…, чомусь вирішує, що постраждала під час вибуху дитина – це та сама мила дівчинка, котру вона вдень зустріла на дорозі, бо та кинулася під колеса її велосипеду, щоби врятувати метелика… Сара йде навістити сирітку в лікарні, та тамошні лікарі поводяться вкрай неадекватно, геть нічого не кажуть і буквально женуть стурбовану жінку геть… (тим часом в одному з урядових кабінетів нам показують відверто карикатурний політичний діалог про зумисно влаштований нібито «газовий» вибух). Героїні починає здаватися, що щось у справі нечисто і що дівча потребує допомоги, тож наступного дня Сара звертається до приватної детективної агенції, де працює (нарізно) подружжя очевидних у комерційному сенсі невдах (Емма Томпсон і Адам Годлі, котрі вже знімалися разом у «Реальному коханні», та що тоді, що зараз Годлі дістався лише епізод).
Сищиця Зої Боем, яка і поводиться, і виглядає як сива, але добіса жвава стара панк-рок-н-рольниця, не звертає ні на Сару, ні на її справу особливої уваги, тоді як її маленький (не буквально) чоловік-ентузіаст хапається за виняткову можливість провести справжнє розслідування після років нудної рутини з пошуку загублених цуциків і підглядання в чужий банальний адюльтер…, але вже після першого ж дня роботи його знаходять в офісі мертвим, нібито перерізавшим собі вени… Зої Боем давно не відчувала до чоловіка кохання і пристрасті і радо мала регулярного коханця, проте грубо інсценований суїцид, себто вбивство її тихого і нешкідливого благовірного змушує аж ніяк не романтичну детективку відчути ностальгію і необхідність притягти винних до відповідальності…
Навіть якщо ви ніколи не читали детективно-шпигунські романи англійського письменника Міка Геррона, проте дивилися серіал «Повільні коні», при перегляді «Вниз дорогою до кладовища» ви неодмінно відчуєте той самий авторський почерк, але очевидно більш ранній, трохи сирий, невідточений остаточно, та вже чітко намацаний. Власне, опублікований 2003-го (за сім років до прем’єри циклу «Слау-хаус», по якому зняли і продовжують знімати «Повільних коней») роман «Вниз дорогою до кладовища» був дебютом Геррона і початком його ще не дуже зрілого і ще не настільки зухвалого, проте вже безумовно цікавого і категорично протиурядового циклу про серію розслідувань приватної сищиці Зої Боем (після чотирьох книг про неї письменник запустив більш довгограючу епопею недолугошпигунських пригод колишнього оперативника розвідки Джексона Лемба, котрому замість пенсії дістався підвальний підрозділ йолупів і штрафників і котрого в подальшому шоу зобразив Ґері Олдмен).
І здається, саме в незрілості і зеленості і полягає чарівність серіалу з Еммою Томпсон і Рут Вілсон, які, до речі, майже не перетинаються в одному кадрі аж до фінальної локації. Комедійно-драматична нерівність, яка ще не досягла іронічних висот «Повільних коней», чіпляє поєднанням свіжості і радикальності, відсилками до Джейсона Борна і впертою зосередженістю автора на гниллі національної політики. І треба сказати, Зої Боем у напористому, екстравагантному і водночас нетипово вишуканому виконанні Томпсон (адже Емма Томпсон завжди вміло синтезує стриману англійську рафінованість з яскравою все ще англійською ненудністю, як це робили, приміром, «Бітли»), яка не гидує їсти котячі консерви і не має на кредитці грошей навіть на лотерейний білет, є ніби кузиною Джексона Лемба, котрий має незмінно тверду звичку не міняти діряві шкарпетки і не здавати засалений плащ у хімчистку.
«Ваш чоловік був засмучений останнім часом? Нам відомо, що він часто залишався ночувати в офісі замість того, щоби йти додому… – Так, офісний диван не надто зручний, але ж це не привід накладати на себе руки». Зої Боем постає як мілфа, цинік, анархістка, одиначка…, цілком можливо що бісексуалка…, людина без почуття родинної зв’язки і відповідальності, що властиво нігілістам і холостякам, але водночас їй не чужі емпатія і гуманізм, і навіть деякі увага і повага до свекрухи… Чужа їй (як представниці плебсу) абсолютно точно просякнута нарцисичним кар’єризмом гламурність політичної еліти, котра не сильно відрізняє люксовий спортзал від люксового кабінету в старій як світ адмінбудівлі. Цю еліту Геррон, як завжди, ототожнює з поп-культурою, котрій забракло таланту для довгого утримання сцени, проте вистачило безталанності для впертого керування державою…
«А ви, бачу, як Кейт Мосс з її кредо «ніколи не жалітися і ніколи нічого не пояснювати», – каже новоспечена міністрка оборони до сірого кардинала британських збройних сил і нацбезпеки, котрого порівнює з культовою англійською супермоделлю епохи неопанка (панк-попа) 90-х, коли політика теж носила косуху і публічно спалювала cancer-pleasure цигарки…
Анастасія Лях
Вниз дорогою до кладовища (Вниз цвинтарною дорогою, Down Cemetery Road)
2025 рік, Велика Британія
Продюсери: Мік Геррон, Морвена Бенкс, Емма Томпсон, Емма Берг
Режисери: Наталі Бейлі, Сем Донован, Боркур Сігторссон
Сценарій: Мік Геррон, Морвена Бенкс, Емілі Маркусон, Роуз Гейні
У ролях: Емма Томпсон, Рут Вілсон, Адам Годлі, Аділь Актар, Даррен Бойд, Нейтан Стюарт-Джаретт, Том Гудман-Гілл, Том Райлі, Фехінті Балогун, Шинед Метьюз, Аїша Гарт, Кен Нвосу, Стівен Крі, Джошуа Джеймс
Оператори: Нік Кук, Анна Патаракіна, Анніка Саммерсон
Композитор: Лора Карпман
