Вуаль (The Veil)

Шпигунський трилер «Вуаль» від каналів FX та Hulu і британського сценариста Стівена Найта (серіали «Гострі картузи», «Табу») повністю тримається на дуже токсичній і водночас спокусливій та інтригуючій взаємодії двох головних героїнь, які обидві віртуозно ховають своє справжнє єство під «вуаллю» і геть невідомо ким є насправді. Брутальний і разом з тим елегантний тандем Елізабет Мосс і ліванської акторки Юмни Марван – мабуть, найбільш колючий жіночий дует на телебаченні з часів першої появи Джоді Комер і Сандра О у серіалі «Вбиваючи Єву».

У пролозі невідома ефектна білявка (Мосс), яка згодом виявиться агентом британської розвідки, вельми легко, без жодних вагань і докорів сумління, здає свого інформатора Інтерполу. «Ну ти і сука», – останнє, що встигає сказати перед арештом обдурений і шокований «поганець» (мабуть що поганець, але достеменно неясно, принаймні блондинка стверджує, що впродовж місяця спілкування чоловік той казав «дуже погані і неправильні речі»). Далі вкрай самовпевнена і так само украй цинічна загадкова оперативниця (справжнього імені котрої ми не дізнаємося, лише імена-маски, імена-вуалі: спершу Порція, потім Імоджен…), говорячи по телефону з керівником чи куратором, каже, що спершу ненадовго заскочить у Лондон, а потім вирушить на нове завдання в Стамбул.

«Що це за країна?!» – риторично запитує Імоджен («Нехай цього разу мене зватимуть Імоджен», – її особисте чи то прохання, чи то умова), стоячи перед казковим і водночас нещадно суворим засніженим гірським хребтом на кордонні між Сирією та Туреччиною. Саме тут, у таборі сирійських біженців серед жінок і дітей, перебуває її наступна місія – не менш загадкова, ніж сама Імоджен, ціль на ім’я Аділа Ель Ідріссі (Юмна Марван), яку таборянки ледь не лінчували, бо начебто впізнали у ній командирку ІДІЛ…

Співпрацюючи з французькою розвідкою і намагаючись обійти безцеремонне втручання американської розвідки (котра відправила розібратися «найамериканського американця» у виконанні Джоша Чарльза), британська агентка має з’ясувати, хто ж така Аділа Ель Ідріссі насправді: освічена і розумна донька комуністів-інтелектуалів, яка любить Шекспіра, працювала супермоделлю в Парижі, вимушено залишила маленьку дочку, бо заплуталась у політичних поглядах і була завербована ісламістськими терористами, але начебто не зробила нічого поганого і навіть, ризикуючи власним життям, повипускала полонянок, яких ґвалтували бойовики…; або це таки командирка ІДІЛ, безжальна фанатична ісламістка, одна з найбільш розшукуваних злочинців у світі, котра віддавала накази бойовикам і на руках котрої кров жінок, дітей і навіть немовлят…

Смотрите легально на MEGOGO

Завдяки двом артистичним і філігранним акторським виступам і тій особливій хімії між актрисами, що притягує плюс та мінус максимально різних і водночас надзвичайно схожих у силі і домінуванні над чоловіками жінок, «Вуаль» бездоганно утримує глядацьку увагу і постійно підживлює інтерес. «Хто ви така?…» – це знову-таки риторичне питання з вуст найрізноманітніших персонажів-чоловіків звучить по кілька разів на адресу нарочито нахабної і дещо скаженої героїні Елізабет Мосс, у той час як остання адресує те саме запитання своїй дуже темній попутниці. Тим часом глядач губиться одразу у двох загадках: хто вони такі? І чи можна прекрасно співати, цитувати Шекспіра, ладно інтелігентно говорити… і бути запеклою потворною терористкою?..

Щодо Шекспіра: він тут, звісно, згадується повсякчас зовсім невипадково. Адже найвеличнішого з-поміж усіх драматургів можна назвати вельми суперечливим «співцем патріархату», котрий ніби завжди описував королів і правителів, але насправді захоплювався їхніми доньками і дружинами і навіть оспівував жіноче бунтарство, емансипацію, гендерну пертурбацію. Так, цілком очевидно, що героїня Мосс обирає собі імена персонажок шекспірівських п’єс, адже Порція – це героїня «Венеційського купця», а Імоджен (або Імогена) – героїня «Цимбеліна», п’єси про британського короля Цимбеліна, донька котрого Імогена спершу стала жертвою патріархального (батькового і загалом чоловічого) свавілля, а також чоловічої хіті, чоловічого его та ницих чоловічих інтриг, а потім сама перевдягнулася у чоловічий наряд і взяла собі чоловіче ім’я, аби власноруч керувати вектором свого життєвого руху.

Разом із тим шекспірівське перевдягання і маскування, котре доволі часто використовував у своїх сюжетах найвизначніший англійський поет і драматік, – це та сама «вуаль», за котрою ховається приховане. І цікаво, що вуаль ніколи у жодній інтерпретації не була предметом чоловічого одягу, виключно жіночого. Так само як фразеологізм «загадка у жінці» чи «жіноча загадковість» ніколи не мав альтернативної чоловічої варіації. Бо тільки жінки вміли та вміють заховатись у віялі різношерстих штучних подоб настільки майстерно і глибоко (згадується незрівняна Джулія Ламберт, героїня п’єси «Театр» іншого великого англійського драматурга Сомерсета Моема), що самі забувають і відкидають, і достеменно не знають, ким є насправді («Не намагайся говорити зі мною справжньою»), де їхній справжній дім («Вдома це у Лондоні…, мабуть…»), яке їхнє справжнє ім’я і що є їхнє реальне «я».

Анастасія Лях