Реальна історія («правдива історія, заснована на брехні», як позиціонують її автори) австралійської шахрайки Бель Гібсон (яка заявила у соцмережі, що має останню стадію раку мозку, що відмовилася від традиційної медицини включно з хіміотерапією і перейшла на здорове харчування, і що самою лише дієтою змогла побороти рак; яка стала популярною інфлюенсеркою, начебто благодійницею, майже випустила книгу власних протиракових дієтичних рецептів і запустила спільно з Apple власний додаток…, допоки її обман не було викрито), роль котрої віртуозно виконала Кейтлін Дівер (міні-серіал «Неймовірне»), підіймає набагато ширше питання, ніж аморальність одного шахрайства. Здається, автори телешоу задаються питанням довіри до лідерів (так званих «лідерів думки») в епоху, коли соцмережі остаточно спотворили саме поняття лідерства, підмінивши його бульбашковим нарцисизмом і псевдодемократичним хайпом.
Цікаво, що у серіалі «Неймовірне», так само заснованому на реальних подіях, Дівер зіграла дівчину, котра заявляє про зґвалтування, проте їй майже ніхто включно з поліцією не вірить, і вона має долати не лише психологічні наслідки сексуального насильства, а і звинувачення у брехні (бо зґвалтували її насправді). Тут же навпаки, її героїня заявляє про те, чого ніколи не було і немає, однак майже усі (принаймні до певного моменту) їй беззастережно вірять і взагалі не піддають її історію бодай найменшому сумніву (притому що кожна хоча б мінімально твереза і раціональна людина нібито чудово розуміє, що прожити кілька років з останньою стадією раку мозку, до того ж без медичного лікування, фізично неможливо). І ці два обернено пропорційні сюжети, власне, говорять про дуже важливі і надзвичайно хворобливі тенденції у суспільстві, котре хоче вірити тільки в хороше, у те, що солодощі не діабет викликають, а надають крила, у світ без ґвалтівників і з дієтою проти раку. Бо ж усім для оптимістичного (і звісно, самооманливого) погляду на життя необхідні диво, надія, плацебо. Ну, типу як обіцянки Трампа про швидке закінчення війни в Україні.
«Яблучний оцет» (враховуючи тему заснованого на реальній історії ошуканства і наявність молодої антигероїні з очевидно егоцентричним і мильнобульбашково амбітним психотипом) стає в один ряд із серіалами «Вибула» (де Аманда Сайфред зобразила горезвісну американку Елізабет Голмс, фундаторку великої медико-технологічної компанії Theranos, яка начебто винайшла революційний портативний апарат, який робить геть усі аналізи з однієї краплини крові, і то виявилося гігантською аферою, причому Голмс до останнього опікувалася не самим приладом і докладанням зусиль, аби він нарешті бодай якось запрацював, а своїм стильним іміджем такої собі жіночої версії Стіва Джобса у лаконічній чорній водолазці) і «Вигадана Анна» (де Джулія Гарнер зобразила не менш сумнозвісну загадкову Анну Дельві, вірніше німкеню російського походження Анну Сорокіну, котра кілька років украй успішно видавала себе за супербагату спадкоємицю і, не маючи за душею геть нічого, спромоглася переконливо крутитися в елітних нью-йоркських колах).
Але мабуть, саме «Яблучний оцет» намагається якнайкраще зрозуміти природу і коріння масштабної патологічної брехні (котра з одного боку банально упирається в дитячу недолюбленість матір’ю і прагнення компенсувати нестачу фіктивною, суто номінальною, переважно вираженою в інтернет-лайках любов’ю громадськості, а з іншого – має більш темне і складне походження на кшталт вродженої, себто успадкованої залежності від софітів, коли затуманений мозок сидить на голці постійного перебування в центрі уваги і постійного схвалення і не сприймає геть нічого і нікого, крім натовпу фанатів, ані потенційних партнерів для рівноправного шлюбу, якщо вони не фанати, ані навіть власну дитину…; цілком можливо, що цей «ген лідера думок» є такою ж отрутою, як ракові клітини… або відомий, хоча й недоведений «ген убивці»).
Смотрите легально на MEGOGO
Цікаво, що сюжет серіалу пропонує паралель умовних героїні та антигероїні. І тоді як друга це без сумніву Бель Гібсон, першою нібито є персонажка Алісії Дебнем-Кері – красуня Мілла Блейк, якій діагностують знайдену в руці саркому, і категорично не бажаючи відрізати собі кінцівку, дівчина починає захоплюватися альтернативним лікуванням (іншими словами, цілительством, шаманством, сумнівними методиками самоназваних гуру) і вирушає до Мексики в рехаб, де лікує свою злоякісну пухлину соковою дієтою і кофейними клізмами, і настільки вірить у результат, що зрештою… вбиває власну матір… Насправді Мілла (котрій ми, глядачі, на відміну від Бель все ж таки так чи інакше симпатизуємо і співчуваємо), пропагуючи у соцмережі наратив про протиракові властивості сокової дієти, є не меншою шахрайкою і не меншою убивцею за свою ненависну конкурентку з раком мозку, тобто є такою ж самою антигероїнею, породженою інтернет- і велнес-епохами, котрі разом склали глобальний хайп і глобальну піраміду. І різниця лише в тому (навіть не у наявності чи відсутності спокути), що Мілла дійсно помирає від раку, а до трупа вже претензій немає (як скаже наприкінці серіалу хтось один з умовного натовпу, хто пожертвував гроші на чуже лікування від раку, скаже цинічно, проте цілком чесно з точки зору виправданої люті на адресу нескінченних безпринципних аферистів: єдиний залізний доказ реальності раку – похорон).
Начебто дивна і незрозуміла назва «Яблучний оцет» роз’яснюється авторами лише у заключній серії, де розповідається про випадок, коли Бель Гібсон, за її власними словами колосально ненадійного оповідача, випила яблучний оцет і позбавилася таким чином глистів. Її адвокат (так само підпавший під її напористий вплив і тимчасово поповнивший її фан-базу), теж спокутуючи у фіналі провину, розкриває метафоричний підтекст дикої процедури: «Якби яблучний оцет міг з усіх нас дістати внутрішнього хробака і зробити нас кращими людьми, я б усім роздав пляшечки з цією диво-мікстурою». Втім, власне роз’яснення назви глядач може зробити набагато раніше, не чекаючи трактовки творців. Приміром, можна сприйняти «Яблучний оцет» як натяк на те, що слово «яблучний» є обманом, пусканням пилу в очі (так само, як чесноти і добросердя Бель), бо воно обіцяє приємний фруктовий присмак там, де насправді є гола небезпечна кислота.
Власне (в контексті кислоти), тому в серіалі і звучить пісня Брітні Спірс «Toxic». Бель Гібсон – приклад тотально токсичної людини, котра підмінює щиру тотальну ненависть чи у найкращому випадку байдужість (яку відчуває до всіх і всього) фальшивою тотальною любов’ю. Здається, вона таки дійсно унікальна «лідерка думок», бо спромоглася нікого не любити і на всіх тиснути вагою свого «я» (їй би у політику). Тотально нав’язлива, тотально маніпулятивна, тотально нон-емпатійна… Та навіть така, як вона (принаймні в кіно, де завжди є місце художньому домислу), навіть після викриття і цілком очевидно незробленої роботи над помилками…, все ж отримала свою маленьку (незаслужену, але нехай) порцію справжньої нелогічної любові.
Анастасія Лях
Яблучний оцет (Apple Cider Vinegar)
2025 рік, Австралія
Продюсери: Івонн Коллінз, Гелен Грегорі, Йєн Каннінг, Ліз Воттс, Еміль Шерман, Саманта Штраусс, Кейтлін Дівер
Режисер: Джеффрі Вокер
Сценарій: Саманта Штраусс
У ролях: Кейтлін Дівер, Алісія Дебнем-Кері, Ешлі Цукерман, Аїша Ді, Тільда Кобем-Герві, Фенікс Рей, Марк Коулз Сміт, Сьюзі Портер, Кетрін Макклементс, Чай Генсен, Ессі Девіс, Меттью Нейбл
Оператор: Тобі Олівер
Композитор: Корнел Вільчек
