Затишок (Reservatet, Secrets We Keep)

Цей данський детективний міні-серіал має називатися і перекладатися саме так, як звучить його оригінальна назва Reservatet, себто «Резервація», а зовсім не так, як Netflix перейменував його для міжнародної трансляції – Secrets We Keep, тобто «Таємниці, що ми зберігаємо». Бо справа категорично не в таємницях. Справа виключно в намаганні за будь-яку ціну не втратити комфорт, що є найвищою цінністю сучасного європейського соціуму (на жаль, набагато ціннішою за мораль) і що дбайливо зберігається в елегантному твердому футлярі (тож це радше «Комфорт, що ми зберігаємо», а не секрети). Відповідно максимально влучною є українська локалізація серіалу – «Затишок». Адже за затишок (вірніше за те, щоби затишок був константний і непорушний) можна віддати життя… не своє, звісно, чуже… приміром, українське.

Ні-ні, ані України, ані війни в шоу немає. Принаймні немає буквально. Проте прекрасно зчитуються тонкі… навіть не натяки, а переадресації від конкретного злочину, спровокованого тим самим виходячим за рамки етичності і доброчесності утриманням зони зручності, до узагальнюючої констатації суспільно-політичних реалій, де політикою так чи інакше уже займаються не держави і навіть не державні лідери, а кожний окремий індивід, що робить вибір між оксамитовим затишком і колючою (як ковдра не преміум-, а економ-якості) правдою.

Події розгортаються у розкішній резервації для багатіїв на півночі острова Зеландія (Данія) поблизу Копенгагена, в ідилічному фешенебельному субурбіконі. Ми спостерігаємо за пастельним необтяжливим побутом двох заможних родин, що мешкають по сусідству і дружать упродовж багатьох років. Перша – сім’я породистої бізнеследі Сесіль і її успішного чоловіка-адвоката Майка (останній не має статусного походження, навпаки, вийшов із неблагополучного середовища, проте працею і розумом зумів добитися нового становища і долучитися до класу еліти). Друга – подружжя снобістської домогосподарки Катаріни (відома за «Каштановим чоловічком» Даніца Чурчич), яка нібито переймається відкриттям суто номінального власного бізнесу, та її чоловіка Расмуса, що є дуже крупним підприємцем і володіє фамільною компанією у четвертому поколінні (від преси і громадськості він намагається приховати бізнес-зв’язки з Росією, про що згадується буквально одним реченням мимохіть, і в тому намаганні, як і в решті маніпуляцій його магічною палицею є сусід-адвокат).

Обидві родини мають синів-підлітків, що навчаються в одному класі (ясно що елітної приватної школи) і товаришують і поза шкільною партою, переживаючи пубертатний гормональний сплеск і акумулюючи його у хлопчачому груповому чаті, куди викладаються власноруч відзняті пікантні відео про, приміром, однокласницю, за якою вдалося підгледіти, коли її занижені джинси викрили стрінги). І так само обидві родини мають молодих філіппінських няньок, що приїхали за програмою культурного обміну і на два роки прикріплюються до приймаючої сім’ї. Коли ж сусідська няня тривожно зникає на ранок якраз після того, як ввечері наляканим голосом просила Сесіль у чомусь допомогти, та натомість Сесіль порадила звернутися до Катаріни і відмовила в помочі, головну героїню починає гризти сумління і вона хоче максимально посприяти розслідуванню, тоді як Расмус і Катаріна не надто переймаються і навіть не одразу звертаються в поліцію, а Майк… виявляється надто залежним від думки і вказівок, і вульгарних расистських жартів свого боса.

Смотрите легально на MEGOGO

«У таких випадках поліція завжди звинувачує приймаючого батька, – жартує Расмус з приводу слизької новини про можливу вагітність зниклої служниці au pair. – Але я не маю жовтої лихоманки, га-га, нащо мені ті кособокі вагіни, га-га». У тому обмеженому периметрі, де дві юні філіппінки не від хорошого життя на батьківщині обслуговують два заможні данські будинки і забезпечують холодних європейців теплим домашнім затишком зі смачною їжею, чистою підлогою і вкладеними спати дітьми («Як вона могла отак вчинити з нами?! Зникнути якраз перед початком навчального року!!» – обурено голосить Катаріна), легко зчитується необмежена екстраполяція на нинішній світ загалом, де російські економічні зв’язки аналогічно гарантують Європі зручність і пролонгацію процвітання, а українці, воюючи з росіянами виключно на своїй території за умовні західноєвропейські цінності, подібно до тих філіппінських au pair, втрачаючи кожного дня власний затишок і навіть надію на нього, підтримують і охороняють границі європейської зони комфорту, європейського манежу добробуту. І ми готові служити тому недоступному нам самим західному благу, бо не маємо альтернативи (вірніше будь-яка альтернатива є набагато гіршою), проте категорично неготові, щоби чуже благо нас ґвалтувало.

Сини сімейств невипадково постійно граються в кадрі із дроном, який влітає посеред тієї чи іншої мізансцени і безцеремонно порушує приватність, порушує комфорт, порушує захищеність чи радше ілюзію захищеності. Ясно що той дрон (в якому попри іграшковість можна зчитати і проекцію на військовий дрон, який щодня і щоночі порушує наш, український, спокій і інколи краєм зачіпає спокій західний) вельми красномовно і вельми гучно символізує вторгнення у затишний акваріум, і з цим вторгненням геть нічого неможливо вдіяти. І в цьому контексті надзвичайно важливим є загальний закадровий звук серіалу, що дуже часто нагадує оте саме неприємне, дискомфортне дзижчання дрона, навіть тоді, коли дрона в кадрі немає.

Не менш семантично і символічно важливим є двічі згадуване безпричинне ридання Сесіль, яке сама героїня пояснює «раптовим емоційним нетриманням». Адже вона не оплакує щось чи когось конкретного, не ллє сльози горя чи навпаки, щастя. Вона ридає ні з того ні з сього посеред своїх нарочитих гараздів і нарочитої безтурботності. І то є така собі ніби вклеєна двадцять п’ятим кадром чи шостим чуттям, чи напівсплячим сумлінням… експресія підсвідомого усвідомлення моральної неспроможності жити в закритому заповіднику благополучної Західної Європи у той час, як решта світу, неблагополучного світу (і зокрема решта Європи), потерпає і потребує допомоги… Втім, ніщо не заважає плакати, втиратися і продовжувати жити так само, як учора.

Анастасія Лях