Зниклий (Vanished)

Американка у Франції під час романтичної подорожі губить просто посеред поїзда свого бойфренда, на що місцева поліція всіма значно товстішими за стереотипну французьку делікатність натяками відповідає, що друг певно що втік від набридливої подружки і від обтяжливих стосунків загалом… Ясно що справа виявиться набагато заплутанішою за погану звичку чоловічого роду йти без жодних пояснень, адже у флешфорварді напочатку, що забігає на тиждень вперед, у готельному номері Марселя, де героїня змиватиме з рук кров у не надто розкішній ванній, якийсь мотоцикліст у шоломі спершу постукає, прикидаючись кур’єром із піцою, а потім вломиться до кімнати й очевидно намагатиметься вбити вельми кепсько підготовлену до подібних надзвичайних пригод звичайну жіночку…

«Гламурна парочка», – так скаже про пару туристів марсельський жандарм лише через те, що вони не живуть разом і не мають спільного рутинного побуту, а зустрічаються по різних готелях у різних країнах, бо вона (зірка «Теорії великого вибуху» і «Бортпровідниці» Кейлі Куоко) – археологиня (останнім часом працювала на розкопках в Албанії), а він (британець Сем Клафлін, якого нещодавно можна було бачити у містично-детективному міні-серіалі «Лазар») – медик і герой міжнародної благодійної організації SOS (зокрема допомагав сирійським біженцям у Йорданії, причому не лише медикаментами, а і типу вельми переконливим словом білого чоловіка західного світу, здатним без зброї зупинити бойовиків, які торгують людьми). Звісно, жандарм буде сильно упередженим щодо наполегливої білявої американки і її розповіді про викрадення коханого з-під її носа, а місцева журналістка, що теж їхала в тому поїзді (Карін Віар з «Ідеальної няні», заснованої на реальній моторошній історії про няню-вбивцю Йоселін Ортегу), попередить наївну янкі-кралю, що місцева поліція або бездіяльна, або корумпована, або те і друге разом (як не те щоби стовідсотковий доказ нам покажуть дорогий «мерседес», який офіцерові не по кишені і на який сам жандарм, поспішаючи на здвоєний кіносеанс класичних поліцейських фільмів з Аленом Делоном, без жодного сорому кивне, що «в його родині заробляє дружина»).

Здається, що цікавішим є не те, в які неприємності втрапила сорокарічна незаміжня дослідниця сильно пильної старовини, котра не схотіла відпустити явно підозрілого коханця і просто про все забути та зрештою підшукати «більш підходящого» супутника життя в Нью-Джерсі (напередодні зникнення героїня повідомила бойфренду, що отримала постійне місце викладачки в Принстонському університеті, тож вони тепер можуть разом будувати нормальне осіле життя в квартирі, що їй дадуть при кампусі, і… в світі, котрий обрала вона і котрий зручний саме їй, а він відтепер «може нарешті покинути всю ту дизентерію» в сенсі волонтерства в постійній антисанітарії і небезпеці), на що їй так нарочито безтактно натякав жандарм на купленому нібито за зарплатню дружини «мерседесі», бо він на відміну від туристки-американки типу «зробив правильний романтичний вибір». А те, які помилки в дусі персонажки Кетрін Ган з культового ромкому «Як позбутися хлопця за десять днів» вона встигла наробити за досить короткий проміжок часу, хоч і протрималася в цьому зв’язку на відстані аж чотири роки…

І цікаво не стільки те, чому герой Клафліна збрехав про телефонний дзвінок нібито від лондонського дяді чи про нове татуювання у вигляді пташки чечевиці (котре виявилося парним до ідентичного тату на руці іншої волонтерки з організації SOS, надто вродливої, щоби не викликати ревнощі в археологині), скільки те, що головна героїня… підв’язує волосся таким бантом, який точно не варто носити, якщо сподіваєшся втримати чоловіка і врешті-решт вийти заміж.

Треба сказати, що Кейлі Куоко і зовні, і ментально бездоганно передала суть «саме такої» жінки… Тобто нібито сучасної і незалежної, з передовими поглядами і цікавою нетривіальною професією, котра вітає авантюрні сексуальні стосунки і наполягає на безкомпромісній важливості роботи, котру не мають посунути побут і материнство…, проте котра в той же час так неприховано чутливо реагує на невербальне несхвалення випадкової незнайомої старої в поїзді, яка критично піджимає губи, почувши, що молода (відносно) дівчина навпроти подорожує не з мужем, а з другом… Нібито цілком емансипованої жінки сьогоднішнього дня, в котрій на раз-два прокидаються немодні архаїчні властивості неокільцьованої ~~пташки~~ п’явки, що, щойно приголомшивши коханця наполеонівськими планами про спільне життя в однушці при кампусі в Нью-Джерсі і повністю проігнорувавши його бажання та його особистий простір, уже за сніданком моніторить сайти з весільними обручками…

Героїню промовисто звуть Аліса Монро (наче розгублену душу між образами порнозірки і міс Марпл). Як і керролівська Аліса, носячи на голові зав’язану в бант стрічку, вона спускається, повільно і водночас спрямовано падаючи, в глибоку чорну кролячу нору, де на неї чатує і неймовірна небуденна пригода десь у проміжку між тотально мальовничими, хоч і вкрай різношерстими краєвидами на шляху Прованс – Альпи – Лазуровий берег… по слідах «неправильної» жуйки, кинутої, наче хлібна крихта, зниклим брехуном-коханим…; і дуже і дуже ймовірний ризик втратити голову…

Анастасія Лях