Звір у мені (The Beast in Me)

Цей міні-серіал у жанрі психологічного трилера і детективу-містерії про пошуки (чи подекуди ілюзію пошуків) і чужої правди, і своєї власної… заворожує напевно що не стільки сюжетом (бо сюжет зрештою і розгортається, і закінчується саме так, як має, без надуманих і претензійних твістів, хоч і з кількома ударними поворотами і навіть одним розворотом), скільки філігранним протистоянням акторів Клер Дейнс (протагоністки) і Метью Ріса (антагоніста), котрі через химерне занурення одне в одного надають ментально-емоційній баталії шорсткої буквальної тактильності, наче прагнуть влізти в шкуру одне одного не метафорично. «Звір і я» – так називає рукопис свого нового нон-фікшн роману письменниця-біографка Аґата Віґґс. «Звір у мені» – виправляє червоною ручкою той, хто є об’єктом (небезпечним об’єктом) її дикого і водночас необхідного дослідження.

Флешбек повниться безшумними криком і кров’ю… Кілька років тому відома літераторка Аґата Віґґс (Дейнс), для друзів Аґґі, котра була цілковито щасливою з дружиною (художницею), малим сином, великим будинком, успішною кар’єрою, гарненьким білим цуциком породи мальтипу…, пережила трагедію і майже все те втратила… Після загибелі хлопчика в автомобільній аварії (Аґґі була за кермом, але в усьому винуватила молодика, з яким зіштовхнулася на дорозі, бо той начебто був нетверезий, хоч експертиза того і не підтвердила) лишилися тільки будинок і песик. Власне можна сказати, що тільки собаченя, бо ж дім відтоді став зовсім не милим: надто великим, дещо занедбаним, холодним, незатишним і абсолютно точно їй одній (тепер цілковито одній, не рахуючи дрібної тваринки) непотрібним.

Талант і ентузіазм до писання теж кудись поділися. Тож лавреатка престижної Пулітцерівської премії Аґата Віґґс, яка колись сяяла на публічних читаннях і обкладинках, перетворилася на нечесану відлюдницю у пом’ятому старому блейзері на зігнутому тілі з непоборним творчим ступором у переламаній голові і зарубцьованою мізантропією в розірваному серці… Допоки її новим сусідом раптово і випадково не став одіозний забудовник, спадковий магнат елітної нерухомості Найл Джарвіс (Ріс), який прославився не лише активними народними протестними акціями проти своїх забудов, а і тим фактом, що був підозрюваний у смерті зниклої дружини, тіло котрої так і не знайшли… Лишень заселившись, пихатий і самовпевнений багатій вирішує прокласти через ліс асфальтовану доріжку для бігу, щоби не бруднити свої дорогі брендові кросівки, і збирає схвальні підписи решти сусідів. Але Аґґі стає єдиною, хто не підписав… Так наполегливий і не позбавлений переконливого шарму Джарвіс, який звик завжди досягати свого, починає цікавитися і зближуватися з упертою і принциповою сусідкою, намагатися її улестити і переманити на свій бік…, навіть у такій дрібниці як асфальтування бігової доріжки. А Аґата тим часом хапається за можливість написати книгу про напрочуд скандальну постать і відчуває, як письменницький запал в ній знову прокидається… поряд із цим нібито жахливо неприємним і жахливо негативним чоловіком…

Сила переконання здатна перевертати світ…; змінювати якщо не саму реальність, то принаймні її сприйняття. І що більше людей сприйматимуть саме таку версію реальності, а не інакшу, то реальнішою та реальність здаватиметься. І певна річ, що і література, і ще більшою мірою кінематограф є напрочуд дієвими інструментами для хірургічної (чи бодай косметичної) операції над будь-якою дійсністю… Тож Найл Джарвіс теж хапається за ідею написання біографічної книги про себе, де він має вийти не «звіром», а добрим харизматичним меном, якого «хворий» на ультрамодну мізандрію соціум звинуватив несправедливо й якого обожнюють колишні тесть і теща, батьки загадково зниклої благовірної, що через біполярний розлад стовідсотково вчинила самогубство, і навіть безмежні кохання і ніжність її турботливого чоловіка не змогли тому завадити, бо хронічно і невиліковно недужала буремна темна жіноча душа…

Аґату Віґґс автори серіалу невипадково змальовують саме лесбійкою, тобто аж ніяк не через трендову квір-інклюзивність. В парі, себто в колишній парі, що розпалася через нездатність Аґати перенести і змиритися з горем утрати, не прискаючи повсюдно та без розбору (лишень не на адресу самої себе) люттю і ненавистю…, очевидно що саме письменниця, а не художниця була «чоловіком». І геніталії чи будь-яка вторинна маскулінність тут геть ні до чого, справа лише в наявності первинного «звіра» у вродженій формулі мислення, котра апріорі є або Х, або Y.

В когось усередині живе істинно звір, який певний відрізок життя солодко спить, а потім може прокинутись або ні. В когось усередині живе звірятко, що начебто завжди силиться колись стати звіром, але зовсім необов’язково таки стає. Якщо внутрішнього звіра годувати постійно, то рано чи пізно доведеться випустити його погуляти… Творці серіалу, бездоганно підібравши актора й акторку, змушують обох зазирнути і навіть привідчинити ті гіпотетичні клітки, в яких сидять на прив’язі їхні ментальні чудовиська…, й уявити, якого розміру той монстр у животі здатен досягти: не більшого за мальтипу чи більшого за добермана… Поки сюжет вдумливо і покроково розставляє пастки для обох, проходячи дорогою сумнівів і незаасфальтованого хаосу в розподілі симпатій і антипатій (протагоністкою, до котрої глядачеві важко в собі відшукати прихильність, актриса уже була в довгограючому серіалі «Батьківщина»), Клер Дейнс і Метью Ріс, очевидно чхаючи з висоти на глядацьку емпатію і не підлещуючись до чорно-білого фіналу, просто відпускають свої вкрай суперечливі, ненудні, неспокійні, бугристі образи на дуже довгій мотузці бігати по чужих прибудинкових ділянках… і відверто насичуються одне одним без жодного при тому сексуального підтексту.

Найцікавіше, що мова абсолютно точно не йде про ортодоксальне протистояння ягняти і вовка. Йдеться про зцілення або загибель через інфікування кров’ю хижака. Бідолашна зникла дружина Найла Джарвіса недарма захоплювалася спостеріганням за пташками і замальовувала пернатих собі в щоденник, адже сама була як та синиця, що ладна будь-якої миті вмерти від зупинки серця, якщо поряд гучно хрусне гілля… Письменниця-сусідка виявилася зі звірятком в серці, котрий лає-лає-лається…, та майже не кусає. А от нова дружина мена (котрий з доволі нетривалим і нетвердим успіхом усе життя придушував у собі хлопчика, що скиглить перед монструозним батьком) раптово замість того, щоби цвірінькати новим горобчиком, пробудила в собі звіра…, що, власне, є типовим для дівчат невеликого зросту з безіменних глухих провінцій, які стають галеристками на високих підборах зовсім не тому, що розпізнають справжнє мистецтво, а тому, що вигризають справжнє життя.

Анастасія Лях