15 вересня стартував прокат чорної комедії про життя «Я працюю на цвинтарі». Це історія Саші, який має контору по встановленню пам’ятників на цвинтарі. Він сповнений цинізму та іронії. Навіть у спілкуванні із самотнім літнім чоловіком, який замовив пам’ятник самому собі, і бізнес-леді, яка щойно поховала сина. Несподівано в життя Саші повертається його донька-підліток. Водночас герой втягується в боротьбу за владу на цвинтарі. У вихорі особистих трагедій і кримінальних зіткнень поступово стає зрозуміло, що у Саші важка психологічна травма через його минуле.
Ми поговорили з режисером Олексієм Тараненко про фільм та його шлях до глядача, сучасне українське кіно в умовах війни, значення культури у ці важкі часи та нові можливості для кіноіндустрії України.
Знімати важкі/похмурі фільми у важкі часи (пандемія, повномасштабне вторгнення) – це додатковий тиск на глядача чи шлях до полегшення та катарсису? Чи працюють фільми на важкі теми взагалі, якщо говорити про масового глядача?
Ми знімали наш фільм ще восени 2019-го, коли навіть про коронавірус ніхто нічого не знав, тож мені важко відповісти на це запитання. Але швидше за все друге – шлях до катарсису. Мені, до речі, не здається, що наш фільм важкий чи похмурий, незважаючи на важку тему. Так, в ньому є драматична частина, де ми, очевидно, робимо глядачеві боляче, але саме фінальний катарсис розставляє все по місцях. У поганому настрої глядач закінчить дивитися наш фільм тільки якщо він йому не сподобається. Щодо масового глядача, то мені здається тут все залежить від подачі.
Є відчуття, що в Україні знімають або легке розважальне кіно, щоб досягти комерційного успіху, або нішеве фестивальне кіно, яке апріорі не в змозі принести прибуток, але зазвичай отримує схвальні відгуки глядачів та критиків. Чи вірне це відчуття? І чи можливо знімати важке кіно, але досягати комерційного результату?
Очевидно, що так розпочався шлях нового українського кіно десь років 7-8 тому і тривав якийсь час. Але чим більше знімається фільмів, тим більше ми бачимо різного кіно: і розважальних фільмів, і нішевого фестивального, і документального, і жанрового глядацького кіно, і арт мейнстриму, і фільмів на стику різних жанрів. Тобто, мені здається, тенденція абсолютно нормальна: чим більше знімається українського кіно, тим воно стає кращим і різноманітнішим.
Після початку повномасштабного вторгнення росії кількість вітчизняних фільмів про війну з рф, вочевидь, збільшиться. Чи плануєте Ви знімати кіно про війну? І чи бачите Ви найближчим часом простір для інших жанрів (особливо якщо брати до уваги, що без підтримки держави кіно в Україні поки що знімати дуже важко)?
За останні кілька місяців я написав розгорнутий синопсис однієї історії, де в життя головних героїв вторгається війна. Так само як вона вторглася у наші життя. Але я не сказав би, що це історія тільки про війну. Скоріше про крах патріархальності, крах відносин та крах сім’ї, які в середині ще й війною накриває. Це роуд муві та драма, де вся війна майже за кадром, із таким, знову ж таки, ситуативним гумором. Але у головної героїні там наприкінці також, здається, є надія. Життя продовжується і під час війни. Тож, мабуть, є простір і для інших жанрів.
«Я працюю на цвинтарі» – про що цей фільм?
Дуже часто чую це питання останній тиждень і спочатку навіть старанно відповідав на нього – про прийняття втрати. Але зараз думаю, що на це питання мають відповідати всі, хто подивиться фільм. Так набагато цікавіше виходить.
Повномасштабне вторгнення змінило реальність для багатьох проєктів (та й взагалі для усього українського суспільства). Чи є шанси у Вашого фільму привернути увагу глядача у момент коли вся країна стежить за просуванням ЗСУ на Сході та Півдні і рахує кількість ліквідованих окупантів за добу?
Хотілося б вірити, що так, є. З 24 лютого я досить довго думав, що війна обнулила цю всю історію. Що тепер точно невчасно, коли довкола гинуть люди, коли щодня відбувається трагедія, коли є справи важливіші за кіно. Але у червні показ фільму на кінофестивалі у Чернівцях довів, що наш фільм став ще актуальнішим і працює – глядач, у всякому разі, як мені здалося, прийняв фільм дуже тепло.
Ваш фільм досить довго йшов до глядача. Що відбувалося на цьому шляху, чому були затримки у його виробництві?
Весною 2020-го, коли розпочався монтаж, раптово на світ обрушилася пандемія коронавірусу. І перший локдаун відклав старт прокату на півроку. Потім восени стався другий локдаун. І ще щонайменше півроку тиші. Поки світ офігівав від корони, ми продовжували неспішно працювати над монтажем. Спочатку з Віктором Маляренком, а потім з Олександром Чорним. Десь тут у нас скінчилися гроші. Грант від УКФ та польських партнерів – це були гроші, виділені на продакшн фільму. На постпродакшн не було. Останні кілька місяців я займався монтажем сам. Але немає зла без добра – ця коронавірусна пауза дозволила мені знайти потрібну інтонацію фільму, переконливіше змонтувати одні сцени, а інші поміняти місцями і постаратися максимально врівноважити все комічне та трагічне. Навесні 21-го розпочався наш фестивальний забіг, який тривав до зими 22-го. 23-го лютого 2022-го на Одеському зимовому кіноринку було оголошено прокатника та дату прем’єри фільму.
Війна такого масштабу – це відкине індустрію кіно України назад, чи це шанс для нових ідей, проєктів, персоналій?
Хочеться вірити, що не відкине, але тут все залежить від фінансування. Європейські продакшні готові вкладати гроші в наші історії, фільми та культуру. Вони готові до копродукції, яка має на увазі хоча б 30% нашого українського фінансування. Що буде далі сказати важко, бо, зрозуміло, що гроші Україні зараз потрібні насамперед для якнайшвидшої перемоги над ворогом і якщо не всі, то дуже багато, і ми, зокрема, донатять ЗСУ. Але, звичайно ж, хочеться, щоб і розвиток культури загалом і кіно зокрема не зупинялися. Ще й тому, що наше кіно зараз, як на мене, знаходиться на зльоті.
Ваш наступний фільм («У темряві»), якщо ми не помиляємось, також досить похмурої тематики. Це свідомий вибір, чи так вийшло, що теми стрічок доволі важкі за якимось збігом обставин?
Так, це трилер. Досить похмурий, з несподіваним розвитком сюжету і таким самим фіналом. Але в принципі ця історія також досліджує тему сім’ї та відносин як усередині, так і різних поколінь людей. Я не мислю такими категоріями похмуро чи ні, скоріше цікаво чи ні. Як би це дивно не звучало. Хочеться робити цікаве глядацьке кіно. Іноді напевно на непрості теми. Але, як хтось сказав (здається, це був режисер), кіно має залишати шрами. І мова, звичайно, не про шрами як такі, а скоріше про те, що кіно не повинно залишати нас байдужими. Що стосується тем, що обираються мною, то тут можна пограти в психотерапевта і припустити, що я або досить травмована людина, або дуже захоплююсь творчістю Девіда Фінчера. Або і те, й інше разом.
Які останні українські фільми справили на Вас враження? Яких колег по режисерському цеху Ви б відзначили?
У випадковому порядку: «Між нами» Соломії Томащук, «Королі репу» Мирослава Латика, «Відблиск» Валентина Васяновича (фінал у візуальному сенсі просто пробиває стелю), «Носоріг» Олега Сенцова. А також нові фільми на які я чекаю: «Клондайк» Марини Ер Горбач, «Ти космос» Павла Острікова, «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча, «Коли нам було 15» Ганни Бурячкової, «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової, «Максим Оса» Мирослава Латика, «Довбуш» Олеся Саніна, «Бачення метелика» Максима Наконечного, «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Lucky Girl» Марисі Нікітюк і ще кілька десятків напевно – просто їх дійсно не мало і зараз важко все згадати. При цьому частина з них, наскільки я розумію, через війну ще не закінчили.
Що найважче у створенні українського кіно у поточному його стані – ідея, пошук бюджету, пошук команди або робота з глядачем?
Все, мабуть. Але кіноіндустрія живе – наші фільми представлені на провідних кінофестивалях, пишуться нові сценарії, навіть щось знімається. Усі продовжують працювати, де б вони не перебували і чим би не займалися.
Як люди мистецтва можуть наблизити нашу перемогу у цій війні?
Найрізноманітнішим способом. Воюючи, як Павло Белянський, Олег Сенцов, Ахтем Сейтаблаєв та багато інших, волонтеря, представляючи свої фільми світу, заявляючи про те, що Україна є, вона бореться за своє майбутнє і свободу, і вона переможе.
Читайте також:
Рецензія на фільм «Я працюю на цвинтарі»
Найкращі українські фільми про війну з росією
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
Коментарі закрито.