Газліт (Gaslit)

Шон Пенн (віртуозно загримований до невпізнання) і Джулія Робертс (що грає так, ніби знову претендує на «Оскар», хоча це й телебачення) сяють у політичному міні-серіалі про горезвісний Вотерґейтський скандал від режисера «Капітана Фантастіка» Метта Росса. І до речі, назва «Газліт» – це не про злачний клуб «Газлайт» із комедійного ретро-серіалу «Дивовижна місіс Мейзел». Буквально з англійської слово перекладається як «освітлений газовим світлом», а у переносному значенні це про те, як викликати сумніви щодо осудності людини за допомогою психологічних маніпуляцій.

По-перше, треба сказати про грим. Певну кількість років тому здавалося, що гримування акторів і в кіно, і трохи пізніше на телебаченні неодмінно відійде у небуття, бо ж грим от-от буде цілком замінений комп’ютерною графікою. Та натомість відбувся зовсім зворотній процес, і сьогодні грим як частина кінопроцесу навпаки, переживає свій ренесанс. І очевидно, що жодна комп’ютерна графіка ніколи б не створила таку магію, такі живі, переконливі, справжні, дотикові й рельєфні образи, які створив надмайстерний грим (у поєднанні, звісно ж, з акторською грою) у, приміром, фільмах «Темні часи» (Ґері Олдмен у ролі Черчіля), «Сенсація» (Шарліз Терон у ролі тележурналістки Мегін Келлі), серіалах «Найгучніший голос» (Рассел Кроу у ролі засновника телеканалу Fox News Роджера Ейлса), «Газліт» (Шон Пенн у ролі Джона Мітчелла, екс-генпрокурора і голови виборчого штабу Річарда Ніксона).

Здавалося б, нащо знову знімати історію про Вотерґейт, якщо у 1976 році (за кілька років після скандалу) вийшов детективно-політичний шедевр Алана Пакули у жанрі журналістського розслідування «Вся президентська рать» (сухий і точний стиль котрого, до речі, вже у наші часи повторила оскароносна стрічка «У центрі уваги»). Та насправді цю історію (як, власне, і будь-яку іншу, що є цікавою та нараховує чимало учасників безпосередніх і дотичних) можна розказувати безліч разів, якщо говорити різною інтонацією та від імені різних фігурантів справи.

Так, «Вся президентська рать» говорила про Вотерґейт з точки зору репортерів, що провели розслідування і першими опублікували статтю про факт прослуховування демократичного штабу республіканцями напередодні президентських виборів, які, між іншим, згідно з попередніми опитуваннями і рейтингами обіцяли Ніксону переобрання на другий строк, та він максимально тупо спаскудив свій майже гарантований успіх (в «Газліті» є епізод, де дехто з бюро передає секретні документи репортерові; русявий фактурний журналіст з’являється у кадрі на секунду, та можна здогадатися, що це той самий Боб Вудворд з газети «The Washington Post», бо ж епізодичний актор невипадково дуже схожий на Роберта Редфорда).

Смотрите легально на MEGOGO

1995 року світ побачив байопік Олівера Стоуна «Ніксон», де скандального американського президента зіграв сам сер Ентоні Гопкінс (номінований за цю роль на «Оскар»). Це, як неважко здогадатися, був погляд на Вотерґейт очима самого Річарда Ніксона. А у 2017 році вийшов доволі слабкий фільм «Вотерґейт: Падіння Білого дому» з Ліамом Нісоном, де головним героєм постав якраз той самий агент Федерального бюро, що злив пресі докази президентського шпіонажу (це був заступник директора Марк Фелт, і оповідь, як то кажуть, з його дзвіниці).

Міні-серіал Метта Росса за сценарієм Роббі Пікерінга, що працював над «Містером Роботом», – це не один погляд на Вотерґейт, а одразу декілька поглядів. Навіть чимало поглядів. Наприклад, погляд тодішнього генерального прокурора Мітчелла (Шон Пенн під товщею гриму), що нібито очолював і керував напрочуд сумнівною операцією, і який, бідолаха, шамотався між обов’язком перед президентом і коханням до дружини, що ненавиділа Ніксона і повсякчас ляпала репортерам те, що ляпати було зась. Або погляд ексцентричного федерального агента Джорджа Лідді (Шей Віґем з вусами такого собі ретро-маніяка), запеклого фанатика, расиста, сексиста, антисеміта і гомофоба із портретом Гітлера на стіні, що вважав себе суперсолдатом Америки. Або погляд молодого адвоката і другорядного радника Білого дому Джона Діна (Ден Стівенс), марнославного, чванькуватого денді, що страждав від того, що «авторитетні дядьки» не сприймають його всерйоз і намагався вислужитися перед президентом… Погляди усіх, окрім Ніксона. Президент у цьому сюжеті лишається за кулісами, його ніхто не грає, і він ніби фігура за межами шахової дошки, на якій «розгрібають гівно» і метушаться або зовсім «маленькі люди», або принаймні «люди поменше».

Та найцікавіший і, здається, найважливіший у рамках цього шоу погляд на Вотерґейт – це погляд Марти Мітчелл, дружини генпрокурора у виконанні Джулії Робертс, що несла на своїх плечах не надто приємний шлейф п’янички і дурепи, що бовкає хтозна-що своїм язиком без кісток, та насправді, якщо вірити авторам серіалу, була виключно розумною, гідною, хоча й зухвалою жінкою, що рефлексувала через травматичні відносини з батьком і не надто щасливий шлюб і ніби випускала пар перед мікрофонами і фотокамерами.

«Газліт» – не шпіонський чи політичний трилер. Це драматичний фарс, у якому одержимий федерал-солдафон-націоналіст, що ненавидить лібералів, складає план багатокрокової помсти демократам на десятки пунктів і підпунктів із кодовими назвами самоцвітів: кварц, рубін, аметист, нефрит…, і в якому операція провалюється через… скотч, що не тим боком наклеїли на двері. І майже усі персонажі-чоловіки у цьому фарсі виглядають незграбно, безглуздо, слабко і інфантильно, абсурдно, по-ідіотськи… Вони безперечно грають комедію, тоді як Марта попри почуття гумору і гостру іронію грає насамперед драму, просто драму немолодої і депресуючої жінки. І Вотерґейт тут взагалі-то ні до чого…

Анастасія Лях