Монстр: Історія Джеффрі Дамера (Monster: The Jeffrey Dahmer Story)

Ще один проєкт від напрочуд продуктивного телепродюсера і телесценариста Раяна Мерфі, творця антологій «Американська історія жахів», «Американська історія злочинів», «Ворожнеча», серіалів «Політик», «Ретчед», «Голстон». Історія реального американського серійного маніяка Джеффрі Дамера, що орудував в місті Мілуокі у 80-90-х роках минулого сторіччя: гомосексуала, некрофіла, канібала. Головну роль в біографічному міні-шоу виконав Еван Пітерс. І що можна ствердити точно, без жодних «але»: це неймовірний акторський перформанс, вартий гучних оплесків і усіх можливих нагород… Але… Але сама історія, вірніше ракурс історії, здається, опинився за межею прийнятності та етики. Хоча саме це невиконання моральних вимог і канонів, власне, і робить «Монстра» таким цікавим і магнетичним.

Почнемо з кінця. В останній серії вустами темношкірої сусідки Джеффрі Дамера (Дамер орендував житло у кольоровому кварталі, і його жертвами переважно були чорні та азіати, часто іммігранти та нелегали), що жила у квартирі за стінкою, знову і знову чула звідтіль крики і трупний сморід, знову і знову зверталась в поліцію, але поліція нічогісінько не робила…, так от в останній серії вустами цієї сусідки автори серіалу говорять про необхідність віддати данину пам’яті усім жертвам Дамера (тіла котрих навіть не вдалося зібрати докупи, бо від них залишились тільки окремі кістки чи шматки, або зовсім нічого, окрім посвідчення чи якоїсь особистої речі, адже Дамер розчиняв їх у чані з кислотою), бо ж несправедливо і жахливо і жахливо несправедливо, що людство запам’ятає лише самого Джеффрі Дамера, монстра, котрого навпаки, слід якомога швидше забути.

Але автори суперечать самі собі. Бо ж їх серіал – ніщо інше як портрет Дамера, до того ж величезний портрет, на усю стіну. І образ Евана Пітерса робить усе можливе, аби запам’ятатися міцно й надовго. Більш того, він не тільки шокує і лякає, що є цілком природньою, нормальною реакцією на потворні дії чудовиська. Він викликає нездорову крихту співчуття… і тим самим змушує глядача почуватися таким самим монстром, бо ж тільки монстр може співпереживати монстрові.

Цей проєкт заздалегідь викликає питання: чи вартий реальний серійний убивця власної біографії (замість більш етично доречного забуття)? Чи правильно писати портрет того, хто вчинив настільки жахливі і неприродні речі? Чи не є це цинічним смакуванням і дешевою експлуатацією? Чи припустимі спроби віднайти в історії монстра хоча б найменші натяки на можливість існування пом’якшуючих обставин? Бо сценаристи (які, судячи з усього, керувалися і надихалися серед іншого книжкою «Розповідь батька», яку майже одразу після звинувачень і суду над сином випустив Лайонел Дамер, батько Джеффрі Дамера) ці спроби безперечно роблять: і в зображенні самотніх дитинства і юності Джеффрі, що ніколи не мав друзів (радикальні моралісти на цьому місці мають зауважити: а чи доречно і прийнятно надавати монстрові привілей зватися просто на ім’я, зватися просто Джеффрі, наче він звичайна дитина і звичайна людина?..); і в описі байдужої до хлопчика матері, що всю вагітність ковтала пілюлі жменями, а потім занурилась у післяродову депресію без жодного силкування проявити увагу і ніжність до сина; і в тому, як антигерой легко запрошував до своєї оселі копів без ордеру, ніби хотів нарешті впійматися і зупинитися; і в репліці «Я навмисно накачував їх спиртним, аби вони не відчували болю»…

Смотрите легально на MEGOGO

Наприкінці є діалог між Дамером і священиком, в котрому вони обговорюють парадоксальний факт, що у кіно (приміром, у «Зоряних війнах») лиходії завжди приваблюють більше, аніж протагоністи. «Бо їх персонажі краще прописані», – зазначає пастор. Цим діалогом автори буцімто теж намагаються виправдати свою парадоксальну «симпатію» чи «прихильність» до Джеффрі Дамера. Але погодьтесь, що відчувати глядацьку любов до образу вигаданого Ганнібала Лектера і відчувати глядацьку любов до образу справжнього, приміром, Андрія Чикатило чи Теда Банді – не одне й те саме.

Серіал Раяна Мерфі цікаво римується з німецькою стрічкою Фатіха Акіна «Золота рукавичка», що розповідає так само про реального серійного вбивцю з останніх десятиліть двадцятого сторіччя, а саме про гамбурзького маніяка Фріца Гонку, що так само чіпляв жертв у маргінальному барі «на районі» і так само ховав розчленовані трупи у власній квартирі, звідки так само до сусідів доносився вбивчий сморід. І хоча Акін через грим, декорації, атмосферу, настрій зробив історію Гонки максимально, гіперболічно потворною, в його оповіді так само проступав ледь помітний жаль до істоти, що була недосяжно відірвана від поняття людини.

Напрочуд гарною і майже переконливою є спроба у шостій серії все ж таки продемонструвати, що історії жертв теж важливі і теж цікаві. Тобто не так: саме історії жертв важливі (хоча історії убивць, на жаль, завжди цікавіші). Цілий годинний епізод присвячено хлопцеві, котрого Дамер вбив не так, як всіх інших, з інакшими почуттями. Присвячено тому, ким цей юнак був, в якій родині зростав, що любив і про що мріяв… Дуже хороша, та все ж на виході нерезультативна спроба довести, що автори не хотіли робити присвячення виродкові-почварі, а переслідували більш високі цілі. І так само хорошою, але так само провальною є спроба змістити фокус на соціально-критичний тренд звинувачення білих американських копів в расизмі: готовності сліпо вірити будь-якій брехні білого і небажанні захищати права кольорових. Провальною в тому сенсі, що все одно перед нами фронтиспіс-посвята злу з гострим і очевидним ненамаганням збудити до цього зла здорову відразу.

Гіпнотизуючий, наче сеанс сугестії, Еван Пітерс зображає не монстра, а хворобу бути монстром, недугу бути потворою. Причому хворобу вроджену і невиліковну (зазвичай оповіді про серійних маніяків сповнені фрейдизму, але історія Джеффрі Дамера – це переважно історія апріорного зла, котре майже не залежить від набутих факторів і обставин, від дитячих травм чи помилок батьків; і зло це є не в сенсі традиційного лиходійства, навмисного і чорнодушного, а радше в значенні загадкової злої, кривої, спотвореної натури буття). Хворобу не психічну, а фізіологічну. І це відхилення, котрим невинну дитину «нагородила» незбагненна природа, ніби прозаїчно насміхається над поетичними твердженнями про духовну потворність всередині гарних ззовні людських обгорток. Адже аномалія Дамера – збудження від буквальних внутрішніх органів, наче збудження від того, що черевна порожнеча – то не душевна пустка, а просто резервуар для тельбухів.

Анастасія Лях