Ті дні (The days)

Цей історичний міні-серіал від Netflix про аварію на японській АЕС «Фукусіма», звісно, приречений на порівняння з історичним міні-серіалом від HBO про аварію на українській АЕС «Чорнобиль». І хоча останній напрочуд титулований і знаменитий, і нам, українським глядачам, безумовно ближчий, проте «Ті дні» не менш, а може навіть більш важливі. І завдяки тому, як саме вони поставлені; і завдяки тому, що вийшли саме сьогодні, коли через російську агресію та окупацію і замінування Запорізької атомної електростанції знову виникла загроза масштабного радіаційного зараження (але це вперше в історії людства, коли така катастрофа ризикує статися не через халатність, не через інженерну помилку, не через недогляд операторів чи недоліки проєктування, не через природний катаклізм…, а через стовідсотково зумисні, свідомі, ворожі дії людей…, тобто нелюдів).

Екранізація подій однієї з найгучніших на планеті техногенних аварій максимально технічна. Шоу складається з восьми серій, заснованих на дуже детальному звіті (альтернативному до офіційного), складеному начальником станції «Фукусіма-1» Масао Йосідой після трагедії (так званий «Звіт Йосіди»). Всі події (окрім коротких затримок у кабінетах чиновників і кількох епізодів у будинку родини одного із загиблих працівників станції) відбуваються на території «Фукусіми», у буквальних стінах споруди чи поза стінами надворі, на шляху між блоками, частково у сейсмостійкій будівлі, частково у кімнаті управління, частково в інших відсіках, ближчих до безпосередньо самого реактора.

Немає ані вступу, ані екскурсів та ліричних відступів в особисте життя персонажів. Тобто автори не знайомлять нас із дійовими особами та їхніми характерами поза роботою, не показують задля емоцій, як вони снідали млинцями з дружиною та дітьми перед робочим днем, котрий мав стати черговим звичайним, а натомість став початком кількаденного фатального кошмару, що назавжди змінив не лише їхні життя, а життя цілого міста, котре перетворилося на місто-привид і залишається цією примарою до сих пір.

Тож практично одразу в кадрі стається землетрус, котрий викликає цунамі. Поштовхи і потік води частково руйнують і затоплюють станцію. Перед самим землетрусом інженери в кімнаті управління помічають, що в ядерному реакторі суттєво впала температура, і тому тимчасово вимикають його охолодження. Потім знову вмикають. І знову вимикають. Клацають вимикачем туди-сюди… І тут стається землетрус, з океану набігає величезна хвиля, вода знеструмлює всю станцію. Панель управління, зрозуміло, не працює. Всі опції відключені. Добре, що система охолодження функціонує навіть за відсутності електроенергії. Але погано, що тепер незрозуміло, яким було останнє положення вимикача…

Смотрите легально на MEGOGO

Насправді стилістично «Ті дні» більше схожі не на серіал «Чорнобиль», а на фільм Рона Говарда «Тринадцять життів». У тому сенсі, що це теж доволі суха, знову-таки технічна, наближена до документалістики, зосереджена на одній локації і виключно на кваліфікованих вузькоспеціалізованих діях без не те щоб зайвих драм і сентиментів, а навіть без зайвих слів… розповідь. Довга, деталізована, реалістична, хронологічна, точна, сфокусована на фахових дрібницях і нюансах покрокового відображення ланцюжка «тих» подій. І водночас цілком зрозуміла і доступна некваліфікованому глядачеві.

По суті, всі вісім серій герої намагаються запобігти вибухові і виконують певний порядок дій, націлений на зменшення тиску в реакторі і його охолодження. І цей порядок настільки ретельний, докладний, вичерпний, що глядач ніби й сам відчуває себе посеред станції з усіма її клапанами, турбінами та реакціями і сам пробує всіма можливими способами від вентиляції до закачування морської води (котра зрештою стала і причиною колапсу, і рятівницею) мінімізувати викид в атмосферу радіації і відвернути тотальний крах. На відміну від «Чорнобиля» тут немає ані людських історій (окрім пошуків і оплакування молодого оператора Кіко Кіріхари), ані політики (окрім епізоду про непрості японсько-американські відносини). Є лише сама «Фукусіма», котра, власне, і грає головну роль.

Відсутність експресії продиктована не лише концепцією авторів, а й культурою і ментальністю японців. Навіть перебуваючи на межі, за півкроку до колосального невідворотного лиха, тут ніхто не панікує, не влаштовує істерик, не криє колегу чи підлеглого матом. Навпаки, усі традиційно один одному вклоняються, перепрошують, постійно вибачаються і постійно дякують, вибачаються і дякують, дякують, дякують… за кожну допомогу, кожний прояв ввічливості і готовності бути корисним (при цьому очевидно, що до такої дестабілізації станції такі технологічні, скрупульозні, відповідальні японці були геть не готові). І навіть у безвиході герої хоча й сумні, проте так само спокійні. Ніхто драматично не вмирає ні в кого на руках, не просить «Передай моїй дружині, що я її кохаю» і тому подібне. Мати загиблого юного оператора не побивається у звичній для нас формі, а мовчки складає оріґамі. А працівники, що останніми лишились на помираючій станції, – і це найемоційніший момент серіалу – відкривають ноутбуки і пишуть близьким короткі електронні листи.

І вибачаються сини «Фукусіми», до речі, не лише один перед одним. Зрештою начальник АЕС вибачається перед природою і всією планетою, віднаходячи у катастрофі крихти мудрості й екзистенційної філософії. Немолодий чоловік, який через два роки після «тих днів» помре від раку (цілком можливо спровокованого опроміненням), доходить висновку, що станції – символу прогресу, економічного розквіту, добробуту – взагалі не мало бути. Як не мало бути усіх тих проявів і творінь цивілізації, що спотворили чистий світ буйних дерев і диких тварин. Тож, можливо, тепер – каже Йосіда – природа почне відбирати свої території, захоплені людьми, назад. Попри той факт, що люди її землі не лише анексували, а й смертельно отруїли. Коли-небудь вона їх очистить – і ґрунт, і повітря, і воду – і більше не дозволить зводити бетонних монстрів. А коли хтось знову збудує чудовисько, знову прийде цунамі…

Анастасія Лях