Мій злочин (Mon crime)

Через двадцять років після культової стрічки «8 жінок» Франсуа Озон повернувся до комбінації вбивства, комедії, ретро і…, звісно, жінок. Тільки цього разу без мюзиклу як складової старого перевіреного рецепта. Вийшла доволі дотепна, несерйозна, певною мірою сатирична дрібничка-шарж на сучасний фемінізм і сучасний харасмент; легкий і ненав’язливий (як гарний жіночий аксесуар) детектив-фарс, на який, з одного боку, можна не звертати особливої уваги, але який, з іншої сторони, може не на жарт розсердити активісток #MeToo.

«8 жінок» були екранізацією п’єси Робера Тома, і то була суто камерна історія з дотриманням драматургічного правила трьох єдностей: дії, місця та часу. «Мій злочин» – екранізація п’єси Жоржа Берра та Луї Вернейля, і тут дія відбувається хоча й теж у приміщеннях, але в різних: різних помешканнях і в декількох адміністративних кабінетах включно із залою суду. Там були 1950-ті роки і французька провінція, заміський будинок. Тут 1930-ті роки, Париж. Проте в обох випадках у центрі сюжету – вбивство, скоєне жінкою, і запитання «котрою саме?».

Та якщо у детективному мюзиклі за п’єсою Тома головною цікавинкою справді була загадковість злочину й ідентифікація убивці, то шарм «Мого злочину» полягає виключно у витонченій пародії з відтінками театру абсурду на актуальні і трендові феміноцентричні процеси у сьогоднішній міжгендерній етиці. Тож Озон, нібито заглядаючи в минуле, навпаки зображує карикатурний соціум майбутнього, де жінки в ім’я справедливості, рівноправ’я і боротьби із нескінченними зазіханнями на їхні тіла (хоча іноді гроші та певні послуги чи люб’язності від чоловіків їм потрібні не менше, аніж чоловікам їхні принади) закликають буквально вбивати чоловіків (причому законних теж, бо ж донезмоги набридли їхні постійні канючення сексу), і такі «справедливі» злочини не просто заохочуються громадськістю, а роблять душогубок знаменитими, кумирками, іконами, приносять гроші, славу, відкривають будь-які можливості.

Дві головні героїні – молоді і вродливі актриса і адвокатка, блондинка і брюнетка, що безуспішно намагаються пробитися по кар’єрних сходах. Невдача за невдачею призводять до того, що хазяїн убогої кімнати, яку подружки орендують десь у нетрях і за яку сильно заборгували, погрожує викинути дівчат на вулицю. У білявки нібито є наречений, але той геть не хоче працювати і вирішує оженитися на кікіморі із посагом, а актрису залишити у статусі коханки. Ще й кінопродюсер, до якого дівчина йде на прослуховування у розкішний особняк, виявляється «вайнштейном», що розпускає липкі спітнілі ручки…

Смотрите легально на MEGOGO

У пролозі блондинка похапцем вибігає з того продюсерського особняка, а потім виявляється, що чоловіка хтось застрелив. Слідчий, допитуючи актрису, нав’язує кралі одну з шаблонних історій. Спершу про гроші, котрі та буцімто вкрала, бо ж через борг була у скрутному, безвихідному становищі; потім знову-таки про безвихідь коханки (ще й, мабуть, вагітної), котру продюсер вирішив покинути, а та у відповідь шмальнула з револьвера… І тут акторка і адвокатка (котрі до того, до речі, зізнаються самі собі, що нічого не доб’ються, бо з них поганенька актриса і поганенький адвокат) починають розігрувати акторсько-адвокатську виставу…

«Мій злочин» (саме із присвійним займенником «мій») – назва не випадкова, а максимально точна і вкрай влучна. Адже Озон перетворює злочин (не будь-який, звісно, а саме вбивство чоловіка жінкою) на таку собі дуже бажану сумочку з великого розпродажу. Ну, знаєте, коли в магазинах різдвяні 70% знижки, і покупниці буквально б’ються за гарненьку річ, хапаючись з обох боків руками і горлаючи одна на одну «Вона моя! – Ні, моя!». А продавець-консультант намагається розрулити колізію і пропонує «Візьміть оту, іншу сумочку, вона теж гарна і теж зі знижкою», але ж ні, жіночки продовжують гризтися і рвати сумку навпіл (у фільмі є буквально такий діалог між прокурором і претенденткою на статус злочинниці: «Візьміть собі інший злочин, бо цей вже зайнятий. – Не хочу інший, хочу цей!»).

Цікаво, що газетярі в картині порівнюють вигаданий злочин Мадлен Вердьє, що застрелила продюсера у 1935-му, з реальним злочином Віолет Нозьєр, що отруїла батька у 1933-му. А Ізабель Юппер, котра ефектно з’являється у другій половині фільму в образі забутої прими німого кіно, і відтоді глядач майже не звертає уваги на білявку з брюнеткою (маловідомі молоді акторки французького кіно й театру Надя Терешкевич і Ребекка Мардер), фокусуючись на чарівному перформансі віртуозної ветеранки (приблизно так само, як у другій половині стрічки «Вікі Крістіна Барселона» з’являлася Пенелопа Крус, і глядач вже практично не бачив ані білявку Скарлетт Йоганссон, ані брюнетку Ребекку Голл)…, так от Юппер свого часу, ще на світанку кар’єри, якраз зіграла Віолет Нозьєр в однойменній кримінальній драмі Клода Шаброля (і звісно ж, пам’ятаємо, що Юппер грала і одну з восьми жінок у мюзиклі Озона).

Показуючи поганеньку актрису і поганеньку адвокатку, котрі стають знаменитими виключно за рахунок гучного вбивства кінопродюсера (і решта жінок заздрять їх славі і запускають, так би мовити, ланцюг убивств чоловіків), Франсуа Озон, здається, висміює декотрих «жертв вайнштейна» (маються на увазі не конкретні жінки і не конкретно жертви Вайнштейна, а апелятив, загальне ім’я, архетип, як дон жуан; тобто жінки трафаретного статусу «жертва вайнштейна»), що запустили ланцюг #MeToo… Але точно не варто записувати гомосексуала Озона у жінконенависники. Адже він просто пожартував на тему, котра вже не на жарт обридла, бо аж занадто повсюдно напосіла, і котра вже пробила добрячі дірки у ланцюзі, як, приміром, епік фейл горе-«жертви» Ембер Герд.

Анастасія Лях