Бетмен (The Batman)

При усій повазі до реалістичного та скрупульозного «Темного лицаря» Крістофера Нолана та при всій любові та ностальгії до готично-гротескних та театралізовано-гіперболічних «Бетменів» Тіма Бертона скажу: «Бетмен» Метта Рівза – найцікавіше та найглибше представлення образу готемського захисника та самого Готему – міста, де, як і у реальному житті, зло плине смердючими й брудними безкінечними потоками не від надуманих суперзлодіїв, що норовлять усе підірвати чи занурити у хаос, а від недоторканої політичної верхівки, наскрізь гнилої та корумпованої, та всевладних товстосумів, наскрізь егоїстичних і пластикодушних, котрі освітлюють лишень свій відокремлений олімп, а усю решту, увесь перебуваючий у низині народ кидають без усілякого жалю і співчуття у чорну та суцільну темряву. І тільки блідий ореол від прожектора в похмурому небі дарує надію. Тільки яскраво-червоний фальшфейер, сигнальний факел, у руках справжнього лицаря, наче сяюча зірниця-дороговказ, може вивести з мороку до світла.

Як і обіцяв постановник від самого початку (Метт Рівз також виступив сценаристом і кардинально переробив чернетку, підготовлену Беном Аффлеком ще тоді, коли останній мав грати головну роль і керувати процесом з режисерського крісла, тож історія повністю змінила не лише сюжет, а й тональність, характер і вік протагоніста, стилістику, настрій і навіть жанр), «Бетмен» принципово відійшов від лекала супергеройського екшну і звернувся до атмосфери та особливостей модерністського американського неонуару епохи Нового Голлівуду, зокрема до таких знакових стрічок нової американської хвилі, як «Таксист», «Китайський квартал», «Уся президентська рать». З-під пера Рівза вийшов взірцевий політично-детективний постнуаровий трилер, наповнений депресивністю, глобальною змовністю, ланцюжком загадок та хлібних крихт, дощовою симфонією, тонким натяком на сексуальний потяг і можливу любов, фатальністю, розчаруванням, самотністю… і надією, що ледве жевріє, проте один-єдиний раз яскраво та полум’яно горить.

Якщо творці попередніх екранізацій про Бетмена читали та інтерпретували комікс буквально, шукаючи способи віднайти нову форму, та не чіпали підспідок змісту, то Рівз прочитав між рядків і крізь проекцію Готема зобразив найтемніший бік, найтемніші кути, найчорнішу тінь і найпохмуріший присмерк Нью-Йорка, мегаполісу, де під поверхнею гламурного сяйва ховаються найтемніші злочинні секрети світу. Рівз ніби вивернув найголовніше мегасіті планети навиворіт і продемонстрував чорну підкладку, показав відображення у чорному дзеркалі (і ніби у керролівському задзеркаллі чи дивокраї, де грають червоні і чорні карти, світ Метта Рівза так само пофарбований у червоне і чорне… чи, можливо, Брюс Вейн несе в серці холод та тугу Жульєна Сореля з роману Стендаля, розчарування, зневіру, падіння і крах слідом за учорашніми цілеспрямованістю й завзяттям).

За словами автора, антагоніста Загадника він змалював із сумнозвісного американського серійного вбивці 1970-х років Зодіака, що посилав газетярам та поліції шифри, головоломки, підказки. Та в результаті персонаж вийшов гібридом таємничого маніяка з Північної Каліфорнії, вигаданого психопата Джона Крамера з серії горорів «Пила», що полюбляв винахідливі пастки, та терориста Теодора «Унабомбера» Качинського, що розсилав поштою бомби і намагався донести до соціума свій політичний маніфест. Можливо, вплинули на образ і серійники зі скандинавських телесеріалів, зокрема із популярнішого шоу «Міст», де убивства завжди вказували на соціальну несправедливість та політичну заангажованість, на гниль та дірки у системі.

Цікавою вийшла і нова Жінка-кішка у виконанні Зої Кравіц. Ми вже бачили Селіну Кайл граціозною, лукавою, вілявою та пластичною у лаковому латексі з подачі Мішель Пфайффер, сексуальну та витончену з легкими атрибутами садо-мазо, мстиву, грайливу, оманливу, майже зовсім позбавлену колишніх зв’язків із людською спільнотою. Енн Гетевей показала Селіну-грабіжницю з помилками минулого, егоцентризмом і водночас моральними принципами, хитру, відокремлену від суспільства, саму по собі та все ж спроможну на альтруїзм; удягнену замість мультяшного латексу у більш практичний та войовничий костюм, таке собі гламурне мілітарі, та тримаючу у руці пушку замість батога. Кравіц постала Селіною з найменшим відсотком его, самостійною, бойовою, емансіпе, та не егоїстичною, не амбітною, не зацикленою на собі; донькою вулиць та нетрів без жодного лоску, босячкою з написаним на лобі важким дитинством, що носить в’язану балаклаву з крихітними вушками дворової кицьки та довгі гострі пазурі для самозахисту від бродячих псів та більш небезпечних елітних тварюк; усамітненою, озлобленою та насамперед травмованою і вразливою.

Смотрите легально на MEGOGO

Та найцікавішою, звісно ж, виявилася альтернативна трактовка Брюса «Бетмена» Вейна. Рівз досить мудро уникнув рутинної теми про походження та початок і показав героя хоча й молодим і нібито початківцем у справі захисту міста й містян, проте залишив за кадром добре знаний фанатами бекграунд і показав протагоніста десь посередині між стартом і досвідом, у емоційно-психічних хвилях блукання та рефлексій, заглибленим, не за віком змученим, блідим, скорботним, страдницьким…, шукаючим своє місце й покликання між роллю сироти-месника та роллю титана-вогненосця. За словами Рівза, він надихався образом Курта Кобейна, зокрема напіввигаданою версією Кобейна з фільму Гаса Ван Сента «Останні дні», де відчужений рок-музикант жив в напівзруйнованому маєтку. Тож замість звичного супергероя з броньованими м’язами та вмінням закохувати та зваблювати ми, глядачі, отримали байронічного юнака: красивого, меланхолічного, стомленого, винятково розумного (уперше Бетмен застосовує насамперед мозок, дедукцію, ерудицію, а не гаджети, зброю та кулаки) ідеаліста, що надто рано і надто глибоко просочився отрутою вселенського розчарування.

Тож Бетмен Паттінсона (актор, посіявший сумніви і навіть обурення в рядах дісішних фанатів, зі своїми готичними тугою та безкровністю, породистою блідавістю та старомодною хандрою ідеально злився зі своїм екранним альтер его) виявився неординарним поєднанням гранжу (звідти як мінімум засмоктане довге волосся), класики романтизму, виняткового інтелекту справжнього детектива та карнавального костюму, який «сутінкова» зірка відносив три години з твердим, як камінь, достоїнством.

У «Бетмені» Рівза майже немає крові. Хоча чимало вбивств та насилля. І це, здається, не стільки заради підліткового прокатного рейтингу, скільки заради того, аби червоний колір не асоціювався із кровопролиттям. Тож коли Бетмен розтинає, розрізує цупку темряву сигнальною шашкою, підіймаючи руку високо вгору над головами оповитих страхом та безнадією людей, його червоне світло позбавлене присмаку крові, в якій майже повністю потонув Готем. Його червоне світло – то вогонь Прометея. То палаюче серце Данко, який вивів свій виснажений народ з темного лісу.

Анастасія Лях