Деякі західні критики порівняли другу частину «Дюни» Дені Вільнева з самою Біблією за рівнем епічності. Дійсно монументальність і гігантоманія, з якими режисер підійшов до екранізації, є безпрецедентними і у сиквелі відчуваються ще потужніше, настільки сильно, аби глядач перед дуже великим екраном, на якому відбуваються дуже великі події на тлі дуже великих декорацій, упевнився, що дивиться головний фільм свого життя так само, як читач, зігнувшись над Біблією, гадає, що читає головну книгу. Звісно, в обох випадках реципієнт самообманюється, проте колосальні старання Вільнева справді є максимальними, тож обман впритул наближається до правди.
Не говорячи вже про те, що головний персонаж у виконанні Тімоті Шаламе у продовженні перестає бути байронічним героєм і перетворюється на месію. Як і Ісус Христос, який опинився між двома Маріями (матір’ю Дівою Марією, для котрої він у першу чергу був божим посланцем, і коханою Марією Магдаленою, для котрої він був не стільки обранцем, скільки чоловіком), Пол Атрід у другій частині опиняється між матір’ю (Ребекка Фергюсон), котра належить до загадкового сестринського ордену сірих кардиналок Імперії і плете політично-релігійні інтриги, та коханою аборигенкою Чані (Зендея), котра дещо наївно, проте щиро мислить аполітично, як борець і романтичний революціонер, і жадає для рідної планети Арракіс свободи і процвітання поза владними амбіціями і дільбою, і котра відповідно відмовляється бачити в Атріді помазаника і бачить лише коханця та воїна.
Здається, «Дюна» Вільнева – єдиний в історії кіно фільм, де абсолютний пафос звучить і виглядає абсолютно доречно і виправдано. І навіть є єдиноможливою мовою у заданих конфігураціях. І так само «Дюну» можна назвати єдиним фільмом, який що важчий вантаж у собі тягне, то гармонійніше пливе (як ті фремени з їхньою особливою ковзаючою ходою по дюнах) і адекватніше сприймається. Тож жодних легкодумних і легкогримасних жартівників на кшталт атрідівського зброяра і фехтувальника Дункана, котрого у першій частині зіграв Джейсон Момоа, у сиквелі немає. І хоча може здатися, що клоуном цього разу виступив фременський лідер Стілґар (Хав’єр Бардем), та насправді він є не блазнем, а яскравим взірцем того, як засліплює й отупляє релігійний фанатизм.
Якщо перший фільм був певною мірою стерильним, де приголомшливі фантастичні пейзажі затуляли собою емоційну пустку, яка римувалася з глибокими проваллями в пісках, влаштованими велетенськими червами; і рівним та гладеньким у зображенні конфліктів і характерів на відміну від хвилястих і шерехатих барханів планети Арракіс, то друга стрічка повниться афективними гойдалками і живими чуттями, які ніби прокинулися після довгої сплячки.
Смотрите легально на MEGOGO
Хоча сни тут так само є пануючим станом психіки, а ритміка сновидіння є домінуючим пульсом оповіді. Інколи ці сни набувають форми надзвичайної вражаючої пригоди, коли можна осідлати гігантського піщаного черв’яка і стрімко помчати дюнами, ніби на моторному човні. А іноді стають чорно-білим кошмаром про гладіаторську арену, спотворений амфітеатр не з далекого античного минулого, а з набагато дальшого постапокаліптичного майбутнього, де мільйони безволосих чорнозубих білих облич-пухирів, схожих на блідих обезкровлених бійців Несмертела Джо з останнього «Шаленого Макса», жадають крові (до речі, фремени мріють про «зелений рай» на Арракісі так само, як Фуріоса мріяла знову побачити Зелене місце, проте в обох випадках зелена мрія посеред жовтих пісків є недосяжною фата-морганою).
Серед іншого живою «Дюну» роблять трансформація Тімоті Шаламе від меланхолійного ідеаліста до вождя, дійсно лячний соціопатичний погляд Остіна Батлера і чесний щиросердий анархізм Зендеї. Ці троє молодих акторів грають навіть доросліше за старших колег і абсолютно точно не роблять з «Дюни» підліткову пісочницю, навпаки, перетворюють піщані замки на реальну історію, яка не сиплеться, не тече, не тікає крізь пальці.
Цікаво, що у ближньому бою тут ніхто не використовує пістолети, тільки клинки, хоча технології одинадцятого тисячоліття ясно що багаті на передову вогнепальну та вибухову зброю, і міни тут, приміром, є не метальними, а летючими. Та у поєдинках застосовуються виключно ножі, бо вони елегантніші й їхні холодні лінії і тиха хода співзвучні із загальними формами дюнівської естетики.
Попри лінію кохання, попри внутрішній конфлікт ліричного героя (котрий зрештою перестає бути ліричним) «Дюна» і друга частина зокрема є тотально політичними. Це точно найполітичніший з усіх фільмів Дені Вільнева (політичніший за проблему мексиканського кордону у «Сікаріо» і ліванську громадянську війну у «Пожежах»). І ця тотальна політика, звісно, не про вигадану галактику, не про достобіса далеке майбутнє, а про нас і про сьогодення, і про спіраль історії загалом. Про те, що імперськість в імперських умах є так само невикорінною, як і потреба плебсу в гегемонах.
Анастасія Лях
Дюна: Частина друга (Dune: Part Two)
2024 рік, США
Продюсер: Мері Парент
Режисер: Дені Вільнев
Сценарій: Дені Вільнев, Джон Спейтс
У ролях: Тімоті Шаламе, Зендея, Остін Батлер, Ребекка Фергюсон, Хав’єр Бардем, Стеллан Скашґорд, Дейв Батіста, Крістофер Вокен, Флоренс П’ю, Джош Бролін, Леа Сейду, Шарлотта Ремплінг
Оператор: Ґреґ Фрейзер
Композитор: Ганс Циммер
Тривалість: 165 хвилин/ 02:45
