Фаворитка Міллера (Miller’s Girl)

Мартін Фрімен і Дженна Ортега грають учителя та ученицю у трилері про одержимість, самотність і дорослішання, котрий цілком можна назвати еротичним, хоча й еротика тут виключно вербальна.

З одного боку, тут забагато читання, замало дії, забагато слів і думок про гостроту і провокацію, замало безпосередньої гостроти і провокації; немає ні кульмінації, ні розв’язки; і історія настільки недокручена і недосказана, що її сенс так і лишається висіти в повітрі цигарковим димом, який так сексуально видихає юна перспективна акторка в образі нової Лоліти. Та з іншого боку, Фрімен і Ортега грають майстерно і тонко, вібрації між ними спокусливі і переконливі; обом надзвичайно пасує саме така еротика: не фізична, не тілесна, не роздягнута, а літературна, інтелектуальна, оголена здебільшого не буквально, а ментально. І недосказаність зрештою є чимось на кшталт відкритої книги, фінал якої може бути геть будь-яким, найнеймовірнішим, з однаковою ймовірністю щасливим і трагічним, допоки не перегорнута остання сторінка.

Всі, абсолютно всі історії так чи інакше виходять з казок. Тих дуже старих, невідомо ким вигаданих казок, які ходили народом, передавалися з вуст у вуста, допоки не були записані якимось фольклористом. Одну з таких древніх народних фантазій наслідує і «Фаворитка Міллера», а саме записану братами Грімм казку про Рапунцель – замкнену у темній вежі самотню красуню, котра чекає на прекрасного принца і порятунок.

Адже головна героїня, старшокласниця Кайра Світ, самотньо живе у темному готичному замку (готика Дженні Ортезі личить безвідмовно, у чому всі переконалися після серіалу «Венздей»), де, за її ж словами, мешкають самі лише привиди (багаті батьки за кордоном, і юна розумна дівчина, котра рятується від тоскної реальності запійним читанням романів, переживає типово книжну байронічну меланхолію чи то онєгінську хандру), у богом забутому Теннессі. І звісно, чекає на того, хто визволить не стільки тіло її, скільки душу з цієї в’язниці. Таким принцем стає викладач літератури на ім’я Джонатан Міллер (котрому, звісно, лестить глибока зацікавленість його предметом, ну і ним самим). Вірніше Кайра відчайдушно хоче, аби Міллер виявився її принцем, і тому приписує скромному вчителеві роль, на яку той у реальному житті, поза романами Джеймса Джойса, Набокова, Генрі Міллера…, ніколи не наважиться.

Смотрите легально на MEGOGO

Очевидно, що в обох персонажів невипадкові, «промовисті» прізвища. Світ, тобто sweet перекладається як «солодка», «мила» і ясно що натякає на повну протилежність, на сховані під янгольською оболонкою жовч і лють. Міллер, зрозуміло, прямо відсилає до Генрі Міллера, котрий героями не лише цитується, а й стає спершу ниттю, котра пов’язує, а потім стіною, котра розводить по різні сторони однієї і тієї ж спільної проблеми: розчарування від неспроможності писати так, як автор «Сексуса» і «Під дахами Парижа».

Очевидно, що визволення з темниці потребують обидва, не тільки Кайра. Адже учитель (який колись давно пробував писати і навіть видав один роман, та успіху не мав і письменництво закинув) перебуває у полоні власної зневаги до себе, презирства до лузера і посереднього писаки, котрому ніколи не стати генієм, і цей полон до того ж щодня вужчає від перебування поряд із дружиною, котра майже не стримує і не приховує свого тотального і вкрай цинічного розчарування невдахою-чоловіком.

Цікаво, що головна проблема вчителя і учениці зрештою упирається зовсім не у секс, який стався чи не стався, неважливо. Бо історія ця, де є за великим рахунком лише одна сцена буквального сексу від початку до закінчення, і це епізод мастурбації…, власне, і являє собою акт творчого онанізму, без адресатів, без контактів, без почуттів і вдячних шанувальників. І момент дорослішання для Кайри, мабуть, полягає, не стільки в тому, що її флірт чи нехай перша закоханість зіштовхнулися з різкою відмовою, скільки у зіткненні з критикою її інтелектуальних амбіцій («Я не хочу бути сексуальною, я хочу бути розумною», – каже вона подрузі, і то щира правда).

Склавши семестрове есе у стилі обраного улюбленого письменника, дівчина не хоче приймати чесний винесений вердикт: вона написала дешеву порнографію, котра не розхитує і не ламає ніякі суспільні і тим паче літературні рамки, котра не ховає за формою непристойності бунт проти обмеженої свідомості і зубожілої душі, як у скандальних творах Генрі Міллера, а є лише банальним, хоча й ладно написаним дитячим виливом нерозтраченого лібідо і шаблонної підліткової буремності… І фільм «Фаворитка Міллера» так само не підриває норми, не розгойдує стереотипи, не ламає кінематографічні кліше.

Анастасія Лях