Не знаю, чи чекали фанати повернення у дистопічний світ «Голодних ігор» (без Дженніфер Лоуренс, котра вже явно виросла з образу Катнісс Евердін). Та «Балада про співочих пташок і змій» абсолютно точно змогла повернути франшизу у стрій і запалити (як запалилася колись та приголомшлива дизайнерська сукня від Цинни на Катнісс) потенційну нову трилогію чи тетралогію про шлях антагоніста Коріолана Сноу.
Як і однойменна книга, ця стрічка-приквел розповідає про юність майбутнього президента Панему. І про інші часи як самої держави (котра, нагадаю, є вигаданою ретрофутуристичною алюзією на Римську імперію), так і її головної розваги (відповідно голодні ігри є посиланням на гладіаторські бої). У передмові бачимо фрагмент-флешбек про війну і занепад (епоху під назвою «темні часи», за три роки до проведення перших ігор), котрі спричинило повстання злиденних дистриктів проти багатої і правлячої еліти Капітолія. Посеред розорення і руїн від голодної агресивної собацюри тікають двійко дітей, брат Коріолан і сестра Тигріс. Діставшись напівзруйнованого будинку, вони дізнаються від бабусі, що тато загинув.
Роки потому, коли повстання було придушено і Капітолій запровадив серед дистриктів щорічні голодні ігри в якості покарання за бунт, родина Сноу животіє, як і решта розореної, збіднілої через плебейський заколот аристократії. Мадам бабуся з відчайдушною елегантністю носить старі намиста, Тигріс латає перелатує старі сукні, а студент Коріолан, котрому нема чим платити за навчання, мріє про призову державну стипендію. Рахунки за дім прострочені, і колись елітне сімейство, що тепер з останніх зусиль прикидається істеблішментом, не дивлячись на стерті чоботи і запрані сорочки, ось-ось може опинитись на вулиці.
Надії виключно на білявого красеня Коріолана, нібито ніжного і доброго молодика (за словами Тигріс, зовсім несхожого на їхнього вмерлого жорстокого батька), котрий є багатообіцяючим розумником і цілком може здобути заповітну стипендію (та тільки декан, котрий нібито був старшому Сноу товаришем, хлопця чомусь недолюблює). Проте виявляється, що студентів оцінюватимуть не за знаннями та інтелектом. Як виголошує декан, студенти мають стати менторами для трибутів, котрі візьмуть участь у голодних іграх. І стипендію отримає той, трибут котрого виграє смертельні перегони… Коріолану дістається трибутка Люсі Грей, тендітна й зухвала співачка, котра хоч і має гострий язик, анархічний норов і пронизливий голос, та одною лише відчайдушною піснею навряд чи зможе перемогти кремезних і лютих суперників…
Смотрите легально на MEGOGO
Тим часом управителька ігор докторка Гол міркує над тим, як би підняти телерейтинги голодного шоу, як підігріти інтерес публіки до «забави», котра дещо розтратила колишні потенціал і хайп. І здібний та кмітливий учень Коріолан Сноу підкидає докторці купку блискучих ідей…
Так, звісно, приквел – це теж історія кохання. Але далеко не тільки. Причому кохання не сентиментального, не мелодраматичного, як було в трикутнику Катнісс, Піти та Гейла, а навпаки, токсичного, апріорі вирощеного зі страху чи вигоди і стрімко крокуючого до руйнівної ненависті. Більш того, приквел – це не тільки голодні ігри, адже безпосередні змагання тут займають лише одну (середню) главу із трьох. Це шлях кардинальної трансформації людської душі. Бо ж ніхто не народжується диктатором і тираном. Всі народжуються невинними пташками (принаймні в таку теорію вірить наївна і чиста, не дивлячись на норовливість, співоча Люсі Грей). І ніхто не має отрути в крові від молока матері (приміром, Коріолан має від матері прекрасний трояндовий аромат). Проте декотрим вдається виробити в собі той токсин і перетворитись на хижака. Адже, як зрештою зрозуміє білий і поки що нехолодний юнак Сноу (та сніг як холодним не буде, то одразу розтане), істинний сенс ігор не в покаранні, а в нагадуванні про сутність людського виду, котра скупо пропонує тільки одне з двох: бути на арені життя хижаком або жертвою.
До речі, арена цього разу – це теж руїни. Буквальні. Адже напередодні ігор повстанці влаштовують теракт і підривають місце змагань. Тож учасники б’ються просто посеред купи розтрощених кам’яних глиб. І взагалі до того, як стати рейтинговим розважальним контентом, помпезним видовищем у медійному просторі зажерливої і процвітаючої верхівки Панему, сирий проєкт виглядає надзвичайно брутально і грубо, справді голодно і голо, без жодного натяку на гламур: замість кімнат з пишною вечерею на столі трибути очікують початку ігор у зоопарку в клітках, і у найкращому випадку їхні наставники сують їм хлібець з водою крізь прути; замість дизайнерських нарядів і підготовчих тренувань гравців женуть і вивалюють на арену як є і у чому є, наче худобу зі стійла. Сетинг ігор теж вирізняється абсолютною скупістю: жодного творчого різноманіття і винахідливості (крім видовищної фінальної крапки перед самою завісою), лише прямолінійна майже статична бійня всіма підручними засобами на одній-єдиній локації. Дешево і сердито. Тож можна сказати, що у міру того як за пізніших часів правління Коріолана Сноу еволюціонували і збагатилися голодні ігри, обернено пропорційно деградували й збідніли його людяність і моральність.
Брутальнішими цього разу є і самі гравці, серед яких Люсі Грей у своєму саморобному ексцентричному платті виглядає жар-птицею посеред яструбів і стерв’ятників, легкою їжею для котрих виступають кволі сонячні горобці: дівчинка із синдромом Дауна, туберкульозна темношкіра альбіноска. Є тут і інші особливі: один однорукий, другий одноокий (причому автори не використовують грим чи комп’ютерну графіку: це реально однорукий та одноокий актори Нокс Гібсон і К’єлль Брутшайдт). Таке розмаїття особливостей, котрі ускладнюють виживаність, зовсім не є показовою демонстрацією толерантної політики творців фільму, а лише красномовно підкреслює жорстку думку про природний відбір. Та й смерті у приквелі набагато брутальніші і жорсткіші.
Акторський склад приємно вражає відсутністю помпезних зірок і водночас рельєфністю образів і характерів. Джейсон Шварцман ідеально перехоплює естафету у Стенлі Туччі в ролі манірного телеведучого. Пітер Дінклейдж із властивою акторові екзистентністю зобразив декана, котрий настільки відчужений, що здається, ніби ненавидить і гору, і низ; і Капітолій, і дистрикти; і своїх студентів, і їхніх трибутів…, хоча насправді ненавидить самого себе. Зірка серіалу «Ейфорія» Гантер Шафер вразливо й елегантно зіграла сестру Коріолана Тигріс, котра ніби є слабкою білою стороною дуальної душі суперечливого антигероя. Віола Девіс утілила образ докторки Гол, антагоністки, котра лякає набагато більше й гостріше, ніж блідий і млявий президент Сноу у виконанні Дональда Сазерленда з основної франшизи. Британський актор Том Блайт (котрий напевно прокинувся знаменитим після прем’єри) умудрився доволі плавко і переконливо передати разючу метаморфозу Коріолана навіть у тому місці, де сценаристи і постановник зробили різкий і грубуватий перемарш.
Та очевидно, що серце фільму повністю відстояла і відспівала Рейчел Зеглер (Люсі Грей), знана глядачам за ремейком мюзиклу «Вестсайдська історія». Здається, було б цілком достатньо, якби Зеглер просто співала, бо робить вона це відчайдушно, шматуючи і власну душу і всі душі слухачів. Але Зеглер ще й відчайдушно зіграла.
Як і в основній франшизі, не останню роль виконали костюми попри те, що дизайнерських перегонів на цих іграх не було. Так, на сорочку-вишиванку і вишиту жилетку для Люсі стилістів надихнув етнічний одяг українців (хоча в образі трибутки явно присутні й ромські мотиви). І коли героїня каже, що її народ колись був співочим і вільним і не належав ані до дистриктів, ані до тоталітарного Панему, бо був незалежний і сам по собі…, неможливо не паралелити з українським народом сьогодні. Проте найбільш промовистим, мабуть, вийшов наряд Віоли Девіс і, зокрема, така маленька деталь, як червоні лаковані рукавички. Так-так, не просто яскраво-червоні, а саме лаковані, відмежовані цим крикливим блиском від решти матових елементів. Наче кисті, обмазані свіжою, щойно вичавленою із жертви артеріальною кров’ю.
Звісно, тут чимало відсилок до основної тетралогії (не лише очевидних до Катнісс, а й менш помітних до другорядних фігур: приміром, одна зі студенток, пихата багатійка, має прізвище Крейн, тобто є родичкою майбутнього розпорядника майбутніх голодних ігор Сенеки Крейна, котрого грав Вес Бентлі). Звісно, автори дещо нав’язливо пояснюють бекграунд таких ключових фетишів Коріолана Сноу, як троянди й отрута. Звісно, історії (не дивлячись на хронометраж у дві з половиною години) трохи не вистачає проміжних емоційних станів, аби перехід від героя до лиходія був більш обґрунтованим і зрозумілим… Проте немає жодного сумніву, що зерно нової цікавої епопеї про споконвічне протистояння низів і верхів посіяно. І очевидно, що кар’єрний шлях Коріолана, котрий намітився, але ще не склався, міг би продовжитись і розквітнути іншими відтінками ружевого аромату, іншими присмаками смертоносних отрут у сиквелі приквела.
Анастасія Лях
Голодні ігри: Балада про співочих пташок і змій (The Hunger Games: The Ballad of Songbirds and Snakes)
2023 рік, США
Продюсер: Ніна Джейкобсон
Режисер: Френсіс Лоуренс
Сценарій: Майкл Арндт, Майкл Лесслі, Сюзанна Коллінз
У ролях: Том Блайт, Рейчел Зеглер, Гантер Шафер, Віола Девіс, Пітер Дінклейдж, Джейсон Шварцман, Джош Андрес Рівера, Ешлі Ляо, Нокс Гібсон, Макензі Ленсінг, Ліллі Купер, Берн Ґорман, Фіоннула Фленаґан
Оператор: Джо Віллемс
Композитор: Джеймс Ньютон Говард
Тривалість: 157 хвилин/ 02:37
