Ікло (Kynodontas)

«Ікло» – камерна антиутопія (антиутопія дорослішання) від грецького режисера Йоргоса Лантімоса, котру тепер уже знаменитий і титулований постановник зняв на батьківщині, задовго до голлівудських проєктів «Лобстер», «Убивство священного оленя», «Фаворитка» і «Бідолахи». Причому на відміну від того ж «Лобстера» це антиутопія не на рівні держави і не на рівні системи, а на рівні однієї родини (хоча родина – теж частина системи і навіть система сама по собі).

До речі, Лантімос у кожному своєму фільмі так чи інакше вивчає обмеження свободи. На його думку, відсутність свободи або ж ілюзія свободи рано чи пізно неодмінно призводить до насилля чи божевілля. Втім, як і надання надмірної волі. Тобто суспільство влаштоване так, що за будь-яких умов і обставин, маючи вибір чи не маючи його, все рівно йде шляхом агресії і крові.

Батько і мати мають трьох дорослих дітей: сина і двох доньок. Від народження вони їх вчать і виховують вдома, за високим парканом, у віддаленому від міста приватному будинку без сусідів, без телефонів, без жодних зв’язків з реальністю і навколишнім світом. Роблять вони те, аби вберегти дітей від дурного впливу, адже дійсність за огорожею кишить небезпекою і розпустою… Виїздить з будинку лише батько. Він їздить на роботу, привозить з аптеки і супермаркету продукти та медикаменти. З усіх пакунків завбачливо відриває етикетки, аби у дітей не виникали зайві питання.

Ні музики, ні кіно, ні телевізора. Словам, що позначають речі за межами будинку, батьки надають альтернативних значень. Приміром, пояснюють дітям, що море – то шкіряне крісло з дерев’яними підлокітниками, а екскурсія – матеріал, котрим покривають підлогу. Телефоном у домі називають солонку, а на вагіну кажуть «клавіатура». Для вгамування сексуальних потреб сина періодично приходить охоронниця Крістіна, котрій батько платить і котру привозить на машині із зав’язаними очима, аби та не запам’ятала дорогу і не розпатякала деінде. Коли у небі пролітає літак, батько чи мати підкидає на газон іграшковий аероплан і каже, що той впав на землю. Інколи батько вмикає єдину дозволену дітям пісню – «Fly Me To The Moon» у виконанні Френка Сінатри, і каже, що то співає їхній дідусь, і нібито перекладає з англійської на грецьку, стверджуючи, що дід співає про те, як треба любити батьків, братів та сестер і свій дім (і звісно, жодного слова про мрію полетіти на Місяць, побачити весну на Юпітері та Марсі).

Втім, старша донька, не дивлячись на усі запобіжні заходи, все одно мріє вирватися з дому. Батько каже, що за правилом діти дорослішають і стають готовими побачити світ за парканом лише тоді, коли в них випадає зуб, а саме праве чи ліве ікло (зрозуміло, що це сатирична карикатура на символізм випадіння молочних зубів). Але безпечно подорожувати у світ можна лише на машині (як то робить тато), а машиною керувати дітям дозволяється лише тоді, коли ікло виростає наново… Тож старшій доньці здається, ніби в неї хитається одне ікло…

Смотрите легально на MEGOGO

Чому батько і мати, котрі начебто люблять і піклуються про своїх дітей, виглядають у Лантімоса так, ніби вони є тиранами-людожерами з відсталої африканської країни, тоталітарними диктаторами, сектантами-маніяками…? Тому що режисер упевнений, що той, хто обмежує чужу свободу, є егоїстичним авторитарним деспотом і монстром. До речі, доволі цікаво через роки після виходу «Ікла» спостерігати, як римуються сцени і естетика в різних роботах грецького постановника. Так, приміром, у кульмінації старша донька стоїть перед дзеркалом і намагається вибити гантеллю собі зуб. Дуже схоже стоїть перед дзеркалом у фіналі персонаж Коліна Фаррелла в «Лобстері», що намагається позбавити себе очей… А концепція «замкнених» (у домі чи власному тілі) з вини батьків дітей повторюється у «Вбивстві священного оленя», де на дітей головного героя через провину батька падає прокляття загадкового невиліковного паралічу.

Також цікаво, що ніхто з персонажів не має імен. Окрім охоронниці Крістіни. Бо Крістіна на відміну від гротескного патологічного сімейства належить до реального «нормального» світу (хоча й Лантімос натякає, що частково батьки праві, і зовнішній світ є брехливим, гендлярським і експлуататорським, адже саме це і робить Крістіна: користується необізнаністю старшої доньки і обмінює кунілінгус на обруч для волосся). Ще одне ім’я у фільмі з’являється тоді, коли старша донька вирішує, що хоче, аби її звали Брюс. Тобто лише тоді, коли вона робить щось за власною волею, а не за волею батьків, коли обирає сама, в неї з’являється справжнє ім’я.

Аномальний захист від насилля і розпусти, що царюють ззовні, призводить до… насилля і розпусти всередині шкаралупи, а саме до інцесту і до безпричинного жорстокого кровопролиття. Навіть не тоді, коли син вбиває садовими ножицями кішку (бо кішка – то «найстрашніший у світі звір», котрий воліє напасти і загризти). А тоді, коли діти починають зумисно ранити одне одного і брехати, що то буцімто «страшний кіт» напав (і заперечити батько не може, бо ж сам вигадав ту безглузду легенду).

Звісно, Лантімос грає у кінематографічну умовність. Адже будинок-тюрма не оточений непролазним височенним муром, лише звичайним зеленим парканом, котрий при бажанні можна перелізти без особливих зусиль. Власне, інколи перепони на шляху і зовсім немає. Приміром, коли літак падає за периметр ділянки, і батько демонстративно перетинає межу на автівці (бо «лише на автівці безпечно виходити з дому») та, не встаючи з-за керма, підіймає літак, син у цей час просто стоїть перед вільним шляхом на свободу і дивиться в асфальт так, ніби то страшна річка, що кишить крокодилами (до речі, якось, коли батько запускає до басейну риб, молодша дочка, повна віри, що риби самі пливли до їхнього басейну, каже, що акули теоретично можуть, та припливуть навряд чи, бо «такий-то вид акул в їхньому басейні не водиться»).

Тобто Лантімос (до кульмінаційного вчинку старшої доньки) показує повну відсутність хоч якогось бунту (дорослі діти тут нагадують сліпих кошенят і невипадково так по-котячому одне одного лижуть). Його полонені абсолютно згодні зі своїм полоном (бо життя поза полоном вони ніколи й не знали) і навіть задоволені, адже їхня в’язниця і справді дуже наближено схожа на рай: зелений газон, блакитний басейн, будь-які продукти в достатку і на тарілці, і навіть секс сам приїздить з доставкою не просто додому, а прямісінько до кімнати, і жодних зусиль не треба докладати, щоб познайомитись, щоб сподобатись, щоб вмовити та вкласти… (щоправда, остання послуга у цій аномальній патріархальній сім’ї доступна виключно синові, не донькам; і на додачу є в того «раю» неприємна лікарняна стерильність, ніби потрапив у санаторій, путівка в який ніяк не скінчиться, і вже починає нудити від джерельної водички і масажних процедур) Та зрештою збій програми все одно так чи інакше стається.

Режисер говорить, що ізольованість не захищає від агресії і девіації, а навпаки, стимулює та провокує (до речі, батько, що типу захистив дітей від згубного впливу жорстокого світу, сам є соціопатично жорстоким – певно через те, що змушений щодня виходити з дому і стикатися з жахливим зовнішнім буттям, – що очевидно зі сцени, де він без жодних сумнівів та емоцій щосили і неодноразово б’є відеопрогравачем охоронницю Крістіну). Та іронізує, що навіть якщо прибрати зі словника слово «насилля» або надати йому іншого значення (мати каже синові, що «зомбі – то маленька жовта квітка», тож «насилля» може бути персиком чи шпилькою для волосся), саме насилля від того нікуди не дінеться, не втратить свою справжню суть, не щезне. І своїм тепер уже фірмовим чорно-сюрреалістичним гумором «жартує», що навіть найбезглуздіше з батьківських правил і батьківських застережень («Дід Мороз прийде, лише якщо будеш слухняним», «Зубна фея прийде, лише якщо вчасно ляжеш спати і міцно заснеш», «з дому можна буде вийти лише тоді, коли випаде ікло») хоча й відстрочить, та не відверне неминучу дорослість і зустріч з об’єктивною правдою.

Анастасія Лях