Продавці болю (Pain Hustlers)

Емілі Блант, Кріс Еванс та Енді Гарсія весело продають пігулки від ракового болю у заснованій на реальних фактах кримінальній драмедії від режисера чотирьох останніх «Гаррі Поттерів» і трьох «Фантастичних звірів» Девіда Єйтса (але весело тільки героям, не глядачам). «Продавців болю» можна назвати економ-гібридом «Вовка з Волл-стріт» та «Ерін Брокович». Тільки аби бути «Вовком з Волл-стріт», фільму Єйтса не вистачає поганості (не кажучи вже про нестачу драматургії і видовищного гармидеру). А щоб бути «Ерін Брокович», не вистачає хорошості (не кажучи вже про відсутність глибоких характерів і щирих емоцій).

«Продавці болю» – ще один (після трилера «Трафік», серіалів «Ломка», «Таблетка від болю», «Падіння дому Ашерів») екранний погляд на американську опіоїдну кризу, пов’язану перш за все зі знеболювальною речовиною під назвою фентаніл. Фентаніловмісні пігулки спершу призначалися виключно онкохворим для вгамування дуже сильного болю і позиціонувалися як такі, що не викликають залежності. А оскільки онкохворі помирали доволі швидко, факт прихованої залежності не встигав вийти на поверхню. Проте фармацевтичні компанії (і деякі лікарі, котрим ті компанії платили щедрі відсотки і перебували у так званій фентаніловій змові), які вже і так заробляли на болю достатньо, хотіли ще більше, ще та іще. Тож лікарі почали виписувати фентаніл усім та від усього: від болю у м’язах, після травм і переломів, від зубного болю, від мігреней… І стало очевидним, що фентаніловмісні знеболювальні викликають таку саму залежність, як героїн. Пацієнти почали перетворюватися на наркоманів. Лікарі почали їм збільшувати дозування. І в результаті в Америці померло біля ста тисяч людей.

Та на відміну від серіалу «Ломка» стрічка Девіда Єйтса точно не вирізняється чуйністю ані до ракових хворих, ані до решти пацієнтів, постраждалих від жадоби і брехні фармацевтичних корпорацій та окремих аморальних лікарів. «Продавці болю» відповідно до назви розповідають саме про продавців болю, тобто про купку абсолютних пожадливих і ненаситних, егоїстичних і хтивих негідників. І загалом подібний підхід, викриваючий тотальні цинізм і ницість у сфері, котра начебто має бути найбільш делікатною та гуманною («Так, відкрию вам секрет: лікарі теж меркантильні і ласолюбні покидьки», – говорить до глядачів героїня Емілі Блант), міг би спрацювати, ставши такою собі антиодою про безмежне і кричуще людське паскудництво, якби не… Емілі Блант.

Поясню. «Продавці болю» змушують зіштовхнутися з парадоксом. Адже з одного боку Емілі Блант і її чесна, сердечна у комбінації з енергійністю і завзяттям гра є найбільшою і напевно що єдиною окрасою картини. І так, її персонажка справді дуже нагадує Ерін Брокович у виконанні Джулії Робертс. Застаріла стриптизерка Лайза Дрейк є матір’ю-одиначкою без освіти, професії, житла та хоч якогось підґрунтя. Вона грубувата, але кмітлива і прозорлива. Тож якось у клубі сп’янілий клієнт (Кріс Еванс), що працює менеджером із продажів у не надто успішній фармацевтичній компанії, яка от-от збанкрутує, наймає Лайзу стажером. І пробивна хабалка (котрій легковажний менеджер запросто домалював до резюме диплом з біохімії) вкрай швидко приносить фірмі мільярди, вивівши на ринок знеболювальний диво-спрей шляхом підкупу кількох не надто совісних онкологів.

Смотрите легально на MEGOGO

Та історія від Девіда Єйтса хоче, аби ми, глядачі, відчули до Лайзи Дрейк симпатії. Адже їй типу треба було забезпечувати дитину. Типу вона вірила написаним на папірці результатам досліджень, які буцімто не виявили наркотичної залежності від препарату. І типу наприкінці вона схаменулася, бо ж дізналася про реальні смерті людей і усвідомила свою величезну провину. Тобто Лайза Дрейк як Ерін Брокович без жодної освіти лише за допомогою мотивації, наполегливості і клепки будує блискучу кар’єру у складній фаховій галузі, проте на відміну від адвокатки Брокович, яка рятувала людей від цинізму гігантської газової корпорації, Дрейк сама є частиною і навіть рушійною силою великої цинічної корпорації. І сумління до неї постукало доволі пізно.

Якщо брокер Джордан Белфорт у виконанні Леонардо ДіКапріо був чарівним поганцем і хорошим стати навіть не намагався (але при цьому діяв у і без того цинічній сфері фінансів, тож невинні хворі на рак – а образити хворого на рак все рівно що образити дитя – через нього не страждали, і свою грошову піраміду він збудував не на чужому болю, а на чужій наївності й загальнолюдській захланності), то Лайза Дрейк, заробивши на шикарний будинок, шикарну автівку, шикарний одяг…, раптово починає ліпити з себе гуманістку, котра нібито щиро вірила, що робить добру справу, і нікому не хотіла нашкодити (але чомусь ніколи не задавала питання й охоче ляпала язиком про речі, в яких не мала жодної обізнаності). До того ж остаточно до тями й усвідомлення жіночка приходить лише тоді, коли нестерпний біль відчуває її власна дочка.

Виходить, що Емілі Блант ми віримо, бо вона добре грає. А от Лайзі Дрейк повірити важко. І навіть безпринципний придурок у виконанні Еванса чи незграбно-нарцисичний лікар-бабій у виконанні Браяна д’Арсі Джеймса, що безсоромно виписує опіоїд очевидному наркоманові з аргументацією «підозріла родимка», виглядають менш лицемірними.

«Продавці болю»… позбавлені болю. Драма, яка начебто розгортається у фіналі, не відчувається реальною драмою. Падіння, котре начебто відбувається з персонажами, не відчувається реальним падінням (на відміну від того ж Джордана Белфорта). Фільм на важку тему легковажно починається, легковажно продовжується і легковажно закінчується. А Лайза Дрейк у післямові, після «каяття» і «спокути», ще й легковажно разом з легковажною матусею продає косметику.

Анастасія Лях