Теорія всього (Die Theorie von Allem)

Ні, це не про Стівена Гокінґа. Хоча, звісно, певною мірою автори цього німецького детективного нуарного сай-фая посилаються саме на роботу англійського астрофізика (і на гіпотезу мультивсесвіту з класичних американських коміксів). «Теорія всього» режисера Тімма Крьогера була конкурсантом Венеційського кінофестивалю 2023, але не здобула призів, що є, на мій суб’єктивний погляд, значним недоглядом журі. Українським кіноманам пощастило побачити картину на одному-єдиному показі в рамках київського фестивалю «Нове німецьке кіно». І знову-таки на мій суб’єктивний погляд, це, мабуть, найголовніший естетський і сінефільський фільм року, котрий дарує кінолюбам чисте колосальне задоволення.

Історія починається з 1970-х років, а далі повертається на дванадцять років раніше. У пролозі, котрий є флешфорвардом і єдиною кольоровою сценою, нам показують телепередачу, гостем котрої стає письменник, який видав популярний роман у жанрі наукової фантастики. Та письменник на шоу поводиться вкрай дивно і каже, що «ніякий це не роман, а чиста правда». «О господи, то ви і є герой книжки, той молодий фізик із дисертацією?» – скрикує телеведучий і починає широко усміхатися, явно глузуючи з надто серйозного, надто насупленого, надто бородатого і не надто адекватного літератора. І зрештою дивак збігає з ефіру, та перед тим звертається до когось прямісінько у камеру: «Карін, якщо ти це дивишся, знай, де б ти не була, я шукаю тебе!».

Події переносяться у чорно-білі 1960-ті. Молодий і завзятий студент, учень поважного професора, вирушає разом з учителем на наукову конференцію, що матиме місце в одному з готелів у швейцарських Альпах. Юнак намагається закінчити дисертаційну роботу на тему можливого існування паралельних реальностей, котру називає наступним кроком після квантової теорії Шредінгера про кота у коробці. Але по-перше, йому не вистачає даних. По-друге, професор геть незадоволений темою і вважає гіпотезу хлопця повною нісенітницею. На конференції герой зустрічає іншого поважного фізика, колегу свого вчителя, котрий колись давно номінувався на Нобелівську премію і котрого професор терпіти не може. Цей інший теоретик ідею студента навпаки, сприймає із явним захопленням і заохоченням. А ще у фоє герой знайомиться із загадковою французькою піаністкою на ім’я Карін, котра фантастичним чином вгадує проступок з його дитинства, про який він ніколи нікому не розповідав, і страшний сон про влучання бомби у бомбосховище, що сниться йому ледь не щоночі.

Згодом у готелі починають відбуватися жахливі і незрозумілі речі. Одне за одним кількох людей, включно з колишнім номінантом на Нобелівську премію, знаходять у снігових заметах мертвими зі спотвореними обличчями. Карін десь безслідно зникає. Студент, катаючись на лижах, ламає ногу. Поліціянти у шкіряних плащах прискіпливо його допитують і зрештою починають підозрювати. А таємничий товстун у пальто і капелюсі абсурдним чином неймовірно схожий на мертвого вченого…

Смотрите легально на MEGOGO

«Теорію всього» можна назвати стилістичним і тематичним поєднанням німецького серіалу «Пітьма» (тут теж є тунель з прихованими ядерними відходами і дірою-порталом), радянської наукової фантастики у дусі Олексія Толстого, Олександра Бєляєва і братів Стругацьких, а також класичних голлівудських детективних нуарів 1940-50-х років. І абсолютно в кожній деталі, від вступних титрів до музикального супроводу, від операторських ракурсів до того, як на персонажів падає світло чи тінь, робота Крьогера є блискучою стилізацією воєнного та післявоєнного «чорного кінематографа». Причому виглядає зображення зовсім не імітацією, а ніби справжнім старим фільмом, ніби дещо забутою і дещо запиленою, але великою класикою, котру дістали з архівів, протерли плівку і випустили на екран на одному з ретроспективних показів. А ідея про мультивсесвіт, котру ми начебто вже десятки разів тим чи іншим боком переглядали в коміксах Marvel і DC, та й в купі інших фантастичних стрічок…, саме тут виглядає так потужно і приголомшливо, так новаторськи і прогресивно, ніби була запропонована глядачам уперше.

Тімм Крьогер, створюючи атмосферу похмурого нуара і незбагненної таїни, ще й додає естетику тривожної розділеної післягітлерівської Німеччини, де вчені, що колись працювали на рейх, тепер ті «помилки» свої замовчують і роблять вигляд, ніби то було в «іншому житті», у «паралельній реальності». Але урановий шлейф ядерних експериментів, котрим не вдалося випередити американця Оппенгеймера, нагадує, що це була одна і та сама катастрофічна реальність у багатьох життях: в якомусь житті французька єврейка Карін вижила під час Голокосту, в якомусь дитям загинула у концтаборі; в якомусь житті бомба впала на бомбосховище, пробила його і вбила матір майбутнього геніального фізика; а в якомусь із життів під завалами загинув він сам; а в іншому визнаним генієм так і не став і прожив тихе і нікчемне, а може одержиме й божевільне життя… Та немає такої реальності, де взагалі не було б війни. І іронічним жестом швейцарського хлопчика-коридорного, котрий кричить «Хайль Гітлер!» у відповідь на здіймання вгору руки німецького професора (хоча той лише хотів показати пальцями, що замовив два номери), режисер про це красномовно нагадує.

Цілком можливо (принаймні так здається), що головним джерелом натхнення для Тімма Крьогера став детективний науково-фантастичний роман Стругацьких «Готель «У загиблого альпініста» і його однойменна радянська естонська екранізація 1979 року. Адже маємо тут так само усамітнений готель у засніжених Альпах, так само ланцюжок геть незрозумілих смертей і підмін, так само настрій параної, безумства, вкрай дискомфортного відчуття стискаючого кільця колективної змови. Так само маємо детектив, що не може бути розв’язаний у звичайний логічний, приземлений і об’єктивний спосіб, оскільки за таємницею ховаються явища, які перебувають далеко за межами відомої і доступної нам дійсності. Але якщо головний герой Стругацьких, упертий прагматик і скептик, до останнього відмовлявся вірити у позареальне навіть тоді, коли вже повірили геть усі навколо нього, то герой Крьогера навпаки, є єдиним (не рахуючи хлопчика-коридорного), хто якраз захоплений і одержимий вірою.

«Теорія всього» виразно демонструє перевагу поєднання глядацької жанровості та вишуканої арт-естетики, наче всупереч математичним законам силоміць, проте без різких рухів і граційно перетинає паралельні лінії мейнстрима та артхауса і створює у сучасному кіномистецтві власний мультивсесвіт (і можливо, саме за цим поєднанням у дусі раннього Крістофера Нолана – майбутнє всього світового кінематографа). Наразі такий мультивсесвіт стилів і жанрів, минулого і сьогодення, ретро і ноу-хау може здатися сумбурним і божевільним. Проте вже завтра, коли супергеройські екшни повністю себе вичерпають (адже до того все йде) і на їхньому місці лишиться гігантська чорна діра, хаос зробиться новим порядком, а фільми на кшталт картини Крьогера, хочеться сподіватися, змінять і врятують індустрію.

Анастасія Лях