Три мушкетери: Д’Артаньян (Les trois mousquetaires: D’Artagnan)

Книги Дюма доволі давно перестали екранізувати. Адже сьогодні, коли кінематограф звертається до актуальних суспільних явищ і тяжіє до ультрасучасності навіть в олдскульних сюжетах, пригодницько-історичні романи Александра Дюма про палацові інтриги, вельможну підступність, лицарську честь і католицько-протестантські чвари виглядають надто старомодними, надто класичними і академічними, хоча свого часу вони знаменували революцію романтизму на тлі довгого і суворого панування класицизму. Та насправді через два століття після Дюма світ не надто змінився. І політичні інтриги, і лицемірство чиновників, і крихти джентльменської честі, і релігійні чвари нікуди не ділись.

Французький режисер Мартін Бурбулон, знаний за кількома ромкомами та історичним байопіком «Ейфель» про будування знаменитої паризької вежі, озброївшись амбіціями і зірковим кастом, ризикнув повернутися до «батька», до найпопулярнішого французького письменника на світовій арені, котрий начебто втратив релевантність і канув у далеке минуле. Бурбулон задумав проєкт як дилогію про протагоніста й антагоністку, тож відповідно розділив «Трьох мушкетерів» на іменні частини «Д’Артаньян» і «Міледі» (друга має вийти у грудні).

Востаннє «Три мушкетери» з’являлись на великих екранах у 2011 році. То була жахлива карикатурна інтерпретація голлівудського режисера Пола В. С. Андерсона, творця зомбі-франшизи «Оселя зла», котрий нібито модернізував Дюма у вигляді стімпанк-екшна, ще й у 3D-форматі. Та насправді замість модернізації з-під пера і камери кінографомана вийшов кіч, котрий спотворив одночасно і творчий спадок французького романіста, і стімпанковий ретрофутуризм.

Та пострадянський глядач (адже на екранізацію Дюма скоріш піде зріла, аніж підліткова публіка), опинившись перед афішою стрічки «Три мушкетери: Д’Артаньян», став заручником не стільки вкрай поганих спогадів про американський горе-бойовик, схожий на костюмований ярмарковий балаган, скільки теплих ностальгійних ремінісценцій про культовий радянський трисерійний телефільм 1978 року. Бо ж як би ми сьогодні не ставилися до радянської культури і взагалі всього радянського, всі ми, принаймні у дитинстві та юності, обожнювали те кіно, тих акторів, ті пісні, ті шпаги й капелюхи. І до речі, і «Д’Артаньян та три мушкетери», і заснований на романі Дюма «Граф Монте-Крісто» трисерійний телефільм 1988-го «В’язень замку Іф» були зняті українським режисером Георгієм Юнгвальдом-Хількевичем на нашій Одеській кіностудії.

Смотрите легально на MEGOGO

Втім, саме обожнювання тієї радянської стрічки перетворило історію «Трьох мушкетерів» на кліше. І будучи дітьми, всі ми надворі гралися у хороших мушкетерів і поганих гвардійців, ділилися на синіх та червоних, бігали та типу фехтували палицями-«шпагами», тягли з дому старі бабусині буси, що виконували партію діамантових підвісок королеви, а дівчатка сперечалися і «билися» за роль Констанції. І звісно, кричали на всю вулицю «Один за всіх та всі за одного!».

Тож зараз робота Мартіна Бурбулона на пострадянському ринку отримала виклик не стільки перемогти фільм Юнгвальда-Хількевича (чи радше спогади про фільм Юнгвальда-Хількевича), скільки подолати напрочуд міцне кліше. І мабуть, її головне завдання полягало у тому, аби усі ці нафталінні заїжджені архаїзми, що перетворилися на сміховізми (і схожі на лічилочку імена Атос, Портос, Араміс; і пафосний друзяцький девіз), не звучали як буфонство, блазнювання, дитяча забавка… І на диво Бурбулон виявився недурним і навіть вправним та розумним дуелянтом у тому сенсі, що поборов шаблон і подолав загрозу, майже неминучість, майже гарантованість карикатуризації.

Радянський фільм був романтично-пригодницьким мюзиклом. Бурбулон запропонував реалістичний історичний детектив. Так-так, нова екранізація перш за все має саме детективну тональність. Вона помірно похмура, «забруднена» (адже Париж сімнадцятого сторіччя – місце геть не стерильне), більш жорстка і більш політична, аніж будь-яка із попередніх адаптацій. Сцени погонь і фехтувальних сутичок зняті ручною камерою, що надає їм псевдодокументальної правдивості. Жодного контрастного поділу на синіх та червоних чи на будь-які інші чіткі кольори, наче у грі у футбол чи хокей, немає, бо відсутній сам принцип гри на полі, замість котрого режисер пропонує принцип розшуку ниточок і розплутування каверзів та пасток.

Цікаво, що навіть сам кардинал Рішельє, який все ж таки носить червоний наряд, має образ безбарвний і непомітний, образ справді сірого кардинала, що весь фільм перебуває у тіні, позаду, у присмерку. Можна сказати так: якщо у радянській картині нарочито слизький персонаж Олександра Трофімова був червоним і буквально, і фігурально (тобто його антагоністична фігура була помітною, очевидною та яскравою), то блідий, із земляним кольором шкіри лиходій Еріка Руфа буквально вдягнений у червоне, але фігурально є мурим, тихим, невидимим, наче змія під камінням.

До речі, девіз «Один за всіх та всі за одного!» герої вигукують лише один раз, та й той не звучить незграбно чи по-дитячому і не викликає смішок. І це дійсно режисерське досягнення, котре можна порівняти з майстерністю подати вигук «Піф-паф!» так, аби він прозвучав серйозно і грізно, буцімто із іграшкового пістоля вилетіла справжня смертоносна куля.

Вибір акторів на перший погляд здається дивним (окрім очевидного вибору на роль Міледі Єви Грін, котра раніше неодноразово зображала фатальних і небезпечних красунь, і влучного та логічного вибору на роль королеви люксембурзької акторки Вікі Кріпс, котра раніше приголомшливо зобразила австрійську імператрицю Сісі у стрічці «Корсет»…, тут її королева Анна Австрійська сповнена постійного почуття незручності та зніяковілості, ніби її життя і положення є вкрай дискомфортними та сороміцькими). Невідомий Франсуа Сівіль у ролі д’Артаньяна. Брутальний та різкий Венсан Кассель (котрий замолоду сам би згодився на партію темпераментного й нерозважливого гасконця) у ролі мудрого Атоса. Не надто витончений Ромен Дюріс у ролі Араміса. Головний французький секс-символ Луї Гаррель у ролі асексуального короля Людовика ХІІІ.

(Грін і Кассель вже вдруге після серіалу «Зв’язок» зображають складні й токсичні взаємовідносини колишніх коханців).

Проте кожний неочевидний і начебто нелогічний вибір на ділі виявляється цікавим і органічним. І на сумному та втомленому обличчі Касселя справді читаються смиренність і сива гіркота песиміста-екзистенціаліста, що «топить своїх демонів в алкоголі, проте ті навчилися плавати». Дюрісу пасує не лише маніакальна пристрасть до виключно заміжніх жінок, а й богохульне перетворення розп’яття на тортурний кілок. А актор Піо Мармай, котрому дісталася ведмежа грубість Портоса, стовідсотково схожий на хлопця, що спраглий до жирної смачної їжі і до апетитних людей будь-якої статі (так, Портос тут – бісексуал).

Питання ось в чому: чи зребрендив Мартін Бурбулон бренд «Трьох мушкетерів» для нового глядацького покоління? Мабуть, і так, і ні. З одного боку, його версія у сучасному кінотеатрі не виглядає реліктом чи рудиментом і гіпотетично здатна зацікавити не лише генерацію X та Y, а й тих молодих кіноманів-зумерів, котрі зовсім не бачили постановку Юнгвальда-Хількевича і не читали Дюма. Та з іншого – мушкетерство як розважально-естетичний феномен навряд чи може стати конкурентоспроможною пригодою у світі панування коміксів та «Аватарів». Адже сьогодні навіть дуелі на світлових мечах виглядають відлунням культури минулого століття, що вже казати про дуелі на шпагах…

Анастасія Лях