З 14 вересня по 3 листопада 2021 року тривав онлайн-фестиваль “7+7”, ініційований онлайн-кінотеатром Takflix спільно з London Short Film Festival за підтримки Українського культурного фонду.
Фестиваль мав незвичну концепцію — кожного тижня на сайті було доступно два короткометражних фільми, від української та британської режисерок. Крім того в межах фестивалю проходили освітні події, присвячені жінкам в кінематографі. Кураторами фестивалю виступили Надія Парфан, режисерка та засновниця онлайн-кінотеатру Takflix, та Філіп Ілсон, засновник Лондонського фестивалю короткометражних фільмів (LSFF).
kinowar.com розпитав кураторів про найбільші виклики під час роботи над фестивалем, найпопулярніший фільм, ексклюзивність проєкту та, звичайно, сприйняття жінок в кіно.
Чи зробили ви ті чи інші висновки щодо сприйняття жінок в індустрії за результатами фестивалю?
Філіп: Фестиваль допоміг звернути увагу на жінок-кінематографістів, які працювали з самого початку історії кіно, таких як Майя Дерен та Мері Філд, але, певною мірою, залишилися поза увагою та були забуті з часом. Ці режисерки повинні бути і є джерелом натхнення для сучасних жінок-кінематографістів, і фестиваль показав, що між режисерками минулого та режисерками сучасності існує міцний діалог. Хоча режисерів-жінок більше помічають через комерційне кіно (наприклад, номінанток премії «Оскар» чи режисерок фільмів-блокбастерів), все ще є куди рухатись, аби досягти гендерного поділу 50/50 у кіно, особливо це стосується режисури, адже є багато жінок-продюсерів або тих, хто працює за лаштунками. Фестиваль також продемонстрував сильні особисті та автобіографічні історії таких режисерів, як Аннетт Кеннерлі, Нгозі Онвура та Жанна Озірна, а також блискучі роботи, які створюють жінки-аніматори.
Надя: Мій головний висновок на майбутнє: проблема рівних можливостей для жінок у кіно дуже комплексна, і працювати з нею потрібно так само комплексно. Це означає, що треба постійно маневрувати між різними рівнями і одночасно тримати в полі зору багато дуже різних речей.
З одного боку, йдеться про кіно як мистецький продукт, що має потужний вплив на свою аудиторію: тут ми говоримо на рівні історій, сюжетів, персонажів (їхньої глибини або поверхневості), про об’єктивацію, роботу камери, вибір оптики на реальність, який пропонуємо глядачам.
З іншого боку, йдеться про кіноіндустрію як сферу виробництва: тут ми говоримо про інституції, систему прийняття стратегічних рішень, умови праці та внутрішні ієрархії. Це про нерівний доступ до можливостей, розмір бюджетів і кількість зусиль, які ти маєш докласти, щоб могти зняти кіно чи працювати в цій сфері.
І водночас на все це також накладається ширший контекст кіноіндустрії в цілому. Коли є гостра криза державної політики у сфері кіно, розв’язувати ці проблеми стає вдвічі важче, бо стоїть питання виживання галузі як такої — “а тут ще ви зі своїми жінками”.
Те саме стосується загальної політики забезпечення рівних можливостей на рівні держави: жінкам у кіно — як і всі іншим жінкам у всіх інших сферах — так само потрібні якісні дитсадки й повноцінна участь чоловіків у репродуктивній роботі (догляд за дітьми чи іншими членами родин). Потрібна якісна медицина і освіта, щоб коли твоя дитина чи старший родич хворіє, це не падало на твої плечі важким тягарем.
З оптимістичних висновків: ми живемо в динамічний час, коли все постійно змінюється — в тому числі виникають нові можливості та більше свободи та рівноправ’я.
Який фільм зібрав найбільшу кількість переглядів та відгуків?
Надя: Абсолютним рекордсменом став український фільм «Пелюшковий торт» — короткометражний ігровий дебют Анастасії Бабенко.
Яким чином фестиваль «7+7» сприяє розвитку короткого метру в індустрії? А жіночого кіно?
Філіп: Завдяки доступності цих фільмів для перегляду онлайн, фестиваль зміг охопити набагато більшу аудиторію як в Україні, так і у Великій Британії. Він також продемонстрував різноманітність історій, які торкаються тем ЛГБТІК та афроамериканської діаспори, де режисерки намагались донести до аудиторії їх проблеми та хвилювання.
Надя: Короткий метр — це дуже недооцінена форма в кіноіндустрії. Його часто асоціюють зі студентським кіно, хоча це не завжди так. В коротких метрах, як правило, менші бюджети і, як наслідок, більше свободи, пошуку, творчих експериментів.
Головна проблема з коротким метром у тому, що воно має обмежені можливості дистрибуції. Відтак, фестиваль «7+7» став новим і безпрецедентним майданчиком, де ці талановиті фільми змогли знайти вдячну аудиторію. Ми доклали багато зусиль для комунікації та маркетингу і зробили все, щоб правильно все це «упакувати» комунікаційно. З точки зору окремого короткого фільму такі комунікаційні зусилля були непідйомні. Грубо кажучи, якби не цей онлайн-фестиваль, деякі стрічки могли так ніколи і не дійти до глядача або дійти до дуже обмеженого кола осіб.
Ми також організували сім унікальних безоплатних онлайн-подій на тему жінок в історії кіно та сучасній кіноіндустрії, що зараз доступні для широкого загалу у записі. А також велику кількість публікацій в українських та міжнародних ЗМІ.
Інакше кажучи, ми залучили безпосередніх глядачів до перегляду фільмів, а також охопили різні аудиторії, які може й не подивилися фільми, але тепер точно знатимуть певні імена та назви фільмів, а також матимуть різносторонній бекграунд для розуміння важливих для нас тем.
Що стало найбільшим викликом під час роботи над фестивалем?
Філіп: Світ сильно змінився за 18 місяців пандемії, і для фестивалей вийти онлайн стало справжнім викликом. Це дає можливість показати кіно більшій аудиторії, та водночас викликає певні проблеми із правами на показ фільмів. Серед дистриб’юторів і деяких режисерів все ще існує зрозуміла ворожість до онлайн-простору, адже фільми створені спеціально для того, щоб їх можна було побачити на великому екрані великою кількістю людей. Але ми рухаємось вперед і сподіваємось, що фізичний і цифровий простір можуть йти рука об руку.
Надя: Робити будь-який кінофестиваль — онлайн чи офлайн — це завжди виклик. Тим паче якщо цей фестиваль фінансується УКФ. Головна проблема в тому, що на реалізацію проєкту є дуже стислі строки та при цьому дуже багато адміністративних обмежень. У нас в команді є окрема людина, яка весь свій робочий час присвячує спілкуванню з УКФ — і це свята людина. На щастя, попри всі обмеження нам вдалося все встигнути й зробити проєкт максимально якісно. Але також довелося йти на ряд компромісів з форматом, програмою, комунікаціями та побудовою робочого процесу.
Великим викликом цього проєкту зокрема і всіх цифрових проєктів загалом є нестача живого спілкування. Ми з командою Takflix добре до цього пристосовані, але у світі є багато магічних й прекрасних речей, які неможливо перевести в онлайн. Наприклад, наша освітня подія за участі семи українських режисерок вийшла дуже цікавою, щирою та унікальною — і зібрала найбільше переглядів. Але наступного разу я б хотіла провести таку розмову принципово наживо. Все ж, формат Zoom не дає статись тій «хімії» розмови, яку я обожнюю.
Формат фестивалю в контексті британсько-культурного обміну є доволі унікальним. Чи можна це вважати одним з позитивних наслідків пандемії? Чи навпаки, це веде до уніфікації різних культур?
Філіп: Я вважаю, що це, можливо, одне з перших чествувань українських та британських режисерок попри пандемію, але, звісно, цифровий простір допоміг фестивалю бути доступнішим для глядачів обох країн. Важливо, щоб різні культури спілкувалися одна з одною, і цифровий простір дозволив цьому відбутись, можливо, легше, ніж перебування безпосередньо у кінотеатрах, тому це позитивний наслідок, який виник у цей важкий для всіх час.
Надя: Можливість зробити такий міжнародний проєкт є безумовним позитивним наслідком нашої нової реальності. Ще два роки назад нічого подібного не можна було й уявити, бо для організації такого проєкту нам довелося б літати у Лондон чи запрошувати у Київ наших британських колег. Але важливо те, що ми вже давно були особисто знайомі — і це знайомство навряд чи могло б відбутися онлайн зараз.
Не думаю, що проєкт якимось чином веде до уніфікації культур. Український і британський контексти надто різні й не дотичні між собою. У нашому випадку йшлося про дуже базову рамку, яка відкриває можливість цього діалогу. І мені здається, це дуже виграшно для обох культур та кінотрадицій: їхня самобутність підкреслюється і набуває нового сенсу в умовах такого діалогу.
Сам проєкт абсолютно унікальний з точки зору концепції і формату, подібне ми робимо вперше і навряд будемо повторювати. А також не певна, чи ще комусь таке могло спасти на думку (посміхається).
Фестиваль «7+7» – це один з кроків для видимості жінок в кінематографі. Які кроки ще потрібні, аби ситуація покращувалася? Та коли можливо буде сказати, що мета досягнута?
Філіп: Кіноіндустрія все ще не має гендерного розподілу 50/50 у режисерських кріслах, хоча, вочевидь, з часом ситуація покращилась. Звичайно, жінки-кінематографісти були завжди, але менш знані ніж їхні колеги-чоловіки. Багато жінок працюють в інших сферах кіноіндустрії, особливо у якості продюсерок, але коли вони намагаються змінити напрям діяльності, широка аудиторія здебільшого не визнає їх як режисерок.
Надія: Насправді ми зараз рухаємося навмання, адже в Україні на цю тему не було жодних ґрунтовних досліджень. В першу чергу потрібно ретельніше це дослідити, особливо з точки зору цифр, статистики та кількісних даних.
Потрібен час і системна робота на різних рівнях, про які я говорила вище. Важливо підтримувати жінок на різних етапах їхньої кар’єри в кіноіндустрії — і особливо на етапі, коли перед ними гостро постає вибір між роботою та особистим життям. Також потрібно добре платити жінкам за їхню роботу.
Кожна пара фільмів висвітлює якусь тематику та веде діалог з глядачем. Яка тема з фестивалю ваша улюблена? Чому?
Філіп: Особисто я отримав задоволення від розмови з режисеркою Сарою Вуд про спадщину Майї Дерен і Мері Філд в межах освітніх подій фестивалю. Було цікаво почути про цих піонерок кіноіндустрії більш детально. Сподобалися два анімаційні фільми про жіночу сексуальність, які чудово гармонізували один з одним, і підліткові історії «Весела ніч»і «Пелюшковий торт».
Надія: Важко відповісти. Як кураторка всього фестивалю я сприймаю його цілісно — від окремого фільму до макету для публікації в соцмережах.
На які інші перформанси/фестивалі ви орієнтувалися в розробці формату (мається на увазі поєднати два фільми для створення нових сенсів). Чи вдалося вам задумане? Що б зробили по-іншому?
Філіп: Ідея об’єднати два фільми — один з Великої Британії та один з України – спрацювала блискуче. Формат захоплював, так само як і обговорення фільмів та ідей.
Надія: Ні на кого не орієнтувались, це моя власна ідея (посміхається). І в майбутньому хотілося б мати більше часу для кураторських розмов та преселекції фільмів, вибудовування цих паралелей та домовленостей з правовласниками. Був один британський фільм, який я дуже хотіла, але ми не встигли підтвердити права. Але загалом я дуже задоволена і вважаю, що ми добре справились.
Якщо порівнювати першочерговий задум і сам фестиваль – який аспект найбільше змінився?
Філіп: Я думаю, що фестиваль успішно був реалізований саме так, як і було задумано на початку.
Надія: Ми досить чітко реалізували задум — і це велика перемога.
Що можна вважати найбільшим фейлом в цій роботі? Які висновки зробили?
Філіп: Не можу згадати жодного фейлу та жодної технічної проблеми протягом всього фестивалю.
Надія: Над проєктом працювала віддана професійна команда. Не все вдалося ідеально, але відвертих факапів не було — всі зробили все можливе на свому рівні.
Наступного разу я б трохи по-іншому побудувала комунікацію, але такі речі можна зрозуміти лише на практиці пробуючи і міняючи тактику. Наприклад, був момент з комунікацією у соцмережах, адже «7+7» по суті окупував весь ефір Takflix’у в інстаграмі та фейсбуці. При цьому у Takflix’у трохи інша специфіка — зазвичай ми працюємо з платним українським контентом, а тут він був безопалатний і наполовину британський. Наступного разу ми б завели для такого проєкту окремі сторінки. З іншого боку, не факт, що нам би тоді вдалося досягти тих самих показників охоплення.
