10 найкращих ролей Ізабель Юппер

01.08.2022 Актори, Добірки

Найкращі ролі Ізабель Юппер

Їй вже за сімдесят. Та вона досі з легкістю знімається в кіно оголеною і виглядає приголомшливо. Завжди сексуальна і майже завжди тією чи іншою мірою стерво на екрані. Французька кінодіва і справжня ікона Ізабель Юппер затребувана як в європейському, так і в американському кіно. Іноді вона вбивчо велична та могутня, що аж лячно на неї дивитись. Іноді прикрашає посередні фільми, які завдяки Юппер стають на щабель вище (як стрічка «Грета», приміром). Актриса часто обирає психологічні трилери і любить грати травмованих або зовсім хворих на душу чи голову героїнь (наприклад, сумнозвісну Медею з грецької міфології, що вбила власних дітей). І яким би не був сценарій, жінки у її виконанні ніколи не бувають прісними, ніякими, нудними… Юппер є однією з чотирьох актрис за всю історію кіно (наряду з Ванессою Редгрейв, Гелен Міррен і Барбарою Герші), які двічі нагороджувалися за кращу жіночу роль у Каннах.

Піаністка (La Pianiste, 2001)

Відразу три нагороди Канського кінофестивалю: Гран-прі (режисер Міхаель Ганеке), премія найкращій актрисі (Ізабель Юппер) та премія найкращому акторові (Бенуа Мажимель). «Піаністка» — історія сорокарічної незайманки, великої піаністки та шанованої викладачки Віденської консерваторії, яка ніколи ні з ким не мала близькості (хіба що духовну з Шубертом, музика якого в цій картині є окремою дійовою особою) і досі мало того що живе з деспотичною матір’ю під одним дахом, та ще й спить з нею в одному ліжку. І точно за Фрейдом нездорові стосунки з родителькою, що являють собою типову залежність домінування і упокорення, провокують у героїні так само нездорові садомазохістські уподобання, які спочатку відлякують, а потім морально спотворюють юнака-учня, який необережно виявив до вчительки романтичні почуття.

Втім, Ганеке говорить зовсім не про те, як психічно глибоко травмована стара діва, що вирішила втілити в життя свої хворі сексуальні фантазії за допомогою невинного хлопчика, спотворила «принца», перетворивши того на жорстокого, мерзенного ґвалтівника. Ханеке говорить про те, що потяг до насильства і самонасильства (саморуйнування) існує в нас апріорі, і кожен прагне принизити і пригнітити як когось іншого, так і самого себе. І єдине, що здатне протистояти цій ницості і хворобі, жорстокості та несвободі, — це, мабуть, мистецтво, яке героїня Юппер у шокуючому фіналі не дозволяє очорнити, зганьбити, поневолити. Божевілля і самоприниження піаністки, зацькованої і закомплексованої, яка все життя задихалася під тиском матері і замість довгоочікуваної свободи сексу зазнала реального болю, яка ризикнула відкритися перед закоханим молодим чоловіком, зірвати маску холодного стерва і стати вразливою, але натомість отримала удар і плювок огиди — все це під завісу виливається в приголомшливий та відчайдушний протестний акт буквального насильства над тілом проти фігурального насильства над музикою.

Мереживниця (La Dentellière, 1977)

У драмі швейцарського режисера Клода Горетти 24-річна на той момент Ізабель Юппер зіграла свою першу справді велику і нарешті головну роль, хоча це була аж двадцять п’ята її поява на екрані. Актриса зобразила 18-річну дівчину на ім’я Беатріс, що живе у невеликій паризькій квартирі разом із матір’ю і працює помічницею у перукарському салоні. Вона – проста і сором’язлива, наївна і незаймана дівчина, що не має ні освіти, ні шансу збудувати кар’єру, ні прихильності чоловіків та перспективи вдалого заміжжя. Проте Беатріс і нічого з цього не шукає на відміну від старшої подруги-перукарки, що відчайдушно вишукує супутника по життю. Коли під час відпустки дівчина випадково знайомиться із симпатичним студентом, то одразу закохується і проводить із хлопцем ніч. Це її перший досвід і перше кохання. Закохані вирішують жити разом, та невдовзі юнак з багатої інтелігентної сім’ї починає соромитися своєї неосвіченої, плебейської подруги, яка, перебуваючи в аристократичних колах, взагалі не розуміє, про що тут говорять і чим живуть. Студентові Беатріс тепер здається дурнуватою, незручною, простакуватою…, і він її кидає, що врешті-решт тихо зводить травмоване дівча з розуму…

Назва «Мереживниця» – відсилка до однойменної картини нідерландського живописця Яна Вермера, на якій безіменна дівчина в’яже мереживо, та до багатьох інших робіт художника, який часто писав портрети простих невідомих дівчат («Молочниця», «Дівчина з перловою сережкою»), тихих, неосвічених, соромливих простачок з низів, в яких блідо світилася прихована краса. Беатріс дуже схожа на них. Вона не прагне зірок з неба, не прагне бути кимось більшим, ніж вона є. Зрештою дівчина знаходить тихе місце, яке цілком відповідає її душі, і більше нічого не хоче. Тут вона може бути ніким і не відчувати за це сором і ніяковість, застигнути за простою мовчазною справою, за плетінням чи вишиванням, наче на полотні, і більше нікуди-нікуди не рухатись.

Церемонія (La Cérémonie, 1995)

З культовим режисером французької нової хвилі Клодом Шабролем актриса співпрацювала багато разів. За роботу в кримінально-психологічній драмі «Церемонія» Юппер отримала Кубок Вольпі Венеційського фестивалю, який розділила з партнеркою Сандрін Боннер. Дія фільму відбувається у живописній Бретані, де у розкішному віддаленому котеджі мешкає заможна родина сучасних аристократів: красуня-дружина, чоловік-бізнесмен, двоє освічених й розумних дорослих дітей від попередніх шлюбів. Ідеальне сімейство захоплюється мистецтвом, слухає вечорами та записує на магнітофон оперні арії. Та головні герої не вони. Головні героїні – Софі (Боннер) і Жанна (Юппер). Перша працює в багатій родині служницею та старанно приховує від господарів свою безграмотність. Друга працює на пошті та читає книжки про класову боротьбу та революцію. Жінки з соціальних низів, самотні і нещасливі, випадково знайомляться і відчувають одна в одній споріднену душу. Їх об’єднує не лише темне минуле, в якому стався страшний суперечливий злочин, а й безпідставна, неконтрольована ненависть до сімейства, на яке працює Софі.

Шаброль жартома назвав «Церемонію» «останнім марксистським фільмом». Холодне класове протистояння, люта ворожість низів до верхів, апріорна агресія плебсу по відношенню до буржуазної інтелігенції у кульмінації призводить до жахливого акту тупої кривавої розправи, до ритуалу (церемонії) цинічного нищення «ворожої» еліти. При цьому автор підкреслює, наскільки прихильно аж до останнього заможна родина ставиться до служниці, але Софі, яку всіляко підбурює запекла соціалістка Жанна, бачить у цій прихильності лише зверхню поблажливість. Тут нічого не залежить від дій багатіїв, поганці вони чи хороші люди, це ніякого значення не має. Акт насилля вже здійснено, задовго до того, як стається фактичний ритуал. Бо заздрість і гнів вже існують, потиху розпалюються у крові із самого народження, і їх ніщо не здатне змінити.

Вона (Elle, 2016)

Голлівудський класик Пол Верговен, який є насправді голландської крові, згадав європейське коріння і зняв вражаючий, гострий, жорсткий і іронічний водночас психологічний трилер з французькою зіркою в головній ролі, доволі провокативний, ультрасучасний і віртуозно балансуючий на межі фестивального і глядацького кіно. І абсолютно точно ця роль ніби писалася виключно для Юппер. На початку стрічки її героїню ґвалтує невідомий у масці (а масний кіт-нігіліст за цим ліниво спостерігає). А коли маніяк, зробивши свою брудну справу, тікає, жінка поправляє ліфчик, натягує труси і дзвонить… ні, не в поліцію, а у доставку суші… Відповідно до назви, все тут тримається виключно на героїні. На героїні у виконанні саме Ізабель Юппер. Невипадково в сюжеті стільки посилань до багатої фільмографії акторки. Насамперед, в контексті мазохізму до тієї ж «Піаністки». Також в одній зі сцен Вона вимовляє фразу «Він вважає мене Медеєю»: за свою кар’єру Юппер двічі зіграла дітовбивцю з давньогрецької трагедії: у фільмі «Медея» 2001-го та у фільмі «Диво Медеї» 2007-го.

Вона – це багата та успішна парижанка Мішель, сука та стерво, яка володіє компанією з розробки відеоігор та живе удвох із котом. Вона сучасна, незалежна, самовпевнена, самодостатня, практична, цинічна, егоїстична, в міру демократична, трохи аморальна. Спить із чоловіком найкращої подруги. Засуджує стару матір за ботокс, маразм і бажання вийти заміж за першого-ліпшого молодика-альфонса. Дружить із колишнім чоловіком і знайомиться з його новими пасіями, завжди залишаючись «собакою на сіні». Терпіти не може вагітну наречену свого безхребетного сина. А в офісі із задоволенням муштрує підлеглих. В неї завжди мільйон справ і «головняків»…, і маніяк на додачу як черговий клопіт. Проте клопіт найцікавіший з-поміж усіх… Якщо в «Піаністці» героїня Юппер страждала від патологічної залежності, то її аномалія тут – це потяг до гри. Переживши в дитинстві психологічну травму, пов’язану з моторошним злочином батька, Мішель застрягла в образі десятирічної дівчинки, яка за настановою збожеволілого батька, ніби граючи, спалила будинок і докази, перетворившись в очах громадськості на спільницю серійного вбивці, на маленького монстра. Гра, якою запам’яталася їй та пожежа і ті жахливі події, переросла в потребу. Саме так виникла компанія із розробки комп’ютерних ігор. І саме так почався квест із ґвалтівником. Та на відміну від Піаністки Вона – не пригнічена особистість, а навпаки, така, що геть вийшла з берегів.

Мадам Боварі (Madame Bovary, 1991)

Ще одну травмовану, зламану і хворобливу душею жінку акторка зіграла в екранізації роману Гюстава Флобера «Мадам Боварі». Цього разу Клод Шаброль, адаптуючи книгу, написав роль спеціально для Юппер, розуміючи, що Ізабель ідеально передасть неспокійну та приречену вдачу поступово згораючої Емми. Молода мадам Боварі, що вийшла заміж без почуття кохання та пристрасті, зневажає свого чоловіка, хоча той, бідолашний, всім серцем любить і опікає дружину і взагалі дуже хороша людина. Та Емма знову і знову шукає на стороні бурхливих романів і палких почуттів, і її все глибше затягує трясовиння ілюзії фантастичного кохання, як у книжках. Та зіткнення поетичної омани з прозаїчною реальністю, звісно ж, є неминучим. В деяких випадках крах мрій і сподівань, падіння пісочного замку можуть протвережувати та зцілювати. Та нищення фантазій мадам Боварі повністю нищить її саму. Втрачені надії, вщент розбите задзеркалля як хибне, викривлене сприйняття дійсності геть розбивають героїні легковажне серце. А іншого в неї немає…

Жіноча справа (Une affaire de femmes, 1988)

Ще одна співпраця із Клодом Шабролем і ще один венеційський Кубок Вольпі. Заснована на реальній історії «Жіноча справа» тематично римується із драмою «Віра Дрейк» британського арт-режисера Майка Лі, та показує зовсім іншу головну героїню. Чи радше антигероїню, хоча режисер не береться засуджувати її дії. Юппер зіграла жінку на ім’я Марі Ля Тур, яка за часів Другої світової війни, коли Франція була окупована нацистами, зробила кілька десятків нелегальних абортів, за що була страчена на гільйотині. Найбільш цікаво і безсумнівно важливо, що Шаброль не вдається до аналізу етики й моралі. І не надає жодних моральних мотивів героїні. Так, серед клієнток Марі трапляються вагітні француженки, зґвалтовані німцями, проте аборти вона робить виключно заради заробітку. Вона раціональна, прагматична, цинічна, і коли «справа» допомагає позбутися злиднів, Марі тяжіє до збагачення та розкоші. Вона купається у новому хорошому житті. Зневажає контуженого чоловіка, що повернувся з фронту, та заводить коханців, хоча не дуже вправна у ліжку. Марі – справжня бізнесвумен за дуже тяжких і суперечливих часів. Юппер створює сухий, холодний, нібито неприємний портрет людини без принципів, співчуття та каяття. Проте її героїня все одно викликає захоплення. У той час як окупована Франція схожа на оселю ходячих мерців, де одні впали, а інші ницо плазують перед ворогом, Марі по-справжньому живе; живе саме так, як хоче.

8 жінок (8 femmes, 2002)

Знаменитий музично-комедійний детектив Франсуа Озона, поставлений за однойменною п’єсою Робера Тома, отримав берлінського «Срібного ведмедя» за акторський ансамбль. І каст з восьми, як неважко здогадатися, жінок тут справді приголомшливий, справжній калейдоскоп французьких кінодів і просто вражаючих красунь: Катрін Денев, Ізабель Юппер, Фанні Ардан, Еммануель Беар, Даніель Дар’є, Людівін Саньє, Вірджинія Ледоєн… І жодного чоловіка, окрім трупа. Майстер витонченого інтиму Озон, який майже завжди знімає про жінок, зробив різдвяний ретро-мюзикл із сучасними сентенціями та яскравим фешном 1950-х про знов-таки жінок і… вбивство. За сюжетом у заміському будинку у французькій провінції, де живе велика родина з прислугою (господар, господарка, її сестра, її мати, її донька, спільна донька господарів, кухарка, покоївка), стається злочин: хтось зарізав ножем єдиного у домі чоловіка. До того ж хтось перерізав телефонний кабель та дроти в автомобілі. Тож нікому не вибратися і не зателефонувати в поліцію. До того ж на дворі люта різдвяна хуртовина, як у «Суто англійському убивстві»… Не дуже зрозуміло, гомосексуал Озон любить чи ненавидить жінок, але точно ясно, що певною мірою він ними відчайдушно захоплюється, хоча й споглядає на жіночу природу з іронією. У цьому водевілі кожна героїня має свій характер-візитівку, свою квітку і свій танцювально-вокальний номер. І всі мають таємниці, бо яка ж то жінка без загадки? Юппер зіграла стару діву, сестру господині, котра виглядає як Людмила Калугіна із додаванням глибоко заритої пекельної сексуальності.

Любов (Amour, 2012)

Іще одна франкомовна робота австрійця Міхаеля Ганеке, яка отримала «Золоту пальмову гілку» в Каннах. Це камерна історія, дія якої майже повністю відбувається у стінах звичайної паризької квартири. Головні герої – старе інтелігентне подружжя (Жан-Луї Трентіньян і Еммануель Ріва), колишні й заслужені вчителі музики, які живуть лише удвох (донька із власною родиною живе окремо) і, не дивлячись на роки і старезний шлюб, все ще насолоджуються товариством одне одного… і тихою старістю. Допоки в дружини не трапляються інсульт і як наслідок майже повний параліч. У назві «Любов», власне, і є вся ця історія. І як властиво Ганеке, історія призводить до кульмінаційного акту насилля. Та цього разу це зовсім інше насилля, продиктоване співчуттям і істинною любов’ю. З одного боку, режисер зняв абсолютно нетипову для своєї творчості стрічку, засновану не на ненависті та садизмі, а на людяності та коханні, дуже особисту, ніжну, трепетну, інтимну, потаємну, максимально просту, доступну та зрозумілу і водночас так само максимально глибоку; важку у своїй правді та реалізмі і водночас безумовно світлу. З іншого боку, режисер залишився вірним собі і знову вивчив природу насильства, якщо під насильством розуміти застосування сили й контролю. Та цього разу Ганеке показав насильство не людини над людиною, а повільного згасання над життям.

Ізабель Юппер зіграла тут маленьку роль, таку ніби «третю зайву» у німому діалозі двох людей на порозі смерті, що майже усе життя прожили пліч-о-пліч. Вона зіграла дорослу доньку головних героїв, що з’являється у кадрі кілька разів по кілька хвилин. Вона різка і цинічна, прагматична, груба, поспішна, бо належить до іншого світу і зовсім не розуміє світу своїх батьків. Вона вторгається, здригає тишу і ладна усе поламати… Юппер створила начебто другорядний, але необхідний контраст і необхідну тверезу та прозаїчну реальність, що відтіняє витончену поезію, створену Ріва і Трентіньяном.

Віолетта Нозьєр (Violette Nozière, 1978)

Звичайні жінки і тим паче звичайні щасливі жінки – це не для Ізабель Юппер. Актрису цікавлять фатальні героїні, які руйнують або самих себе, або оточуючих, або і себе, і інших разом. В іще одній стрічці Клода Шаброля, теж заснованій на реальних подіях, Юппер зіграла юну дівчину на ім’я Віолетта Нозьєр (це доволі відома і певною мірою канонічна французька злочинниця, про яку написано чимало і документалістики, і прози, і навіть віршів), типове уособлення «ревучих 1920-х», гедоністку, яку цікавлять лише гроші, розваги і задоволення. Та живучи з батьками у провінції, батьком-машиністом та матір’ю-механіком, Віолетта не могла дозволити собі той шик, до якого прагнула. Тож вона почала самостійно заробляти гроші зйомками для порнографічних журналів і проституцією. Остання нагородила дівчину сифілісом, котрий, можливо, вплинув на її психічно-нервовий стан, і Віолетта, що почала часто конфліктувати з батьками, одного разу задумала отруїти і їх, і себе. Та спроба виявилася невдалою. Згодом буремна юначка зустріла хлопця, в якого закохалася, але того цікавила лише дармова грошва. Для нього вона продавала себе і обкрадала батьків. І врешті-решт знову вдалася до спроби отруєння, та цього разу вже без самогубства… Достеменно так і неясно, була психіка дівчини затуманена через венеричну хворобу чи вона керувалася холодним прагматизмом і жагою наживи (в батьків, як виявилося, були чималі заощадження), чи була затуманена не інфекцією, а коханням до типового покидька… Так чи інакше Віолетта Нозьєр стала свого роду іконою жіночої кримінальної історії. А вишукана Юппер надала цьому символічному образу своє обличчя і живий характер, геть суперечливий і незбагненний, як той загадковий погляд з-під чорного капелюшка на постері.

Майбутнє (L’Avenir, 2016)

Це робота молодої французької режисерки Мії Гансен-Лев. Тонка, трохи політизована, трохи філософічна, іноді іронічна історія про декілька поколінь, в котрих життя і щастя або лишаються у минулому, або майорять примарою на обрії майбутнього, та навряд чи існують у реальному, теперішньому часі. Героїня Юппер – немолода викладачка філософії Наталі, яка нібито з легкістю і посмішкою зустрічає труднощі й життєві негаразди. Її стара самотня мати, що рефлексує і плаче за молодістю й колишньою вродою, здитиніла розумом і періодично поривається померти від передозування ксанаксом або від голоду. Її чоловік одного разу заявляє, що зустрів іншу жінку і переїжджає до неї жити. А її кращий, улюблений колишній студент, що став радикальним революціонером, раптом каже, що вона з її буржуазним способом життя — фальшивка, бо її прогресивні думки та ідеї розходяться з діями. Тож єдиний, хто є в Наталі,— стара і товста чорна кішка Пандора, але у героїні алергія на котячу шерсть (так, іще один тандем Юппер і котика).

Цікаво, що в одній зі сцен Наталі дивиться в кінотеатрі фільм з Жюльєт Бінош «Копія вірна» про немолоду жінку, яка знайомиться із заїжджим письменником і вдає, ніби це її чоловік, що часто їздить у відрядження. Схожа ситуація складається в Наталі з її екс-студентом, яким героїня, наче уявним бойфрендом, після розриву з чоловіком намагається заповнити пустку, допоки не усвідомлює, що її життя та життя гіперактивного юнака, у якого є дівчина і наполеонівські плани на майбутнє, ніяк і нічим не пов’язані. «Що мені світить? Діда не хочу, а юнак не захоче мене…», – риторично запитує Наталі, не розуміючи, чи є для її віку поняття «майбутнього» взагалі (невипадково на початку фільму розгортається студентський страйк: молоде покоління протестує проти намірів держави підвищити пенсійний вік, адже чим довше вікові співробітники залишатимуться на своїх робочих місцях, тим довше випускники вузів будуть безробітними; тобто з першого кадру головну героїню, якій за шістдесят, женуть і виштовхують за борт і сам час, і наступні покоління, що не згодні чекати і наступають на п’яти). Врешті-решт Наталі каже, що стала цілковито вільною (мати померла, чоловік пішов, діти виросли, кішку подарувала). Та позбавлення ноші здається позбавленням того самого уявного щастя, яким ми підмінюємо щастя фактичне (бо останнього, можливо, взагалі не існує). Як казав Камю у своєму філософському есе «Міф про Сізіфа», Сізіфа (що котить в гору важкий камінь, а той знову і знову скочується униз) «слід уявляти щасливим», бо саме думка про можливість коли-небудь дістатися гори і звільнитися (але не саме звільнення, яке загрожує пусткою і втратою сенсу) дарує йому щастя.

Підтримайте нашу редакцію, якщо є така можливість.

Анастасія Лях

Читайте також:

Найкращі ролі Еви Грін

Найкращі ролі Руні Мари

Найкращі ролі Скарлетт Йоганссон

Найкращі ролі Марго Роббі

Найкращі ролі Анджеліни Джолі

Найкращі ролі Віри Фарміги

Підтримайте Україну: