kinowar.com

17 найкращих ролей Гелен Міррен

Найкращі фільми Гелен Міррен

Її до сих пір називають «секс-символом для інтелектуалів». 78-річна британська акторка Гелен Міррен колись розпочала кар’єру вкрай скандально. Адже однією з перших її робіт була роль Цезонії, дружини римського імператора Гая Юлія Цезаря, в провокативному еротичному пеплумі Тінто Брасса «Калігула», котрий оскандалився через присутність у сюжеті справжніх порносцен, причому масових і збочених. І то міг бути одночасно і початок, і кінець її акторського шляху. Частково так і сталося. І справжня велика всесвітня популярність прийшла до Міррен аж у нульових, вже у зовсім зрілому віці, коли актрисі стукнуло 60 і коли роль англійської королеви у байопіку Стівена Фрірза «Королева» принесла їй не лише статуетку «Оскар», а й почесний лицарський орден Британської імперії і титул дами.

Відтоді Гелен Міррен у своїй віковій категорії є однією з найзатребуваніших голлівудських зірок. Вона продовжує грати в біографічному та історичному кіно, продовжує зображати вінценосних і правлячих осіб. Але також активно знімається у бойовиках («РЕД»), коміксах («Шазам! Лють богів»), популярних франшизах («Форсаж»). Її присутність на екрані є знаком… добре, нехай не завжди обов’язкової якості, але поміткою «королівського» достоїнства, мудрості і досвіду.

Королева (The Queen, 2006)

Фрірз зняв і випустив своє кіно (сповнене, звісно, іронії і гострого інтелігентного англійського дотепу) задовго до гітового серіалу Netflix «Корона». І на відміну від авторів останнього жодним чином не спекулював на скандалах навколо королівської сім’ї. Режисер зосередився лише на одному тижні з життя Єлизавети ІІ (а саме на тижні після новини про трагічну загибель принцеси Діани) і, зокрема, на її непростому знайомстві з новим тодішнім прем’єр-міністром Тоні Блером, котрий був лідером лейбористської (трудової) партії і відповідно завзятим противником відірваної від простого народу розкоші, елітарності, церемоніальності королівської родини. Як і Фрірз, Гелен Міррен не намагалася показати «інакший» бік знаменитої монархині, типу привідкрити її глибоко сховану від публіки альтернативну сторону простої, звичайної людини: звичайної жінки, звичайної дружини, звичайної матері, звичайної бабусі. Якраз навпаки: актриса підкреслила винятковість, надзвичайність, загадковість своєї героїні, котра десятиліттями тримає дивний баланс між перебуванням на недосяжному олімпі і водночас розумінням реалій земного світу. І зробила це з бездоганними гідністю і благородством (притому що сама Міррен, напівруська-напіванглійка, не має аристократичного походження, і єдине, що поєднує її з королівським родом, – той факт, що дід по материнській лінії був м’ясником при дворі королеви Вікторії).

Голда (Golda, 2023)

В іншому історичному байопіку Гелен Міррен зобразила політикиню Голду Меїр, котра була ізраїльським прем’єр-міністром за дуже важких часів так званої Війни Судного дня, коли коаліція арабських держав, зокрема єгипетські та сірійські війська, атакували ізраїльську територію у жовтні 1973 року на найголовніше іудейське свято Йом-кіпур, і той конфлікт став частиною холодного протистояння між США та СРСР, оскільки американський уряд підтримав Ізраїль, а радянський надав допомогу арабським агресорам. Тоді Голда Меїр зіткнулася з усвідомленням, що ані вона сама, ані її країна, ані її армія, ані її народ не готові до війни, не готові протидіяти такому масштабному вторгненню. Проте все ж зуміла мобілізувати всі можливі ресурси та сили, щоб не зазнати поразки… Вразив не стільки сам фільм, скільки той факт, що він потрапив до прокату наприкінці серпня, а вже на початку жовтня, рівно через п’ятдесят років після оголошення Війни Судного дня, Ізраїль зазнав терористичної атаки ХАМАСу, і історія повторилася… Гру Міррен критики назвали «рішучою й люто живою».

1923 (2022)

У цьому вестерн-серіалі, котрий є другим після «1883» приквелом телевізійного гіта «Єллоустоун», Гелен Міррен возз’єдналася з Гаррісоном Фордом, з котрим майже сорок років тому зіграла в екранізації роману «Берег москітів». Тепер пара зобразила подружжя Даттонів, котрі володіють найбільшим ранчо Монтани і є спадкоємцями відкривачів цих земель та засновників міста. Важливо, що персонаж Форда на початку історії отримує важке поранення і не в змозі повноцінно вести справи ані на фермі, ані в місцевій політиці, тож уся вага керівництва, авторитету, захисту майна і родини перекидається на дружину. І Міррен тут зобразила справжню матріархиню, котрій доводиться бути гучним переконливим голосом у жорсткому патріархальному світі, доводиться не лише рулити бізнесом, а й утримувати владу і навіть за потреби палити з рушниці, бо в цьому місці залишки Дикого Заходу ще надзвичайно міцні і вперті.

Жінка в золотому (Woman in Gold, 2015)

Сам фільм отримав від критиків змішані відгуки, проте всі рецензенти погодились, що гра Гелен Міррен підняла його на значно вищий щабель, аніж його драматургія. Акторка зіграла єврейську біженку Марію Альтман, котра живе в Лос-Анджелесі і вирішує за допомогою адвоката (Раян Рейнольдс) повернути фамільні коштовності, зокрема художні полотна, котрі були вкрадені в її родини, коли та мешкала у Вені, австрійськими нацистами під час Голокосту. Серед іншого йдеться про картину австрійського художника Густава Клімта, на якій зображена рідна тітка героїні (картина відома під назвами «Портрет Аделі Блох-Бавер I» або «Золота Адель»). Тут Міррен органічно поєднала в образі зовнішні слабкість і вразливість із внутрішніми наснагою і твердістю; переконала, що маленька стара жінка цілком здатна перемогти той темний бік системи, котрий відчайдушно не бажає визнавати злочини минулого.

Катерина Велика (Catherine the Great, 2019)

Міні-серіал, створений каналом HBO, є історичною драмою і цілком серйозним поглядом на життя та правління російської імператриці. Але охоплює далеко не весь період, а лише останні роки і зокрема стосунки з фаворитом Григорієм Потьомкіним. Гелен Міррен зобразила, звісно ж, Катерину Велику, а образ князя Потьомкіна втілив Джейсон Кларк. Цікаво, що шоу не стало ані успішним, ані резонансним на відміну від серіалу платформи Hulu «Велика», котрий вийшов на телеекрани десь за півроку і був повною протилежністю: несерйозною і навіть хуліганською антиісторичною сатирою про юні роки життя та правління Катерини ІІ, заміжньої за Петром ІІІ. Проте велич, монументальність гри Гелен Міррен не пройшла повз захопливі критичні відгуки.

Єлизавета І (Elizabeth I, 2005)

Цей міні-серіал також був випущений каналом HBO і з’явився за рік до виходу фільму «Королева». І Гелен Міррен є єдиною акторкою, котрій вдалося зобразити на екрані обох англійських королев: Єлизавету І та Єлизавету ІІ. Поставив епізоди британський режисер Том Гупер (котрий роки потому повернеться до теми англійської монархії у зворушливій драмедії «Король говорить!», за яку отримає «Оскар»). Шоу охоплює доволі великий період життя і правління Єлизавети Тюдор, зокрема зупиняється на складних і мінливих романтичних стосунках королеви з графом Робертом Дадлі (Джеремі Айронс), коханням дитинства, від якого через престол довелося відмовитись (відомим також є повнометражний фільм «Єлизавета», де королеву і Дадлі зобразили Кейт Бланшетт і Джозеф Файнс), і продовжується перетворенням колись закоханої жінки на жорстку очільницю, котра відмовляється від заміжжя і материнства, аби повністю присвятити себе керуванню державою. Пізніше, вже після смерті Роберта Дадлі, її новим фаворитом стає молодий пасинок колишнього коханого (Г’ю Денсі), але той повний зовсім не кохання, а політичних амбіцій, і королева все більше сублімує й знаходить утіху у дружніх розмовах з міністром Робертом Сесілом (Тобі Джонс) та концентрується на утриманні влади і міцності Англії.

Гічкок (Hitchcock, 2013)

Є два фільми, де Гелен Міррен виконала ролі нібито не першого, а другого плану і зобразила дружин відомих геніальних митців. Це «Остання станція», де актриса зіграла дружину Льва Толстого, і «Гічкок», де Міррен зобразила жінку і партнерку культового режисера Альфреда Гічкока, майстра саспенса. Та в обох випадках акторка переконливо продемонструвала, що роль жінки за спиною успішного та/ чи талановитого чоловіка лише здається другорядною, а насправді охоплює терпіння і мудрість, без яких труд чоловіка склався б геть інакшим чином або не склався б взагалі. Власне, Альма Ревіль, котру називали леді Гічкок, була не просто дружиною, а сценаристкою і монтажеркою, і дарувала чоловікові, нічого не вимагаючи і не очікуючи натомість, блискучі ідеї на кшталт, приміром, радикального, сміливого, екстраординарного рішення вбити головну героїню «Психо» у перші тридцять хвилин… Цей гострий розум і безстрашну оригінальність мислення Міррен з великим інтелігентним достоїнством поєднала з покірністю своєї героїні завжди бути в тіні маестро і миритися з його одержимістю (як творчою, так і суто чоловічою) ефектними блондинками.

Борг (The Debt, 2010)

Цей шпигунський трилер на важку з моральної точки зору тему є американо-британським ремейком ізраїльської картини. Він розповідає про трьох агентів «Моссада», котрі у 1960-х розшукали і спіймали нацистського злочинця-втікача, лікаря, котрий ставив садистські генетичні експерименти на дітях концтабору Освенцим і зміг уникнути суду (прототипом, звісно, є доктор Йозеф Менгеле). Проте складність особистих стосунків всередині трикутника призвела до зриву операції з перевезення втікача до Ізраїлю, тож агенти стратили його самостійно, без трибуналу. Багато років потому, вже у 1990-х, усім трьом довелося згадати шпигунське минуле і виправити ймовірну жахливу помилку: тоді вони вбили не того, і лікар-нацист досі живий… Заради ролі агентки Рейчел Сінгер Гелен Міррен присвятила місяці вивченню івриту та єврейської історії, зокрема документальних матеріалів про Голокост і зокрема історії в’язня концтабору Симона Візенталя, котрий вижив і згодом доєднався до мисливців на нацистів, тобто тих, хто розшукував нацистських злочинців, котрі втекли від правосуддя. Ґрунтовний підхід актриси дав потрібні плоди, і її розвідниця вийшла достеменно реалістичною і живою (молоду версію Рейчел Сінгер утілила Джессіка Честейн).

Госфорд-парк (Gosford Park, 2001)

Якщо «Королева» – найкраща роль у фільмографії Гелен Міррен, то «Госфорд-парк» – найкращий фільм. Зняв цей сатиричний детектив уже на заході життя і кар’єри великий голлівудський ветеран Роберт Олтмен, а оригінальний сценарій (з алюзіями на сюжети Агати Крісті та класику Жана Ренуара «Правила гри») написав той самий Джуліан Феллоуз, котрий потім розвинув тему взаємодії аристократії і прислуги у трохи менш дотепному і трохи більш мелодраматичному серіалі «Абатство Даунтон». За сюжетом на початку багатих і ситих передвоєнних 1930-х років у величезному маєтку збираються британські й американські елітні гості, товстосуми і знать. І в кожного свої слуги. І в кожного (і в господарів, і в тих, хто їм тримає шлейф) свої таємниці. Викликаний строкатістю характерів і капризів хаос ледве перетворюється на якийсь більш-менш порядок, як у будинку стається вбивство, і порядок знову стає хаосом… Місцями сатира на примхи дворянства тут доводиться до абсурду, і в одному з фрагментів Олтмен дослівно цитує ренуарівську сцену: багатії влаштовують полювання, вірніше пародію на полювання, в якому ніхто окрім прислуги взагалі не рухається. Звісно, слуги в такому колективному соціальному портреті виглядають менш карикатурно і більш драматично. Та найбільшу і найсправжнісіньку драму мовчки та з винятковою гідністю несе крізь сюжет саме героїня Гелен Міррен, ідеальна економка і ще більш ідеальна… мати… місіс Вілсон.

Двері (The Door, 2012)

У драмі угорського режисера Іштвана Сабо, заснованій на автобіографічному романі угорської письменниці Магди Сабо, Міррен зіграла дивну домробітницю, котра прислуговує Магді у Будапешті початку 1970-х років. Вона вкрай дивакувата і загадкова, і спершу здається цілковито відлюдкуватою і навіть дикою. Служниця мешкає у своєму власному світі, маленькому і міцно зачиненому на замок, тримає у тій запертій комірці недоступні людям таємниці природи… Спершу розуміння та близькість між двома настільки різними жінками здаються неможливими, та провалля зрештою перетворюється на дуже особливу дружбу… Гелен Міррен у цьому образі поєднала нібито ту саму незбагненну таїну, що ховалася в очах і стриманих емоціях англійської королеви Єлизавети ІІ, з простотою і чистотою (на обличчі актриси, до речі, навіть гриму немає, тобто накладено грим, котрий імітує повну відсутність гриму, і лице її наче уособлює саму землю), з відтінками юродства, але не божевіллям.

Божевілля короля Георга (The Madness of King George, 1994)

До речі, про божевілля. Ще одну англійську королеву, а саме королеву Шарлотту (дружину короля Георга ІІІ) Гелен Міррен зобразила в екранізації історичної п’єси Алана Беннетта «Божевілля короля Георга». І паралельно зобразила ще одну дружину, котра твердо стоїть за спиною знаменитого чоловіка. Фільм показує складний час для британської монархії, коли вона втратила американські колонії й ослабла, а король на додачу після несподіваного дурнуватого нападу божевільної прачки сам раптово починає виказувати ознаки безумства. Поки правитель утрачає здоровий глузд, інтригани, звісно ж, намагаються дорватися до влади. Але вірна жінка Георга тілом і головою береже і чоловіка, і престол…, і зрештою король дивовижно повертається до тями… Роль Шарлотти принесла акторці нагороду Каннського фестивалю (другу після драми «Кел»).

Остання станція (The Last Station, 2009)

Гелен Міррен народилася у передмісті Лондона, але з ім’ям Єлена Міронова, оскільки її батько був руським військовим інженером Василієм Міроновим. Тож недивно, що режисер Майкл Гоффман запропонував зіграти Софію Толстую, дружину Льва Толстого, саме їй (хоча сама Міррен якось після прем’єри зізналася, що взагалі не знає і не говорить російською, тож всі репліки зазубрила, і що не любить і не поважає героїнь Толстого, бо вважає їх слабкими і навіть жалюгідними, і симпатизує лише Анні Кареніній). «Остання станція» не показує письменника і його дружину за тих часів, коли Софія була відданою супутницею і помічницею чоловіка. Згідно з назвою вона показує останній рік життя Толстого, коли письменник, відмовившись від графського титулу і багатства на користь спорідненості з простим народом, почав параноїти і дослухатися хитрих слів свого послідовника-інтригана Черткова (Пол Джаматті), котрий радив позбавити дружину і нащадків прав на літературну спадщину і все творче надбання віддати народові. Тим часом Софія, охоплена люттю, теж почала поводитись агресивно й нерозумно, ледь не оголошуючи війну і Черткову, і власному благовірному… Міррен у ролі Софії і Крістофер Пламмер в канонічному образі Льва Толстого настільки органічні і стосовно прототипів, і стосовно одне одного, що навіть крізь тінь його передсмертного божевілля (і водночас просвітлення), і темряву її образи та гніву… відчувається делікатність їхньої багаторічної взаємної підтримки і любові.

Головний підозрюваний (Prime Suspect, 1991-2006)

Цей британський детективний серіал приніс Міррен букет телевізійних нагород. Вона зобразила головного інспектора лондонської поліції, котра в суворих маскулінних 90-х займається чоловічою професією в оточенні колег-чоловіків, котрі не одразу сприймають її як керівника, та жінці все ж вдається довести авторитет і професіоналізмом заробити повагу. Шоу звертається до таких соціальних явищ і соціальних настроїв, як корупція, сексизм, наркоманія, проституція, расизм, гомофобія… А героїня Міррен, офіцер Джейн Теннісон, розслідуючи вбивства, намагається боротися і з системою, і з собою, бо тримати баланс між роботою і домом їй не вдається, особисті стосунки не клеються, зловживання алкоголем і депресивні рефлексії зростають…

Кел (Cal, 1984)

Цей жорсткий і просякнутий насиллям політично-романтичний фільм розповідає про північноірландського молодика-католика на ім’я Кел (Джон Лінч), котрий є членом ІРА і однієї ночі в якості водія бере участь в убивстві британського поліцейського-протестанта. Гелен Міррен зіграла вдову убитого поліцейського Марселлу, католичку, котра почувається наче в тюрмі у протестантській родині свого чоловіка. Коли Кел закохується в удвічі старшу за нього Марселу (але, звісно, не розповідає жінці про свою роль в убивстві її чоловіка…, принаймні не розповідає одразу, хоча й увесь час відчуває провину), то намагається вийти з ІРА, проте покинути терористичне угруповання виявляється зовсім непросто, і юнак теж стає свого роду полоненим в’язниці, в котру сам себе посадив. Хепі-енду ця лав-сторі, зрозуміло, не має… Критики назвали стрічку «красивою і дуже сумною». Цілком очевидно, що режисер Пэт О’Коннор відмовляється приймати певний політичний бік і лише говорить про те, що складні історичні часи не дозволяють просто кохати, і навіть якщо двоє прагнуть жити заради одне одного і заради крихкого почуття, лишивши навколишній світ позаду, світ, на жаль, їх точно не лишить… Роль Марсели принесла акторці «Срібну пальмову гілку».

Трамбо (Trumbo, 2015)

У байопіку, присвяченому життю і творчості оскароносного голлівудського сценариста Далтона Трамбо (Браян Кренстон) Гелен Міррен зіграла антагоністку. Фільм зосереджується, ясна справа, на політичному переслідуванні Трамбо, котрий мав комуністичні погляди, у роки маккартизму, шпигуноманії і так званого «полювання на відьом». Потрапивши до чорного списку, сценарист змушений був писати під псевдонімом чи віддавати свої тексти іншим авторам, отримуючи за то невеликі гроші і позбавляючи себе публічного визнання (як сталося, приміром, з ромкомом «Римські канікули», котрий отримав «Оскар» за найкращий сценарій). Лише прихід до влади демократа Кеннеді (котрий збігся із виходом на екрани пеплума «Спартак», сценарій до якого також написав Далтон Трамбо, причому режисер принципово не став прибирати його ім’я з титрів) зупинив гоніння і реабілітував імена з чорного списку, після чого митці змогли повернутися до звичайного життя і роботи. Міррен зобразила у цьому фільмі впливову колумністку Гедду Гоппер, оглядачку світської хроніки, дамочку гостру на язик і охочу до плетіння інтриг. Фанатично підбурюючи у суспільстві антикомуністичні настрої, Гоппер особисто переслідувала Трамбо і намагалася знищити його особистість…

Прянощі і пристрасті (The Hundred-Foot Journey, 2014)

А у цій смачній гастрономічній мелодрамі про щирі почуття і щиру кухню британка Міррен зіграла французьку рестораторку мадам Меллорі, типового сноба, котра женеться за зірочками «Мішлен» і забуває про звичайну душевність у приготуванні їжі. У сюжеті про протистояння двох ресторанів (елітного і ліберального, французького і індійського, класичного і екзотичного), котрі знаходяться на одній вулиці через дорогу (на відстані ста кроків, як сказано в оригінальній назві фільму), і про протистояння двох культур (європейської і азійської, західної і східної) акторка спершу теж є антагоністкою, проте добре кіно, звісно, пропонує не перемогу і поразку у війні півкуль, а шлях примирення і спроможності співіснувати в одному спільному просторі.

Філ Спектор (Phil Spector, 2013)

Біографічний телефільм «Філ Спектор» – це ігровий погляд на скандальний судовий процес. 2003 року відомий музичний продюсер Філ Спектор (Аль Пачино) у своєму лос-анджелеському особняку вистрілив у голову актриси і фотомоделі Лани Кларксон. Гелен Міррен тут зобразила адвокатку Лінду Кенні Баден, котра захищала Спектора. Проте суд присяжних все одно визнав його винним і засудив до дев’ятнадцяти років позбавлення волі. Продюсер не дожив до звільнення і у 2021 році у 81-річному віці помер за ґратами від ускладнень після перенесеного ковід-19… Сам фільм викликав змішану реакцію критиків, проте рецензенти одностайно погодились, що тандем Пачино і Міррен потужний і екстравагантний.

Анастасія Лях

Читайте також:

Найкращі ролі Діане Крюгер

Найкращі ролі Меріл Стріп

Найкращі ролі Кейт Бланшетт

Найкращі ролі Леа Сейду

Найкращі ролі Тільди Свінтон

Найкращі ролі Руні Мари

Найкращі ролі Скарлетт Йоганссон

Найкращі ролі Марго Роббі

Найкращі ролі Анджеліни Джолі

Найкращі ролі Віри Фарміги

Підтримайте Україну:

  • фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
  • фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
  • Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
  • дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt

Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:

Коментарі