Погані бойовики 80-х і 90-х, які ми не можемо перестати дивитись (тому що вони класні)
Ми любимо бойовики 80-х і 90-х з багатьох причин. Ми зростали на цих фільмах, у дитинстві вони здавалися нам крутими, у них була особлива атмосфера, а головне, це один з тих типів стрічок, який з часом залишився десь у минулому, адже більше так дійсно не знімають (як би банально та по-старечому це не звучало). І кожен раз, коли переглядаєш ці бойовики, ніби повертаєшся в іншу епоху (це не ностальгія, це дотик до чогось іншого, нестандартного для сьогоднішнього кіно).
Серед бойовиків 80-х і 90-х багато справді хорошого кіно. І ще більше справді поганого. Парадокс ситуації у тому, що погані бойовики тієї епохи ми переглядаємо ледь не настільки ж часто, як хороші. Може тому, що в них є багато візуальних прийомів, які і досі працюють. Може через симпатію до акторів. Може через специфічний гумор тих часів. А скоріше за все через особливу хімію цих картин, яку раціонально описати важко.
Сьогодні ми згадаємо десять таких бойовиків – поганих, але настільки, що ми просто не можемо перестати дивитись. Вони відірвані від реальності (як майже 100% бойовиків взагалі), вони порушують закони логіки, фізики та здорового глузду, вони використовують занадто прості сюжети та діалоги, у них ніколи не закінчуються патрони, а у головних героїв суперсили та неймовірна невразливість до куль, гранат та снарядів, але вони все одно класні.
І хоча пояснити наш потяг до цих стрічок важко, ми все ж будемо намагатись це зробити.
Підтримайте наш сайт донатом, якщо ви теж любите цей тип guilty pleasure та після завершення статті підете дивитись щось зі списку.
Гарлі-Девідсон і ковбой Мальборо (Harley Davidson and the Marlboro Man) 1991
Чому він поганий: передбачуваність та прямолінійність сюжетних ходів – не найбільший гріх цього фільму. Стрічку побудовано навколо двох центральних персонажів, а все інше – просто додаток до того, як вони рухаються, що вони говорять та як вони уявляють функціонування світу навколо них. Інфантильність ковбоя (Дон Джонсон) та Гарлі (Міккі Рурк) сягає якихось нереальних масштабів. Ось вони вирішують пограбувати банк поганих хлопців і не очікують на наслідки, ось вони дивуються, що погані хлопці їх знайшли, ось вони дивуються, що дівчина, яку вони залишили без пояснень пару років тому, на них не чекає, а знайшла собі нового хлопця, ось вони повчають одного щодо моральних установок у житті (хоча самі порушують всі існуючі норми моралі), ось вони розробляють план, як перемогти поганих хлопців у бронежилетах – треба просто заманити їх на кладовище літаків і там точно стріляти у голову (особливо крута порада це для Гарлі, який не влучає в ціль навіть з пари метрів), ось вони… ми можемо продовжувати, але здається, зрозуміло, що ми маємо на увазі. Цей сценарій могла б написати шестирічна дитина, адже десь так речі працюють в уяві дітей віку початкової школи.
Чому ми продовжуємо його дивитись: ну то й що? Ми дивимось цей фільм не через любов до логіки чи точне дотримання законів фізики. Ми дивимось його тому, що це концентрат крутості (нехай і у максимально дитячій її подачі). Те, як виглядають Гарлі та Мальборо, те, як вони жартують, те, як з легкістю вони опиняються у ліжку з новою красунею, те, врешті-решт, як вони знищують поганих хлопців, перебуваючи в абсолютній меншості – хіба це можна не любити? Чи варто це розглядати як інструкцію для молоді, як поводити себе у дорослому віці? Точно ні. Чи підходить це для перегляду ввечері після важкого дня? 100%.
Чорні плащі-бронежилети, те, як банда в плащах синхронно перестрибує палаючий мотоцикл, що летить їм під ноги, зйомки на кладовищі літаків, гра світла у нічних сценах, нарешті круті мотоцикли та фатальні жінки на кожному кроці – все це справляло враження, коли нам було десять і продовжує справляти враження і зараз, нехай на все це дивишся і через призму дорослого життя.
Робокоп (Робот-поліцейський) (RoboCop) 1987
Чому він поганий: власне, за ступенем опрацювання сценарію він мало чим випереджає попередній фільм у списку. Сценарій могла б написати дитина, а якщо це робила доросла людина, то це відбувалося одночасно з якимись іншими, дійсно важливими справами. Правдоподібність не є метою будь-якої сцени цієї стрічки (пам’ятаєте, як поганий хлопець із корпорації презентував робота на курчачих ніжках? Він попросив одного з менеджерів взяти пістолет і направити його на робота. Робот втратив контроль і навіть з урахуванням того, що менеджер опустив пістолет на підлогу на його вимогу, все одно розстріляв його із автоматичної зброї, повністю витративши всі великокаліберні набої – його не зупинили ані механіки з пультом, ані програма, ані межі здорового глузду, та ще комедія. Та й взагалі, робот на курячих ніжках? Який потім загинув, тому що не зміг подолати… сходи? Тобто багатомільйонна корпорація, яка контролює місто, при розробці робота-вбивці, що знищить злочинність, не врахувала того факту, що людство вже винайшло сходи?). Те саме можна сказати і про непередбачуваність – навряд чи хтось сумнівався у тому, що корпорація пов’язана зі злочинцями.
І, до речі, чому всі роботи повинні рухатись так, ніби їм щось заважає?
Чому ми продовжуємо його дивитись: тому що це невимовно круто і смішно водночас. Не варто забувати, що режисером фільму є Пол Верговен. За два роки до цього він зняв “Плоть і кров”, а за десять років до “Робокопа” він зняв “Помаранчевий солдат”, непростий фільм про окупацію Голландії під час Другої світової. Це дійсно доросле драматичне кіно, яке враховує безліч нюансів та деталей. Невже ви думаєте, що ця людина не розуміла, як виглядає те, що відбувається у фільмі “Робокоп”? Звісно, що Верговен все розумів – і, мабуть, добряче веселився під час знімання.
Круті фрази Робокопа та бандитів, гумор (простий, але ефективний), ефектні ракурси, примітивний, але захоплюючий екшн – все це і є тими рисами, які характеризують жанр бойовика 80-х загалом. Якщо ти одного разу полюбив це, більше ти це не кинеш.
Окремо також варто відзначити новинні та рекламні вставки. Такий формат чорного гумору та сатири цілком вписується навіть у наші часи, ці вставки і зараз можна було б додати у деякі роботи режисерів на кшталт Тарантіно, Родрігеса, Армандо Іаннуччі чи навіть Веса Андерсона. Коли дорослий режисер Верговен займається створенням дитячого бойовика, розвага стає шедевром.
Командо (Commando) 1985
Чому він поганий: сотні куль, які летять куди завгодно, тільки не в Джона Матрикса, десятки солдат та найманців, яких легко вбиває герой Шварценеггера, тотальна невразливість та патрони, які не закінчуються ніколи. Навіть коли ми були у початковій школі, нам здавалося, що це занадто. Але…
Чому ми продовжуємо його дивитись: Арнольд Шварценеггер у своїй найкращій формі. Він крутий, він височенний, його м’язи висічені з каменю, він тягає величезні колоди, розмальовує обличчя та обвішується всією можливою зброєю. Якщо це не здається вам крутим, то бойовики просто не ваш жанр. А якщо вам не подобаються золоті жарти на кшталт “Що ти з ним зробив – Я його відпустив” або “Пам’ятаєш, я казав, що вб’ю тебе останнім? Я збрехав”, то мабуть, 80-ті просто не ваша епоха. Абсолютно дикий нелогічний екшн, який і зараз виглядає крутим, з усіма його неідеальними формами.
Роккі 4 (Rocky IV) 1985
Чому він поганий: це як “Командо”, тільки в боксі. Замість сотень куль – сотні ударів в щелепу, після яких ніхто не падає. На радянського спортсмена працює вся міць нових технологій (звідки вони в СРСР 80-х?), а американський чемпіон тренується десь у лісі, бігаючи по пагорбам. Горбачов дивиться матч з трибуни поруч з рингом… цей перелік можна продовжувати і надалі, тут вистачає дивакуватих та відверто збочених речей. Якщо перший “Роккі” – мотивуюча і драматична історія про шанс для андердога у боксі, а другий і третій – непогані спортивні екшни, то четвертий – гротескна спроба вичавити із франшизи щось свіже. Натомість ми отримали дивну казку про холодну війну в межах боксерського рингу.
Чому ми продовжуємо його дивитись: це саме той випадок, коли все настільки погано, що аж добре. Інакше це не пояснити. Ти дивишся, тому що хоча тобі соромно за сценаристів і режисерів (а потім ти дізнаєшся, що це одна людина – Сильвестр Сталлоне), цей сором солодкий, ти хочеш відчувати його більше, тому що від нього тобі приємно. Якщо ви перемикали канали і випадково зупинилися на “Роккі 4”, ви обов’язково будете дивитись його до самих титрів. Із раціональних причин можна назвати хіба що три: харизматичний Сталлоне у чудовій формі, сталевий шведський гігант Дольф Лундгрен та лінія помсти за загиблого у ринзі друга.
Великий переполох у малому Китаї (Big Trouble in Little China) 1986
Чому він поганий: тому що це капусник, а не кіно. Гарно зроблений, але все ж капусник. Формат казки дозволяє робити багато вільностей, але у даному випадку цей фільм і є добірка вільностей. Такі стрічки зазвичай називають “комедійний бойовик”, але насправді це комедія, протягом якої з’являються елементи екшна. Їх там могло і не бути – суть точно не в них. Злі китайські міфічні істоти могли бути подолані і якимось іншим шляхом, можливо навіть більш смішним. Ставитись серйозно до такої історії неможливо, якщо ви подолали дитячий вік.
Чому ми продовжуємо його дивитись: але кіно для того і існує, щоб ми не припиняли відчувати себе дитиною. Це ж чудово, дивитись веселу дурню на екрані, якій можна співпереживати, але не надто глибоко, адже нічого страшного чи трагічного тут не може відбуватися, це зрозуміло від самого початку, це просто не той жанр.
Ще одна причина – неймовірний Курт Рассел, який однаково добре виглядає і в справжньому екшні, і в його комедійній інкарнації. Актор, який одночасно може виглядати придурком і крутим чуваком. Він точно ніколи не боявся посміятися над собою, а тому навіть у такому несерйозному жанрі він виглядає органічно.
Розбірки у маленькому Токіо (Showdown in Little Tokyo) 1991
Чому він поганий: це дуже простий схематичний бойовик, де є погані і хороші хлопці. До речі, якщо ви не дивилися, знаєте, хто переможе? Хороші хлопці. І це не спойлер: у таких фільмах просто не буває інших фіналів. Ба більше, фінал зазвичай краще не дивитись, він формальний і доволі нудний, в такому жанрі цікавіше дивитись все, що йому передує.
Чому ми продовжуємо його дивитись: тут всі на своєму місці, і всі інгредієнти підібрані оптимально. Знов сталевий Дольф Лундгрен, веселий і енергійний Брендон Лі, Кері-Хіроюкі Тагава у ролі поганого боса якудзи та Тіа Каррере у образі фатальної красуні, яку потрібно врятувати. Тут є місце і екшну, і карате, і гумору, і якомусь відсотку хімії між персонажами, яку важко пояснити раціонально. Але саме через цю хімію посередній бойовик перетворюється на стрічку, яку вкотре вже переглядаєш із задоволенням.
Кривавий спорт (Bloodsport) 1988
Чому він поганий: тому що це простий схематичний бойовик, де хороший хлопець добре тренувався, а тому переміг всіх на турнірі. Йому міг завадити величезний і дуже злий Боло Йенг, але навіть він не в змозі протистояти здатності бачити удари суперника попри те, що ти засліплений спеціальним порошком. А ще герой Жан-Клода Ван Дамма такий правильний та принциповий, але коли він не міг перемогти великого товстого бійця, то він ефектно сів на шпагат та вдарив його двома кулаками по яйцям… і це зарахували як перемогу. Але поганий Боло Йенг, це ж він використовує заборонені неспортивні прийоми.
Чому ми продовжуємо його дивитись: та власне, кого цікавить, що схематично, що прямолінійно, де слід авторів в історії та які нелогічні ходи відловили знавці у цьому каратешному бойовику. Це ж крута розвага для любителів бойових мистецтв. А формат турніра хоча і не новий, але інтригуючий та робочий.
Ван Дамм і Боло Йенг – це дует, який витягує будь-що своєю органікою. Наступного разу вони зустрілися у фільмі “Подвійний удар”, і це знов було круто. Йенг – чудове уособлення фінального боса, безпринципного і небезпечного. А ще тут грає невелику роль майбутній оскарівський лауреат Форест Вітакер.
Кікбоксер (Kickboxer) 1989
Чому він поганий: все, що ми сказали про “Кривавий спорт”, можна повторити про “Кікбоксера”.
Чому ми продовжуємо його дивитись: але він ще крутіший. Бо тут є руки у склі, які додають відчуття небезпеки під час боїв, а головне, неймовірно страшний антагоніст. Тонг По не схожий ні на кого зі злодіїв, яких ми бачили до цього в кіно (і це не дивно, обличчя йому майже “переробили”), при цьому він жорстокий, хижий, безкомпромісний. Перше для багатьох зіткнення із тайським боксом, де Тонг По є не тільки чемпіоном, а майже надлюдиною (із крутою косичкою, до того ж). Ну а технічні можливості Ван Дамма на той час не могли не викликати захоплення.
До того ж, тут є і комедійна частина – чого вартий танець п’яного Жан-Клода. За популярністю він, мабуть, не поступається бойовим сценам картини.
Малюк-каратист (The Karate Kid) 1984
Чому він поганий: тому що всі історії про “пригадай слова свого вчителя” працюють тільки в дитячому віці. А потім ти бачиш всі сценарні і режисерські дірки в цій наївній, хоча і дуже симпатичній історії. Та й вчитель, містер Міяґі, працює десь на межі з шарлатанством: “щоб навчитися єдиноборствам, помий мою машину – це так ти правильні рухи напрацьовуєш” (ну або просто миєш сенсею автівку на шару).
Чому ми продовжуємо його дивитись: через якесь незрозуміле тяжіння до цієї підліткової історії. Добрий сенсей і поганий сенсей, принцип турніру (це додає бойовикам інтриги і співпереживання), а також фінальний прийом, яким Деніел Ларуссо переміг Джонні Лоуренса.
Через 34 роки герої повернулися у форматі серіалу – “Кобра Кай”. І як це не дивно, серіал став кращим за фільм (точніше, фільми – їх було знято аж чотири). Справді продуманий сценарій, сповнений гарного гумору та самоіронії, та навіть дійсно непогані бойові сцени.
Робін Гуд: Принц злодіїв (Robin Hood: Prince of Thieves) 1991
Чому він поганий: на історичність цей пригодницький екшн і не претендує. Але у погоні за комедійним розгубили все раціональне та драматичне. Саме тому і Алан Рікман грає місцями настільки карикатурно, бо розуміє, що це не та роль, яку будуть вивчати у театральному виші. А інші герої стріляють без промаху, а іноді долають стени фортеці за допомогою катапульти (і закони фізики у цей час, звісно, протестів не подають).
Чому ми продовжуємо його дивитись: неймовірний акторський склад. Кевін Костнер у головній ролі, а поруч з ним Морган Фрімен, Крістіан Слейтер, Мері Елізабет Мастрантоніо, Майкл Вінкотт та вже згаданий вище Алан Рікман. Винахідливість режисера і сценаристів (так, запустити людей катапультою через стіну – це маячня, але ж вона прикольна і видовищна). Те саме можна сказати і про стріли з бойовим наконечником – це виглядає як “Рембо 2”, безглуздо, але дуже круто.
А далі стандартний набір переваг – гумор, динаміка, хімія між персонажами та чудова музика з піснею Браяна Адамса на додачу. Як це не подивитися ще раз?
Підтримайте наш сайт внеском, якщо так і зробите.
Читайте також:
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
