Ця оскароносна акторка, котра без перебільшення є діамантом сучасного Голлівуда, взагалі ніколи не грає погано чи посередньо. Емма Стоун сяє у будь-якому сюжеті, у будь-якій ролі (і здається, їй уже час з’явитися у якомусь суворому бойовику чи епічній науковій фантастиці, бо наразі маємо комедії, драмедії, романтику, підлітковий екшн і арт). І що більш дорослою, що більш зрілою ця актриса стає, то складніші й екстравагантніші образи вона обирає… Деякий час Емма Стоун була музою Вуді Аллена, проте зараз (і це точно найцікавіший період її кар’єри) вона є улюбленою акторкою Йоргоса Лантімоса, найвизначнішого (на мій суб’єктивний погляд) режисера двадцять першого століття.
Емма Стоун не тільки самовіддано грає, а й проникливо співає. Робота в мюзиклі «Ла-Ла Ленд», присвяченому мріям, коханню та старому Голлівуду (і коханню до старого Голлівуда), принесла актрисі на всі сто заслужений «Оскар», а перед тим Кубок Вольпі Венеціанського кінофестивалю. Емма зіграла мрійницю Мію, яка працює баристкою у кав’ярні на території голлівудських павільйонів і марно намагається стати актрисою: її прослуховування одне за одним зазнають невдач. Щире і несамовите, але не перегране виконання Стоун (особливо виконання пісні «Audition (The Fools Who Dream)») ідеально вловило і уособило той неминучий крах, який обіцяє Фабрика мрій: або руйнуються ілюзії і ти лишаєшся животіти офіціанткою, або таки стаєш зіркою, та тоді руйнуються невинність, чистота, любов… Ця ще одна після ромкому «Це безглузде кохання» партнерська робота з Раяном Гослінгом довела, що між акторами, які в реальному житті не мали і не мають романтичних стосунків, магічним чином іскряться потужні вібрації.
Бердмен (Birdman, 2014)
Оскароносна арт-трагікомедія Алехандро Гонсалеса Іньярріту, котра висміює супергеройське кіно, сучасну поп-, медіа- та інтернет-культуру, високолобих критиків і надривні прагнення бути вищим і інтелектуальнішим, ніж є насправді, і водночас оплакує акторське забуття та болісне падіння колишніх зірок на тверду землю…, принесла Стоун оскарівську номінацію за роль другого плану. Актриса зіграла екс-наркоманку, асистентку і доньку головного героя у виконанні Майкла Кітона (героя-актора, який колись зіграв в успішному блокбастері супергероя Бердмена, потім канув у порожнечу, а далі вирішив повернутися і довести свою арт-спроможність типу дуже розумною і претензійною бродвейською постановкою. У цій стрічці Емма Стоун з великими, широко розплющеними очима, але трохи загубленим, дещо скляним, злегка божевільним, майже згаслим, але все ще ніби здатним запалитися знову поглядом… виглядає наче юний крихкотілий горобчик, який тріпочеться у долонях і глибоко у душі понад усе жадає злетіти високо-високо…, та спроможний, на жаль, лишень вдивлятися у небо з надією і тугою.
Фаворитка (The Favourite, 2018)
Це, здається, єдина відверто негативна роль у кар’єрі Стоун. У гротескній костюмній історичній сатирі і знову ж таки трагікомедії режисера Йоргоса Лантімоса актриса, знову ж таки номінована за роль другого плану, зіграла відому придворну даму англійського королівського двору Ебігейл Мешем, фаворитку королеви Анни, кузину герцогині Мальборо. Стоун ніби перенесла в екранний образ свої власні наполегливість та ентузіазм, без зайвого напруження і зайвої драми підхопила настрій легкого абсурду і тонкої, ювелірної карикатури. Приміряла невластивий для себе образ підступного стерво, вовчиці в овечій шкурі; артистичної маніпуляторки, котрій однаково переконливо вдається зображати і жертву, що типу заслуговує і потребує співчуття, і геть безпринципного зубастого хижака.
Несподіване амплуа стерви закріпилося й у приквелі-спін-офі діснеївської класики «101 далматинець». У сольному проекті про походження лиходійки Емма Стоун зіграла молоду версію Круелли Де Віль, любительки високої моди та екстравагантного хутра. Цього разу актриса безапеляційно продемонструвала, що спроможна бути феєрично яскравою, сліпуче епатажною, беззастережно головною, небезпечно сердитою, чарівно харизматичною, вражаюче грандіозною… і при цьому на раз-два перемикатися на м’якість, покірливість, невинність. Тут Стоун філігранно (навіть надто філігранно для діснеївського фентезі) зобразила радикальну внутрішню боротьбу доктора Джекілла та містера Гайда. І ризикнула поконкурувати з такими китами (та ще й виключно чоловіками), як Джек Ніколсон, Гіт Леджер і Хоакін Фенікс, які у різні часи втілили на екрані культового пограничного суперлиходія Джокера.
Прислуга (The Help, 2011)
Антирасистська драмедія «Прислуга» про сегрегаційну політику в Міссісіпі 1960-х років, у якій трагедія органічно переплелася з гумором, стала для Емми Стоун першою серйозною роботою після низки легковажних молодіжних комедій. І хоча тоді молода актриса не отримала номінацію, оскільки її оточили яскравіші, складніші та проникливіші персонажки у виконанні Віоли Девіс, Октавії Спенсер і Джессіки Честейн («Оскар» у результаті дістався маловідомій на той момент Спенсер, чия Мінні, зухвала і гостра на язик служниця, нагадала легендарну Маммі з «Віднесених вітром»), критики одностайно відзначили, що юна Стоун, яка зіграла феміністку-початківицю, активістку, бунтарку і сполучну ланку між іншими героїнями, є напрочуд живою, енергійною, жвавою, рішучою у своїй заяві на майбутні акторські досягнення і точно не блякне, не губиться на тлі настільки випуклих харáктерних колежанок.
Легковажна Я (Easy A, 2010)
А в цій молодіжній, проте дуже недурній комедії про життя та плітки у типовій американській старшій школі Стоун виконала свою першу по-справжньому головну роль, своє перше соло. Вона зобразила непримітну відмінницю Олів, старанну і начитану, яка спершу випадково запускає чутку про втрату невинності, а потім (розуміючи, що марно намагатися протистояти миттєво розлетівшимся пересудам) вже цілком усвідомлено намовляє сама на себе і вдягає маску шльондри, уподібнюючись героїні роману Натаніеля Готорна «Червона літера», котра народила позашлюбну дитину і з високо піднятою головою несла тавро ганьби, нанесене на її тіло і душу манірним і нетерпимим пуританським суспільством. При цьому Олів, як і Естер з книги, сповнена шляхетності, достоїнства і чуйності, і навіть ціною власної репутації не видає чужі таємниці і не намагається перекинути осуд і зневагу оточення на когось іншого.
Битва статей (Battle of the Sexes, 2017)
У цій ролі (поки що єдиній біографічній у фільмографії Емми Стоун) актриса геть на себе не схожа, і в цьому, власне, ї полягає її талант перевтілення. Не схожа ані зовні, ані характером, адже зазвичай будучи блондинкою чи рудою з відповідним яскравим і зухвалим характером, зі спокусливою іскрою, тут Емма постає сухою, холоднуватою, защемленою брюнеткою в окулярах. Вона зіграла тенісистку Біллі Джин Кінг (лесбійку і феміністку), яка у 1973 році взяла участь у гучному турнірі під неофіційною назвою «битва статей», прийнявши виклик від тенісиста-ветерана Боббі Ріггса, класичного сексиста, патріарха та ще й ігромана. У фільмі, який переконливо, майже документально занурює в атмосферу 1970-х і технічні нюанси великого тенісу, Стоун створила правдоподібний, реалістичний, сильний і стриманий водночас образ не оскаженілої активістки, що пре як танк, а навпаки, дещо наляканої та обережної жінки, що перебуває на порозі великих гендерних змін. І вдруге після «Цього безглуздого кохання» органічно сколаборувала зі Стівом Кареллом, який тоді, у комедії, був її люблячим татом, а тут виступив злісним суперником і рупором патріархату, себто свавільної і реакційної «батьківської влади».
У цьому чорнокомедійному психологічному ретрофутуристичному міні-серіалі Емма Стоун зіграла дівчину з травмованою душею, що страждає від меланхолії, зацикленості, цинізму і полону глухої екзистенційної стіни. Дещо схожу на її ж героїню з «Бердмена». За сюжетом вона наважується взяти участь у медичному експерименті, який обіцяє, що одна диво-пігулка назавжди вилікує зранену психіку. Разом з іншими піддослідними, що погодилися на сумнівний фармацевтичний тест, героїня Емми пускається у небезпечний ланцюг симуляцій, фантазій, ілюзій; фантасмагоричний вояж, покликаний розкопати коріння проблеми і позбавити ментальної недуги. Крізь метеоритний дощ чорного гумору, опуклої стилістики і казкових фата-морган, химерних породжень уяви і хворобливих ремінісценцій персонажка Стоун продирається до непередбачуваного фіналу, змішуючи в одній мікстурі дозу драми, дозу комедії, дозу пригоди, дозу феєрії і дозу болісного зіткнення з правдою. А сама акторка упевнено продовжує тримати планку інтелектуальної, авангардної (у значенні прогресивної) та завзятої молодої зірки, котра домоглася чималого, але досягне ще більшого.
Цей авторський серіал від майстра крінж-комедії Нейтана Філдера не є горором, нехай назва вас не плутає. Це сатира про зйомки реаліті-шоу і стосунки молодого подружжя, де ролі подружжя, яке знімає реаліті-шоу і паралельно намагається вирішити проблему дітонародження (котре суто фізично дещо неможливе у цій парі, бо через його мацюпусінький член сексом вони займаються за принципом, він себе рукою, а її вібратором), виконали сам Філдер і Емма Стоун. Неозброєним оком видно, як актриса дорослішає і сміливо виходить за межі зони комфорту, перемикаючись з романтичних комедій на комедії гострі й експериментальні. У «Проклятті» їй доводиться постійно грати «цей незручний момент», причому конфузитись і відчувати зніяковілість і подекуди навіть сором не тільки за себе, а і за партнера. І Стоун настільки природно й невимушено балансує на межі дрібних і великих фіаско, що здається, ніби щось дуже подібне вона частенько переживає і в реальному житті і зовсім того не цурається.
Бідолашні створіння (Poor Things, 2023)
Ще сміливішою для Емми виявилася роль у химерній стімпанк-комедії того ж Йоргоса Лантімоса, який вже знімав її у «Фаворитці». В епатажній арт-головоломці про розвиток жінки у контексті історії людства режисер поєднав і смислові, і візуальні мотиви «Франкенштейна», булгаківського «Собачого серця», керролівської «Аліси у Дивокраї»…; заміксував відвертий секс, вікторіанський футуризм, радикальний артхаус, біблійні алюзії, ідеальний соціалізм і науковий фемінізм… так, аби чудернацький коктейль абсолютно не вписувався у випрасуваний академізм. А актрисі довелося половину зйомок бути голою і по-різному та з різними злягатися, проходячи всі етапи не тільки дорослішання, а й еволюції від сексуальної освіти до духовного просвітництва й ясно що тріумфальної емансипації. Її героїня Белла пройшла свого роду шлях Піноккіо, перетворившись з дерев’яної ляльки на живу жінку. І спостерігати за тим, як Емма Стоун крокує від маріонеткових рухів до граційної пластики, від недоумкуватості на обличчі до екзистенційного усвідомлення, – це дивовижний атракціон каламбурного поступу, себто поступу у значенні і ходи, і прогресу.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.