Найкращі фільми Майкла Фассбендера
Цей ірландсько-німецький красень-чоловік (ще й автогонщик у вільний від зйомок час) став кінозіркою у досить зрілому віці. Він не знімався ані дитиною, ані підлітком. Юнаком вчився у лондонській драматичній школі, але кинув навчання на останньому курсі, так і не отримавши диплом. Трохи пропрацював у театрі, гастролював з виставою «Три сестри» за п’єсою Чехова, кілька разів з’явився в рекламі та музичних кліпах. У 24 роки потрапив на телебачення, а саме у міні-серіал про Другу світову «Брати по зброї». І лише у 30-річному віці нарешті опинився на великому екрані, і одразу у голлівудському монструозному багатомільйонному гіті – у невеликій ролі другого плану у пеплум-екшні «300 спартанців».
Та до слави було ще далеко, хоча з актором вже сталося кілька фестивальних успіхів і почалася знакова співпраця з режисером Стівом МакКвіном. Лише 2009 року, коли вийшли гучні «Безславні виродки» Тарантіно, де Фассбендер засвітився в яскравій сцені викриття антигітлерівських змовників у пабі, про нього по-справжньому заговорили. І приблизно у 35 відбувся творчий і кар’єрний пік: постійна зайнятість, висока затребуваність, касовий успіх блокбастерів (актор став важливою частиною перезапущеної франшизи «Люди Ікс»), нагороди за авторські фільми і складні ролі, статус секс-символу…
Проте вже за кілька років 40-річний Фассбендер змінив білу смугу на чорну. Пішли невдача за невдачею. Сльозлива мелодрама «Світло між океанів» відзначилася одним-єдиним хорошим моментом: знайомством з майбутньою дружиною Алісією Вікандер. «Люди Ікс: Апокаліпсис» знаменував собою помітне падіння франшизи після успіху «Першого класу» і «Днів минулого майбутнього». Так само провалилися екранізація відеогри «Кредо вбивці», чергова нестерпна претензійна арт-нісенітниця Терренса Маліка «Пісня за піснею» (на жаль, після «Дерева життя» роботи колись великого майстра стало неможливо дивитися, хоча постановнику все одно вдається ангажувати величезну купу найкращих зірок), жахлива безладна екранізація детективу «Сніговик», заключна частина «Людей Ікс» «Темний Фенікс» (тотальне розчарування)… Власне, останній епік фейл поставив кар’єру Фассбендера на паузу. Після 2019 року актор щезнув з радарів (мабуть, присвятив себе сім’ї, адже 2021-го у нього з Алісією народився первісток).
Та 2023-й має стати роком повернення Майкла Фассбендера. Спершу ми побачимо його у спортивній комедії Тайки Вайтіті «Наступний гол – переможний» (котра цілком може потрапити до нагородного сезону), а далі – у найочікуванішому трилері року «Убивця» від Девіда Фінчера.
Поки ж згадаємо найкращі (на наш суб’єктивний погляд) ролі цього рудого ірландця.
Голод (Hunger, 2008)
З цього маленького незалежного фільму почалася творча співпраця Фассбендера з британським режисером Стівом МакКвіном, котра зрештою вилилася у три дуже хороші стрічки і три найкращі роботи в кар’єрі актора. У «Голоді», котрий доволі важко дивитися, Майкл Фассбендер зобразив реального ірландського політв’язня британської тюрми Боббі Сендса, члена ІРА, котрий разом з іншими ірландськими арештантами намагався домогтися статусу саме політичного ув’язненого. Спершу він відмовлявся митися, бритися, носити тюремний одяг, гадив посеред камери і всіляко розводив бруд…, а потім почав протестне голодування, котре закінчилося тяжкою, страдницькою смертю… «Голод» – це вирваний фрагмент, максимально гострий нюанс відтворення на екрані напрочуд складних і насильницьких багаторічних ірландсько-британських відносин. Фільм не стільки політичний, скільки особистісний, інтимний. Портрет однієї людини, одного революціонера, одного борця на тлі, так би мовити, постборотьби. Він вже не на вулиці, не на барикадах, він фізично й духовно замкнений. І навіть не намагається втекти на свободу. Проте все одно демонструє свободу вибору своїми тілом і волею. У кадрі актор поступово згасає, фактично щезає, перетворюється на купку кісток, буквально стає усе меншим і меншим. Та його брутальний погляд спідлоба, з-під насуплених брів, навпаки, стає з кожним кроком величнішим.
Акваріум (Fish Tank, 2009)
Цю незалежну драму дорослішання зняла британська постановниця Андреа Арнольд, також відома як постановниця фільмів «Грозовий перевал» (дуже артхаусна і чуттєва інтерпретація класичного роману Емілі Бронте), «Американська любка» і другого сезону серіалу «Велика маленька брехня». Сюжет розгортається навколо замкненої і типу злої на увесь світ дівчини-підлітка, котра мешкає з легковажною матір’ю та молодшою сестрою. Вона до всіх агресивна, погано вчиться, ні з ким не товаришує, і мати навіть хоче відправити дівчину до інтернату. Світло у темному світі юної героїні йде лише від мрій про танці і… від несподіваної закоханості у Коннора, нового залицяльника й співмешканця її матусі… Звісно, саме Коннора і зобразив Фассбендер. Тут актор перевтілився у випадкового чоловіка в житті важкої тінейджерки, що переживає символічну мить дорослішання. Власне, частково він і стає цією миттю. Він гарний, сексуальний, чарівний і нібито небайдужий до долі юначки, перед котрою не маячить на горизонті багатообіцяюче, сповнене можливостей майбутнє. Проте він справді лише мить. Не частина життя, а миттєвість. І актор із тестостеронною легкістю зобразив цей момент.
Джейн Ейр (Jane Eyre, 2011)
Герой класичного роману Шарлотти Бронте містер Рочестер – це складний і суперечливий характер, в котрому уживаються три контрастні риси. З одного боку, він аристократичний і шляхетний. З іншого – доволі брутальний і місцями навіть грубий. А ще з іншого – глибоко нещасний і травмований, вразливий, страдницький і змушений почуватися винним через трагедію, в якій насправді його провини немає. Ніби три різних чоловіка поєдналися в одному хиткому, мінливому образі. І в екранізації від Кері Фукунаги (режисера першого сезону «Справжнього детектива» і заключного фільму про Бонда у виконанні Денієла Крейґа) Фассбендеру вдалося передати всі три іпостасі Едварда Фейрфакса Рочестера. І хоча до нього цю роль виконували не менш значні актори (Орсон Веллс, Вільям Герт, Кіаран Хайндс, Тімоті Далтон…), Фассбендерові вдалося найбільш щемливо і тонко передати драму і фатум цього байронічного героя, романтика і меланхоліка під маскою цинічного ловеласа.
Люди Ікс: Перший Клас (X-Men: First Class, 2011)
Дуже рідко в екранізаціях супергеройських коміксів можна зустріти настільки драматичну, надривну гру, котру продемонстрували Джеймс МакЕвой в ролі Чарльза Ксав’єра і Майкл Фассбендер в ролі Еріка Леншера/ Магнето. У старій трилогії про мутантів все було просто: хороші проти поганих. У приквелі про молодість професора і його майбутнього антагоніста МакЕвой і Фассбендер зобразили друзів, побратимів, дуже близьких і дорогих один одному, котрі зрештою стають ворогами не через те, що мають полярні світогляди, а через те, що по-різному вгамовують нестерпний душевний біль. Магнето Фассбендера – не суперлиходій з амбіціями, а зламаний хлопчик всередині озлобленого на увесь світ чоловіка.
Сором (Shame, 2011)
Після «Голоду» актор зустрівся з режисером Стівом МакКвіном на проєкті «Сором» – арт-драмі про велику сіру самотність у великому сірому Нью-Йорку і про хворобливу зосередженість на людському тілі через патологічну нездатність зосередитися на душі. Ця повторна колаборація принесла Фассбендерові Кубок Вольпі Венеційського кінофестивалю. Актор зіграв чоловіка на ім’я Брендон (ім’ям персонажа постановник зробив відсилку до Марлона Брандо у легендарному еротичному фільмі «Останнє танго в Парижі», де герой чи антигерой так само не здатен був відчувати кохання чи взагалі що-небудь і дико, відчайдушно, агоністично заштопував душевну діру, бездонну пустку, нездоланну самотність диким, жорстким випадковим сексом), «хворого» на еротоманію чи сексоголізм («хворого» у лапках, бо ж МакКвін розповідає історію не про медичний діагноз, а про саму ідею саморуйнації, з якою апріорі народжується кожна людина незалежно від того, станеться з нею якась психологічна травма чи ні, хоча автор натякає на травмуючий інцест героя з рідною сестрою). Протягом всієї стрічки Фассбендер люто трахається або мастурбує, має як жінок, так і чоловіків. І при цьому увесь час ніби справді відчуває поглинаючий усі його дії, усю його загадкову і незрозумілу сутність сором… Як і в «Голоді», актор експлуатує власне тіло і показує біль від розорення і ламання плоті.
12 років рабства (12 Years a Slave, 2013)
І втретє Фассбендер знявся у Стіва МакКвіна в історико-біографічній драмі про реальну людину на ім’я Соломон Нортап (Чиветел Еджіофор), котрий жив у штаті Нью-Йорк всередині дев’ятнадцятого століття, був талановитим скрипалем і вільним темношкірим, але через підставу одного разу прокинувся у кайданах нібито пійманим рабом-утікачем і далі дванадцять років провів у рабстві, переходячи від одного господаря до іншого. Фассбендер якраз і зобразив одного з плантаторів, котрий купляє Соломона. Його персонаж на ім’я Едвін Еппс (найнегативніша роль у фільмографії актора) – релігійний фанатик, котрий попри одержиму набожність трактує Біблію на власний розсуд. Він упевнений, що Священне Писання дає білим право знущатись над чорними, дає безпосередньо йому законне право експлуатувати, мучити, карати, ґвалтувати і за потреби вбивати рабів. Тож Еппс не вважає, що зраджує дружину і чинить гріх, коли регулярно насилує юну рабиню Патсі (Люпіта Ніонго)… Так, тут Фассбендер перевтілився у сволоту і садиста; жорстокого, егоїстичного, владного, деспотичного і лицемірного гада; подекуди істеричного і навіть близького до психозу. Проте актор наділив персонажа не лише цинізмом і люттю, варварством і звірством, а й парадоксальною закоханістю. Адже здається, що його маніакальна прив’язаність до Патсі справді дуже віддалено нагадує почуття любові і пристрасті. Та викривлений, геть спотворений світогляд Еппса не спроможний на нормальне, здорове кохання.
Іще один після містера Рочестера класичний літературний образ актор утілив в екранізації шекспірівської трагедії «Макбет» від австралійського режисера Джастіна Курзеля (котрий потім повторно попрацює з Фассбендером на адаптації відеогри «Кредо вбивці»). Леді Макбет зобразила Маріон Котіяр. Цікаво, що роками пізніше п’єсу переосмислив старший з братів Коенів, і в його інтерпретації Макбета і леді Макбет зіграли Дензел Вашингтон і Френсіс МакДорманд. Якщо Джоел Коен створив аскетичний, камерний, інтер’єрний, театральний чорно-білий антураж, то Курзель використав природні локації Шотландії з її реальними вітром, негодою, вогкістю, пробираючим до кісток холодом і сиплим сірим туманом, а домінуючим кольором обрав, звісно ж, багряний, символізуючий ріки крові, котрі Макбет пролив задля влади, одержимий відьомським пророцтвом. Якщо Дензел Вашингтон показав Макбета старим і спокійним, суворим, гнівним, зацикленим, але позбавленим молодечої радості від того, що бажання і пророцтва здійснюються, бо життя так чи інакше наближається до останнього заходу сонця; то Майкл Фассбендер подав шотландського воєначальника, який марить престолом, зовсім інакше. Його Макбет іще молодий і пристрасний (як у стосунках з ідеєю стати королем, так і у стосунках з красивою і не менш голодною до владування дружиною), і завзятий, і жадає сісти на трон не заради самої солодкої думки про заповітну корону на голові, а заради безпосередньої влади і сили, і самовладдя, і диктату. Та в його пристрасті – його ж слабкість і зрештою погибель.
Напрочуд важко грати реальну людину, котра за життя зробила чимало видатних речей, перетворилася на культ, ікону; нещодавно померла, через що стала ще більш сакральною; але для близьких і рідних була майже нестерпною, егоїстичною, геть відстороненою від того, що зветься звичайними земними емоціями, почуттями, щирістю і теплом… Та якщо Ештон Кутчер у поганому і вкрай примітивному фільмі зобразив Стіва Джобса тотально неприємним і навіть огидним, то Майкл Фассбендер у хорошому і доволі складному фільмі зобразив Стіва Джобса… важким, дуже важким; холодним, рафінованим і мудрованим, як продукція Apple; проте глибоко у душі все ж живим (не броньованим, а ламким, як дисплей горезвісного айфона) і здатним викликати крихту симпатії, розуміння і співчуття.
Провини наші (Trespass Against Us, 2016)
У цій маленькій кримінальній драмі про вічний конфлікт батьків та дітей Майкл Фассбендер і Брендан Глісон зіграли сина і батька, що заправляють ірландським бандитським кланом десь в англійській провінції. Авторитарний батько вважає, що син неодмінно має продовжувати його справу, і син сина також. Та головний герой Чед у виконанні Фассбендера хоче для свого хлопчини кращої долі. Драма протагоніста полягає в дилемі і не лише у зовнішньому конфлікті з жорстким батьком, котрий ні за що не хоче відпускати сина й онука, а й у дисгармонії внутрішній екзистенційній. Фассбендер із властивою акторові потужною психологічною самоборотьбою показав людину без можливості знайти вихід і щастя для себе. Для юного зростаючого сина так, але вже не для себе. Він розривається між міцною прив’язаністю до батька і гострою потребою від нього втекти. І зрештою усвідомлює і приймає неможливість відтяти кровні узи, роз’єднати токсичний і руйнівний зв’язок.
Чужий: Заповіт (Alien: Covenant, 2017)
Можливо, більш очікувано в десятці мав опинитися «Небезпечний метод» Девіда Кроненберга, де Фассбендер зобразив видатного швейцарського психоаналітика Карла Юнґа. Або трилер Рідлі Скотта «Радник» (хоча колорит персонажів цієї стрічки не компенсує поверхово прописані характери і поверховий, схожий на глянцеву обкладинку сюжет, тож відповідно і плацдарму для яскравої гри тут немає). Або навіть незалежна ексцентрична комедія «Френк», де Фассбендер весь час відбув у кадрі інкогніто, без обличчя, з головою з пап’є-маше… Але ця десятка суб’єктивно завершиться роллю андроїдів Девіда і Волтера з науково-фантастичного горору знов-таки Рідлі Скотта «Чужий: Заповіт», приквела франшизи «Чужий». Власне, насамперед йдеться про роль робота Девіда, яку Фассбендер вперше виконав у фільмі «Прометей», а потім вона продовжилася і повністю розкрилася у «Заповіті». Неочікувано для глядача саме андроїд у передісторії культової епопеї про смертоносних іншопланетних ксеноморфів виявився головним героєм. Чи радше антигероєм. Актор зобразив штучний інтелект, в котрого з’являються власні думки, міркування, почуття і амбіції. Він не просто хоче відчути себе живим, уподібнитися людській природі. Його бажання та прагнення набагато більші і честолюбніші: будучи творінням, створеним людиною, він жадає приміряти на себе роль творця. Оскільки саме здатність до творення відрізняє живе від машини… Неспокійний, страждаючий від екзистенційної меланхолії Девід – образ складніший і суперечливіший, аніж здається на перший погляд. І чуттєвий Фассбендер надав йому густої глибини і витонченого жаху…
Анастасія Лях
Читайте також:
Найкращі ролі Вуді Гаррельсона
Найкращі ролі Дензела Вашингтона
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
