Найкращі ролі Кейт Бланшетт
Є хороші актори, є дуже хороші, а є виняткові, великі. Австралійка Кейт Бланшетт точно з останніх. Маючи напрочуд благородну, породисту зовнішність, на екрані вона віртуозно перевтілюється і в леді, і в шахрайок; і в королев, і в домогосподарок; і в холодних прагматичок, і в божевільних істеричок; і в геніїв, і в лиходіїв, і в злих геніїв, і навіть у чоловіків… Кейт Бланшетт – це Меріл Стріп наступного покоління. І кожний її виступ – перформанс, що заворожує і гіпнотизує.
Єлизавета (Elizabeth, 1998)
Після кількох ролей на австралійському телебаченні і довгих років театральної роботи Бланшетт потрапила у голлівудське кіно. І перша ж значна головна роль стала для акторки великим тріумфом і відзначилася першою в кар’єрі оскарівською номінацією. У костюмному історичному байопіку вона зіграла рудоволосу англо-ірландську королеву Єлизавету І, доньку обезголовленої Анни Болейн, протестантку, котра посіла престол після смерті сестри католички Марії Тюдор; ту саму королеву, котра стратила суперницю Марію Стюарт і котра, маючи коханців, так і не вийшла заміж, через що отримала прізвисько «королева-незайманка, заміжня за Англією». «Єлизавета» – перша частина майбутньої дилогії (другий фільм, присвячений розквіту правління легендарної монархині, вийде аж через дев’ять років). І якщо подивитися обидві стрічки разом, можна порівняти два образи однієї і тієї ж королеви, філігранно створені акторкою з урахуванням віку, досвіду, розчарувань, загартування владою і боротьбою зі зрадниками, змовниками, інтриганами, католицькою церквою і зрештою світом чоловіків, котрі її оточували. У першому фільмі Бланшетт показала Єлизавету не дурненькою, звісно ж, але іще дещо наївною, романтичною, молодою, вразливою…, іще не лише правителькою, але й просто жінкою. І показала її трансформацію, її поступове «вирізання» із себе (наче вирізання злоякісних пухлин) усіх слабкостей (наприкінці героїня символічно відсікає своє довге волосся, знаменуючи початок нової ери свого царювання).
Після «Єлизавети» Кейт Бланшетт здобула визнання критиків, проте визнання широкої публіки прийшло дещо пізніше. За невеликою роллю у психологічному трилері «Талановитий містер Ріплі» і за романтично-авантюристським образом у кримінальній комедії «Бандити» сталася грандіозна знакова подія – Бланшетт зобразила ельфійку Галадріель в екранізації епічного фентезі Толкіна «Володар перснів». І хоча роль була другорядна, майже епізодична, акторка прокинулася повноцінною світовою зіркою.
Авіатор (The Aviator, 2004)
А після завершення трилогії Пітера Джексона Бланшетт одразу здобула свій перший «Оскар». Заповітна статуетка дісталася австралійці за приголомшливо ефектну, яскраву роль другого плану у біографічній драмі Мартіна Скорсезе «Авіатор», де Леонардо ДіКапріо зіграв американського підприємця і піонера авіації Говарда Г’юза. Бланшетт зобразила одну з його коханок – кінодіву голлівудської золотої ери Кетрін Гепберн. Проте показала вона зовсім не типову коханку, тобто не коханку у традиційному сенсі сексуальної кралі у тіні владного чоловіка. Вона показала саме Кетрін Гепберн, легендарну і видатну, так, ніби показала окремий міні-фільм про Гепберн всередині фільму про Г’юза. Завдяки Бланшетт ми побачили сильний, авторитетний, емансипований, прогресивний образ унікальної, дивовижної, потужної жінки з дещо чоловічою харизмою, брутальною елегантністю, твердим характером, інтелектом і зрілим світоглядом. Побачили перевагу дорослої в усіх сенсах героїні над інфантильним героєм.
Скандальний щоденник (Notes on a Scandal, 2006)
У цій інтимній драмі про різні форми кохання (нерозділене, заборонене, продиктоване шлюбним обов’язком, етично неправильне, примусове, неможливе…), заснованій на однойменному романі англійської письменниці Зої Геллер, Бланшетт склала складний, багатогранний, багатошаровий, повний відтінків і суперечностей тандем із Джуді Денч. Денч зіграла немолоду самотню викладачку, бездітну і незаміжню, яка закохується у свою молоду колегу – нову викладачку мистецтва (Бланшетт), що тільки-но прибуває на нове місце роботи. Остання заміжня за чоловіком набагато старшим і нещаслива в шлюбі, до того ж її особисте життя ускладнене турботою про сина із синдромом Дауна. Знайомство з героїнею Джуді Денч дає їй можливість налагодити із кимось дружній, відвертий, близький, душевний, довірчий зв’язок. Але пристрасть молода жінка знаходить в іншому місці – в обіймах і поцілунках неповнолітнього учня… Тоді аби домогтися свого, аби змусити колежанку до фізичної близькості, стара викладачка вдається до шантажу, до погроз викриття її аморального роману… І Денч, і Бланшетт відмітилися кількома нагородами і номінаціями за виступи у цій стрічці. Сам фільм теж отримав доволі високі оцінки. Хоча авторка книги (автори завжди люблять свої книжки більше за екранізації) схвалила одні лише пейзажі…
Мене там немає (I’m Not There, 2007)
З незалежним режисером Тоддом Гейнсом, котрий у 1990-х роках став ідеологом ревізіоністського та авангардного напрямку New Queer Cinema (тобто кіно про ЛГБТ), Кейт Бланшетт співпрацювала двічі. Вдруге на ретро-мелодрамі «Керол» про заборонений сексуальний зв’язок двох жінок у Нью-Йорку патріархальних 1950-х років. А вперше на епатажному, експериментальному байопіку про Боба Ділана, де різні іпостасі культового музиканта залежно від періоду життя і творчості (Ділан-підліток-бунтар, Ділан-кантрі-виконавець, Ділан-християнин, Ділан-рокер…) зобразили різні актори. Так, легендарного співака під різними умовними іменами зіграли Крістіан Бейл, Гіт Леджер, Бен Вішоу, Річард Гір… і Кейт Бланшетт. І саме виконання Бланшетт, єдиної жінки в компанії чоловіків-виконавців чоловічої ролі, таке принципово неакадемічне, вільне, експресивне, стильне, загадкове й магнетичне, розсіяне у цигарковій поволоці, викликало фурор. Актриса здобула ще одну номінацію на «Оскар» і венеційський Кубок Вольпі.
Єлизавета: Золотий вік (Elizabeth: The Golden Age, 2007)
Вдруге граючи королеву Єлизавету-«незайману» (і вдруге отримавши за цю роль оскарівську номінацію), Бланшетт показала жінку, котра вбила у собі дівчисько і цілком перетворилась на правительку, холодну і жорстоку імператорку, котра обрала владу замість щастя і повністю змирилась із цим вибором. Її статус саме королеви, а не жінки, що ув’язнена палацом, правилами та обов’язком, підкреслили розкішні і водночас душні, глухо застібнуті феєричні плаття (стрічка здобула «Оскар» за костюми). Її доля нібито визначена, шлях прокладено, і жодні сходження з путі убік неможливі. Та несподівана пристрасть до авантюриста-мореплавця (Клайв Овен) знову пробуджує в правительці жінку, таку, що вміє радіти, жадати, цікавитись, хотіти, мріяти… Бланшетт показує як у жорсткій, згрубілій душі монархині спалахує іскра… І водночас її виразна, впевнена і непохитна гра (ця залізність неуклінно проступає крізь кожні рух і погляд) гарантує, що слабкість є лише миттєвістю і голови, що мають полетіти, полетять, і лінія тиранки і володарки буде прямою до самої крапки.
Драма Вуді Аллена (одна з небагатьох у творчості нью-йоркського комедіографа) принесла акторці другу перемогу на «Оскарі», і цього разу вже за головну роль. Аллен написав сценарій, натхненний відомою п’єсою Теннессі Вільямса «Трамвай «Бажання» (і не менш відомою екранізацію з Вів’єн Лі і Марлоном Брандо). Кейт Бланшетт зіграла жінку на ім’я Жасмин (за паспортом Жанетт), котра змушена радикально змінити спосіб життя після того, як її мільйонера-чоловіка арештовують за шахрайство. Героїня переїздить до сестри, яка живе дуже скромно, і намагається влаштувати своє нове життя…, та старі звички і вчинки минулого не дозволяють почати спочатку… Власне, історію тут неможливо відокремити від головної виконавиці, бо весь цей сюжет – це сама Жасмин: її характер, її думки, її дії, її величезні брехня і самообман. А Жасмин – це Кейт Бланшетт. Тому стрічку справедливо називають бенефісом акторки. І хоча сценарій Вуді Аллена очевидно наповнений паралелями і перефразуваннями «Трамвая «Бажання», а образ Жасмин асонує з образом Бланш Дюбуа, ніхто з критиків не порівнював гру Бланшетт з грою Вів’єн Лі, оскільки австралійка в жодному разі не копіювала свою попередницю і навіть не була на неї бодай частково схожою. Вів’єн Лі грала максимально інфантильну жінку, що, наче Емма Боварі, зіштовхується з крахом ілюзії і божеволіє, і виглядає дитиною, що спершу вередує, а потім трагічно з’їжджає з глузду. Бланшетт зобразила жінку, що ховається за маскою дурепи, бо не може прийняти реальність свого страшного вчинку. Вона геть розгублена не від того, що треба звикати до бідності, до необхідності десь працювати і якось про себе дбати, а від того, що вчинок її має наслідки, які ніяк не можна змінити. Божевілля від Бланшетт – це не загравання із суїцидом і не падіння у вир абсурду; це елегантне неспішне кружляння каруселлю, що зламалася і не зупиняється.
Друга після «Мене там немає» співпраця з режисером Тоддом Гейнсом теж принесла акторці оскарівську номінацію, як і її партнерці Руні Марі. «Керол» – це стилістично бездоганна, красива, як різдвяна листівка, історія забороненого роману двох жінок, молодшої і старшої, у Нью-Йорку 1950-х років. Керол – це героїня Бланшетт, вишукана, рафінована, статусна, неймовірно вродлива й ефектна жінка середнього віку, що одного разу в універмазі, купуючи сімейні подарунки на свята, зустрічає юну чарівну продавчиню і… щось відчуває… Та історія не про заборонений лесбійський зв’язок. Історія саме про Керол – жінку, яка змушена обирати між коханням, особистим щастям і власною дитиною, бо система влаштована так, що правила диктують чоловіки: білі гетеросексуальні (а якщо ще й багаті і статусні, то взагалі всесильні) чоловіки, котрі самі цю систему створили і всіляко її контролюють. Стримана, мовчазна, делікатна, сповнена гідності Бланшетт зіграла певну реінкарнацію Анни Кареніної, в іншому місці і часі, котра, опинившись перед дилемою, зробила інакший вибір.
Тор 3: Раґнарок (Thor: Ragnarok, 2017)
Навіть у попкорн-муві перевтілення Кейт Бланшетт справляє незабутнє враження. У цьому марвелівському блокбастері акторка зобразила головну антагоністку, лиходійку Гелу, богиню смерті. Акторка, яка зазвичай виглядає білявкою чи рудою, постала не лише зі смолянисто-чорним волоссям, а й зі смолянисто-чорною душею. І звичайно, у чорному суперкостюмі. Бланшетт зобразила зло не істеричним, не демонічним, не монструозним, а по-справжньому дуже злим. Проте цій глибинній, нескінченній, чорній-чорній і прадавній злості актриса надала винятково естетичну, театральну, витончену, елегантну та граційну форму. Образ Гели безумовно став одним з найефектніших образів в історії коміксів (а може, найнайефектнішим). І рухи, і погляди, і інтонація в голосі виконавиці викликали асоціації з істотою дійсно міфологічною і дійсно божественною, вищою, могутнішою, страшнішою за решту людей, тварин і богів. А коли Бланшетт плавко проводила руками по волоссю, і за цим граціозним рухом з її волосся виростали пекельні роги, з актриси хотілося ліпити античну статую… Жодної незграбності і недоречності. При всій оцій серйозності Кейт вдалося виглядати і контрастно, і водночас органічно на тлі загального комедійного настрою стрічки.
Де ти поділась, Бернадетт? (Where’d You Go, Bernadette, 2019)
Маленький драмедійний фільм за сатиричним епістолярним романом-бестселером Марії Семпл від незалежного режисера Річарда Лінклейтера (романтична трилогія «Перед сходом сонця», «Перед заходом сонця» і «Перед північчю», а також драма реального дорослішання «Юність»), так само як і «Жасмин», цілковито спирається на образ і характер головної героїні та на акторське подання Кейт Бланшетт: гостре, влучне, ексцентричне, насичене, об’ємне, чарівне. Героїня Бланшетт Бернадетт – немолода і нібито цілком щаслива жінка, котра має заміський будинок, хорошого чоловіка (комп’ютерного генія, який працює на «Майкрософт»), напрочуд розумну і кмітливу дочку-підлітка, достатньо і навіть багато грошей, та ще й віртуального помічника, що виконує будь-які побутові доручення… Проте є в Бернадетт дивні дивацтва. Вона асоціальна, замкнена, буцімто страждає агорафобією, з дому виходить лише у темних сонцезахисних окулярів, не має друзів, ненавидить сусідів і взагалі спілкується лише з отим віртуальним асистентом. При цьому колись давно Бернадетт була талановитою, авангардною, багатообіцяючою молодою архітекторкою, а тепер її власний дім буквально сиплеться через кущі пророслої крізь підлогу ожини, бо небажання жінки виходити надвір і підстригати газон призвело до розгульного розростання диких кущів… Як і у Вуді Аллена, акторка зобразила жінку вкрай розгублену, розірвану, розладжену, зі втраченою гармонією, схибленим пульсом життя і запропащеним сенсом. Лише у більш комедійній формі. Тож на відміну від Жасмин Бернадетт зрештою відмовляється від ховання у самообманному футлярі, наважується на пошуки себе і щось таки знаходить.
Місіс Америка (Mrs. America, 2020)
У той час, як майже всі сучасні фільми і серіали фокусуються на феміністках чи принаймні сильних, емансипованих героїнях, це історико-біографічне міні-шоу про революційні громадські рухи в Америці 1970-х зосереджується на такій одіозній персоні, як Філліс Шлефлі, ортодоксальній консерваторці, запеклій традиціоналістці, котра вела непримириму боротьбу з феміністським рухом Глорії Стайнем. І в той час як поборниці жіночих прав вимагали від політиків рівних із чоловіками прав на роботу, на зарплатню, на представлення у «чоловічих» сферах, а також права на аборт, бо «жіноче тіло – жіноче діло», Шлефлі збирала домогосподарок, «степфордських дружин», із передмістя, котрі приносили під стіни Конгресу банановий хліб, аби наочно продемонструвати «смачне, тепленьке» місце, «запашну, чарівну» роль жінки у сучасному (і будь-якому іншому: вчорашньому, теперішньому, завтрашньому) суспільстві. Але дивовижна Бланшетт, не дивлячись на очевидно негативну ауру навколо характеру свого персонажа, зуміла намацати симпатичність крізь тупу і тверду шкаралупу. Тож замість неприємної патріархальної фанатички на телеекрані постала своєрідна, але не лиходійська дама з нехай вузьким, але аргументованим світоглядом. І з нею навіть захотілося погодитись: не варто тягнути вперед тих жінок, що обрали лишатися за чоловіками, треба лишити їх у зоні кухонного комфорту.
Алея жаху (Nightmare Alley, 2021)
Ремейк однойменного психологічного трилера від Гільєрмо дель Торо продемонстрував, наскільки акторці пасує естетика класичного стилю нуар. І мабуть, Кейт Бланшетт – єдина сучасна актриса, котра органічно, без жодного натяку на анахронізм, стає в один ряд з кінодівами золотої ери: Авою Гарднер, Марлен Дітріх, Лорен Беколл, Рітою Гейворт, Кетрін Гепберн, Грейс Келлі, Барбарою Стенвік, Джоан Кроуфорд, Інгрид Бергман, Гретою Гарбо… Так само актриса епохи і навіть цілого століття… В «Алеї жаху» Бланшетт створила бездоганно класичний (чистий, відполірований до блиску, без жодних домішок зовсім недоречного у даному випадку модерну або тим паче постмодерну) образ ля фам фаталь, рокової красуні, врода і обман котрої, як заведено в нуарах, призводять до падіння осліпленого, жалюгідного, враженого як у розум, так і у серце протагоніста. Роль, котру хочеться помістити на чорно-білу світлину з виставленим естетським контрастом світла і тіні.
Ще одна героїня у творчості Кейт Бланшетт з розладами… ні, скажімо інакше, зі складнощами психіки. У цьому псевдобіографічному трилері акторка зобразила вигадану диригентку і композиторку Лідію Тар, знану у вузьких елітарних колах, котра прикрашає спеціалізовані журнали про класичну музику та високе мистецтво і навіть вважається генієм свого покоління… За цю роль Бланшетт мала отримати свій третій «Оскар» (можливо, найважливіший у кар’єрі), бо створений нею образ Лідії Тар настільки великий, настільки місткий, монументальний, масивний і достобіса складний, суперечливий, проблематичний, що точно увійде в підручники з акторської майстерності і стане одним з найвеличніших взірців системи Станіславського у дії (але академіки віддали голоси чудовій, проте не великій грі Мішель Єо в абсурдистському фантастичному екшні «Все завжди і водночас»). Режисер та сценарист Тодд Філд розповів історію морального, творчого, професійного, психічного падіння, в котрій торкнувся таких напрочуд актуальних соціально-етичних явищ, як остракізм або так звана «культура скасування», як відокремлення чи навпаки, невідривність мистецтва від моралі. І у розрізі дилеми між злим генієм і доброю посередністю не напряму, опосередковано процитував вустами героїні екзистенційне питання Родіона Раскольнікова з роману Достоєвського «Злочин і кара»: «Тварь ли я дрожащая или право имею…». А Бланшетт зобразила величезне его, котре зрештою перетворюється на монстра, і це чудовисько всередині героїні змушує Лідію Тар, котра вибудувала навколо себе стіну своєї реальної чи ілюзорної значущості, параноїдально, схиблено, ганебно тікати від самої себе…
Анастасія Лях
Підтримайте наш сайт внеском, якщо ця стаття була цікавою та корисною для вас
Читайте також:
Найкращі ролі Скарлетт Йоганссон
Підтримайте Україну:
- фонд Повернись Живим (допомога армії) — savelife.in.ua
- фонд Сергія Притули (допомога армії) — prytulafoundation.org
- Таблеточки (допомога дітям) — tabletochki.org
- дитяча лікарня Охматдит (допомога дітям) — bit.ly/help-ohmatdyt
Приєднуйтесь до наших сторінок у соцмережах:
- facebook — facebook.com/goodkino
- YouTube — youtube.com/c/kinowar
- Instagram — instagram.com/kinowar.com.ua
- twitter — twitter.com/kinowar_com
- Telegram — t.me/kinowarcom
