Ця американська актриса, яку батьки назвали на честь дружини Шекспіра, поки що жодну шекспірівську роль не зіграла. Її дебютом у кіно стали підлітково-романтичні «Щоденники принцеси», які перефразують на сучасний лад казку про Попелюшку, і довгі роки Гетевей була заручницею образу оксамитової діснеївської дівчинки з великими губами, великими очима і довгими плескаючими віями. Допоки не зіграла погане дівчисько і не удостоїлася першої номінації на «Оскар»… Наразі у неї вже є «Оскар», але за роль другого плану. Заповітна статуетка за головну партію ще попереду. Взагалі цілком очевидно, що її найкраща і найважливіша роль іще попереду. І вік у цьому сенсі тільки збільшує шанси.
Крейзі (Havoc, 2005)
Участь у цій помірковано провокативній молодіжній картині, мабуть, була для молодої Гетевей тим самим протестом проти амплуа принцеси. Вона зіграла старшокласницю з багатої білої американської родини, яка товаришує з такими ж, як вона, елітними випрасуваними підлітками. Але їй смертельно нудно. І перебуваючи в голодному пошуку гострих відчуттів, дівчина разом із подругою опиняється у злиденному латиноамериканському кварталі, наповненому наркодилерами і повіями. Дурна пересичена комфортом і достатком багатенька малолітка, що знемагає від хандри, знайомиться з поганими хлопцями і приймає їхні правила гри, що включають не тільки море міцного алкоголю, а і груповий секс. І звісно, забава має скінчитися кепсько… Сьогодні стрічка про те, як білі шукають інфернальну злачність у районі кольорових, напевно що сприйнялася би расистською, проте в нульових такий сюжет був цілком адекватним і навіть очевидним. А для юної зірки «Щоденників принцеси» це був відносно сміливий і зухвалий експеримент.
Горбата гора (Brokeback Mountain, 2005)
І в тому ж році, що і «Крейзі», вийшла титулована гей-драма «Горбата гора», що стала для Гетевей першою по-справжньому дорослою і серйозною роботою, причому стрічка відзначилася не лише на «Оскарі», а і на фестивалі у Венеції, де безкомпромісно чуттєва історія кохання двох ковбоїв отримала «Золотого лева». Гетевей зіграла сексапільну дівчину з типового техаського родео, якою спокушається і з якою в результаті одружується персонаж Джейка Джилленгола. Але по-справжньому любити її герой не може і не хоче, тож її доля та її надії на гарний шлюб і сімейне щастя виявляються апріорі підрізаними, як квіти в букеті, що приречений рано чи пізно зів’янути… Оскарівські номінації отримали всі центральні виконавці, крім Гетевей: Джилленгол, Леджер і Мішель Вільямс, яка зобразила аналогічно нещасну дружину другого головного героя. Та нехай і без номінації, але та роль була виразною і знаковою, і вона посідає важливе місце у фільмографії акторки навіть сьогодні.
Рейчел виходить заміж (Rachel Getting Married, 2008)
А ось і довгоочікуване перше визнання від критиків та кіноакадеміків. Складна, суперечлива, нестабільна, хвиляста роль поганої дівчинки Кім, сестри гарної дівчинки Рейчел у виконанні Розмарі ДеВітт, у психологічній інді-драмі від режисера «Мовчання ягнят» Джонатана Деммі принесла актрисі заслужену номінацію на «Оскар». Гетевей зіграла наркоманку, яка після курсу реабілітації повертається до рідного провінційного передмістя та батьківського дому, де вся родина готується до важливої події: весілля Рейчел. Кім, звичайно, теж запрошена. Але між сестрами все ще вібрують давні образи і незабуті сварки, адже Кім і в дитинстві була в центрі уваги через свій важкий пубертат, тоді як слухняна Рейчел завжди лишалася в тіні, і навіть тепер, у день весілля сестри, Кім тягне ковдру на себе… Через передвесільне з’ясування стосунків розкриваються старі неприємні сімейні секрети. Багаторівневий образ Кім завдяки вдумливій і плавній грі Енн Гетевей розшаровується поступово, шар за шаром, оголюючи приховане дно і сюжету, і характеру.
Кохання та інші ліки (Love and Other Drugs, 2010)
Через п’ять років після «Горбатої гори» Енн Гетевей знову знялася в тандемі з Джейком Джилленголом, але цього разу кохання у них вийшло. Режисер «Останнього самураю» Едвард Цвік нетипово схрестив ромком, соціальну драму та специфічний жанр викриття корпорацій-акул капіталізму. Джилленгол зобразив фармацевтичного агента, який, як то кажуть, втелющує лікарям та їхнім пацієнтам певні ліки без найменшого докору совісті, не гидує хабарями та промовистим окозамилюванням. Допоки не зустрічає вродливу і начебто легку в сексі і спілкуванні дівчину (Гетевей), у котрої, як виявляється, за показною легкістю ховається усвідомлення і намагання примиритися з діагнозом хвороби Паркінсона. Ясно що, рухаючись до фіналу, протагоніст кардинально переглядає свої пріоритети та цінності і намагається довести свою переоцінку коханій жінці… Енн тут вдалося втримати вкрай нестійкий, вразливий, хиткий баланс (і при цьому не зачепити почуття людей, що реально страждають на цю недугу) між важким, майже трагічним настроєм і… необтяжливо-романтичним.
Темний лицар повертається (The Dark Knight Rises, 2012)
Після Мішель Пфайффер грати Жінку-кішку було би викликом і ризиком, і майже гарантованим апріорним програшем для будь-якої актриси. Але Гетевей у завершальному фільмі трилогії Крістофера Нолана про Бетмена не лише наважилася переосмислити культовий канонічний образ і відповідно зіткнутися з неминучими порівняннями (до речі, Бетмена канонізація не стосується, адже жодне з екранних втілень цього супергероя, навіть з урахуванням класичного Майкла Кітона, не можна назвати по-справжньому взірцевим, іконним, недоторканим…, тоді як Жінка-кішка у виконанні Пфайффер стала еталонною на багато поколінь вперед), а й успішно презентувала зовсім іншу Селіну Кайл. Можливо, не таку граційну і не таку… «котячу», але зухвалу, рішучу, вмотивовану, альтернативно стильну (що перейшла від стилю садо-мазо-латексу до мілітаризованої елегантності) та емансиповану. До того ж від амплуа суперлиходійки чи щонайменше антигероїні нова Жінка-кішка перейшла до статусу майже супергероїні, та завдяки самодостатній і врівноваженій грі Гетевей, яка зумисно не брала високих нот і не загравалася у драматизм, перехід вийшов максимально органічним, наче тільки так і мало бути.
Знедолені (Les Misérables, 2012)
Роль знедоленої Фантіни у мюзиклі Тома Гупера за романом Віктора Гюго принесла актрисі «Оскар» за роль другого плану (заради участі у зйомках Гетевей зістригла волосся до чоловічого «їжачка»). Вона зіграла жінку, яка падає все нижче і нижче, доки не опиняється на самому дні. Але падає не з власної волі чи власного безвілля, а тому що соціум та його правила її «відкидають». Аби прогодувати і забезпечити необхідним позашлюбну дочку, яка мешкає в інших (безчесних) людей (і ті безсовісно брешуть Фантіні, що дівчинка сильно хворіє і потребує дорогих ліків), героїня Гетевей спершу важко працює на швейній фабриці і терпить огидні домагання цехового майстра, а потім, коли її звільняють, продає свої зуби й волосся, щоб передати гроші опікунам доньки. І врешті-решт ясно що стає повією. У виконанні Енн Фантіна вийшла саме такою, якою має бути квінтесенція знедоленості, трагедії, падіння. З нею відбувається граничний максимум всього поганого, апофеоз приниження й ганьби, і в цьому максимумі дуже важко не перейти межу між грою і пересоленою драмою. Так, саме таку Фантіну хочеться обійняти і захистити від бід і прикрощів, укрити від вітру й дощу, загорнути у теплу ковдру та вкласти біля вогню. Але водночас у ній відчувається сила. Ледь жива і тонка до прозорості, і сплюндрована, і спаплюжена…, та все ж незламність.
Інтерстеллар (Interstellar, 2014)
У науково-фантастичній епічній космо-драмі Крістофера Нолана Гетевей зобразила вчену Амелію Бренд, яка летить до інших галактик, аби віднайти там планету, придатну для життя і колонізації, оскільки Земля вмирає. Її експедиція пов’язана з особистою любовною драмою: десять років тому до космосу вирушили інші вчені-астронавти, такі ж добровольці, завдання яких було дослідити потенційно підходящі об’єкти та відправити на Землю необхідні дані, і серед них був коханий Амелії. Тож коли виникає гостре доленосне питання, котрим саме даним повірити і на яку з планет полетіти, героїня Гетевей наполягає на планеті свого коханого, але інші члени команди, дізнавшись про романтичний зв’язок, дорікають їй в необ’єктивності судження, в шкурному інтересі врятувати передовсім не людство, а дорогу людину. І тоді актриса промовляє начебто доволі сентиментальний і патетичний монолог, який цілком міг би викликати справедливий цинічний (і справедливо цинічний) сміх: «… любов – незбагненна сила, яка керує всесвітом» (чи щось на кшталт того). Подібне карамельне марнослів’я з інших вуст напевно прозвучало би фальшиво і безглуздо, порожньо і по-дитячому. Але Гетевей звучить переконливо і щиро. Наївній репліці вона якимось дивом надає дорослої, раціональної семантики. І здається, що проста формула кохання і справді вирішує складне рівняння макрокосму.
Моя дівчина – монстр (Colossal, 2017)
Ще одна погана дівчинка у виконанні Енн Гетевей. На цей раз у фантастичній інді-комедії від загадкового іспанського режисера Начо Вігалондо. Її героїня – невдаха журналістка Глорія, яка втратила роботу, розійшлася з хлопцем і тупо просиджує штани, насолоджуючись алкогольною депресією. Вимушена залишити Нью-Йорк і повернутися до рідної провінційної глушини, вона оселяється в порожньому батьківському будинку, де навіть спати нема на чому, і продовжує пити… на підлозі…. А потім ще. І ще. І ще… Поки їй не доводиться в образі гігантського монстра битися з гігантським роботом на іншому кінці планети… Пародіюючи «Тихоокеанський рубіж», де билися гігантські монстри-кайдзю і гігантські роботи-єгері, і загалом супергеройські екшни, Вігалондо пропонує ексцентричну екзистенційну драмедію про людські пороки і невдачі, і слабкості, і залежності, апатії і меланхолії, продиктовані дурнуватою подією дитинства. Режисер злегка кепкує з постулатів фрейдизму, а Гетевей грає кумедну п’яничку, в якій кожна (навіть цілковито твереза) глядачка почасти впізнає себе.
Думка про тебе (The Idea of You, 2024)
Віковій актрисі лишатися на території ромкома і бути все іще доречною доволі важко, особливо коли поряд дуже молодий партнер. У «Думці про тебе» Гетевей бездоганно подолала цю важкість. Її героїня (частково альтер его самої актриси), закохавшись у юнака (ще і підліткову поп-зірку), відчуває страхи і комплекси, і неадекватність своєї присутності на місці, де мала би бути тінейджерка, і соромиться як свого немолодого тіла, так і ситуації загалом, бо вона розумна, зважена, інтелігентна, твереза, мудра… Тож виходить з цієї каруселі з непохитним достоїнством: і персонажка, і акторка (в котрої, повторюся, найважливіша роль іще попереду).
Анастасія Лях
Коментарі закрито.