Джессіка Честейн – не просто дуже вродлива та ефектна жінка. Вона – одна з найкращих актрис двадцять першого століття. Честейн є затятою феміністкою і відстоює право актрис на головні ролі та сильних героїнь, активно просуває феміноцентричне кіно. Вона прославилася досить пізно, коли їй було 34, зате її пік кар’єри тривав аж десять років поспіль. В неї три номінації на «Оскар» і одна перемога. Навіть з ганебних проєктів вона завжди виходить з достоїнством, бо її ціль номер один – не статуетки, а впливове слово жінки на сучасному екрані.
Ціль номер один (Тридцять хвилин по півночі, Zero Dark Thirty, 2012)
Кетрін Бігелоу (єдина голлівудська постановниця, яка знімає нарочито чоловіче кіно, причому чоловіче навіть тоді, коли в центрі сюжету жінка) зняла фільм на головну тему в історії Америки двадцять першого століття – пошуку та ліквідації Усами бен Ладена. Бігелоу підійшла до екранізації цього багаторічного полювання з максимальною ґрунтовністю та точністю, з документальними скрупульозністю та сухістю. І такої ж ґрунтовності зажадала від виконавиці головної ролі. Честейн зіграла аналітика ЦРУ Майю, якій знадобилося десять років, щоб знайти та знищити американську ціль номер один. «Кожен вечір, повертаючись у свій готельний номер, я бачила лише розвішані по стінах фото терористів з нашої картини і думала, що скоро поїду дахом. Рятувало лише розуміння того, що сама Майя жила у ще більш жорсткому режимі, і не кілька місяців, а десять років. І від її роботи залежала не якість фільму, а життя людей. Після цього усвідомлення мені ставало соромно», – сказала актриса про свою роботу над проєктом. Стрічка викликала і захоплення, і скандал. Багато хто звинуватив Бігелоу у пропаганді та виправданні тортур як необхідного інструменту захисту Америки та американського народу. Та ніхто не піддав сумніву режисерську й акторську майстерність. Колишня дружина Джеймса Кемерона зняла дуже жорсткий, напружений, натуралістичний, дуже чистий (не стерильний, а саме чистий) і вичерпний військовий бойовик на найбільш актуальну на той момент тему (тему номер один), а Джесіка Честейн досконало впоралася з роллю, яка нещадно вимотує і фізично, і психологічно.
Гра Моллі (Molly’s Game, 2017)
Ще один заснований на реальних подіях феміноцентричний проект у фільмографії Честейн – авантюрний байопік «Гра Моллі» Аарона Соркіна, який розповідає про колишню лижницю, яка після тяжкої травми та передчасного завершення спортивної кар’єри переїжджає до Лос-Анджелеса і стає організаторкою підпільного казино. Тут на дуже великі гроші і в умовах гарантованої господаркою закладу анонімності грають голлівудські зірки, впливові політики, круті мафіозі, титуловані спортсмени… Честейн створила нібито неоднозначний з моральної точки зору, але надзвичайно упевнений, сталевий і своєрідно шляхетний образ злочинниці з непорушними принципами: Моллі порушує закон, заробляє гроші на чужих програшах, але при цьому будь-якою ціною тримає дане клієнту слово, ким би той не був. Вона дуже красива, дуже розумна, надзвичайно сильна, суцільно прагматична, але настільки сповнена честі, що задля її збереження ладна долати фізичний біль і навіть сісти за ґрати. Вона повністю позбавлена сентиментів, озброєна незламною цілеспрямованістю і твердим як камінь кодексом подібно до босів олдскульних гангстерських банд. Здається, після ролі Моллі Честейн цілком могла би впоратися із жіночою версією Хрещеного батька.
А цей політичний трилер можна назвати репетицією перед «Грою Моллі». Зняв його Джон Медден, режисер «Закоханого Шекспіра». Честейн тут грає досвідчену, тямущу, успішну лобістку, а сюжет розгортається навколо законопроекту, що обмежує свободу купівлі та володіння вогнепальною зброєю в США (право на носіння зброї, гарантоване Другою поправкою, як відомо, є дуже болючою темою американської політики і постійно стає «яблуком розбрату» передвиборних кампаній республіканців, які борються за, і демократів, які борються проти). Незважаючи на вельми привабливу і сексуальну зовнішність, Честейн майже ніколи не грає романтичних героїнь і майже не знімається у любовних історіях, тим паче сусальних. Будучи феміністкою, вона виступає проти сексуальної об’єктивації актрис на екрані та навмисно вибирає ролі, зосереджені на принципово інших аспектах життя необов’язково сучасної, але обов’язково сильної та рішучої жінки, зокрема на роботі, кар’єрі, амбіціях, цілях. Сюжет «Міс Слоун» занадто вузькоконтекстний, надто політичний, надто процедуральний, надто американський, аби мати широкий успіх, але потужний образ, створений акторкою, примагнічує як «морське залізо». Честейн наче культуристка, виносить фільм на своїх кремезних плечах і справді займається результативним лобіюванням: глядачі йдуть до її команди та голосують за.
Прислуга (The Help, 2011)
Але популярність і визнання прийшли до Честейн після ролі, яку зараз актриса навряд чи обрала би для себе. У драмі про расову сегрегацію в штаті Міссісіпі 1960-х років актриса зіграла дружину багатого комерсанта, яку не приймає так звана спільнота дружин через те, що та вийшла за нареченого місцевої лідерки домогосподарського руху. Селія, героїня Честейн, – ефектна блондинка, легковажна, інфантильна, дурнувата, яка нічого не вміє і просить служницю навчити її вести домашнє господарство та смачно готувати, щоб догодити чоловікові. Але разом з тим Селія дуже добра, відкрита, душевна, дружелюбна і, головне, по-людськи ставиться до темношкірих, вважаючи їх рівними собі та іншим білим, на відміну від більшості прорабовласницьких мешканців провінційного містечка Джексон. Вона навіть відчуває емоційну спорідненість з чорною прислугою, бо сама є таким самим ізгоєм в компанії решти дружин, як кольорові в американському суспільстві. Вийшов сердечно позитивний, ексцентричний, абсолютно щирий образ, дещо ейфорійний і водночас помітно крихкий і злегка трагічний.
Дружина доглядача зоопарку (The Zookeeper’s Wife, 2017)
Це далеко не найкращий фільм за участю Честейн і не найсильніша її роль. І дивлячись на постер, можна подумати, що кіно засолодке. Але «Дружина доглядача зоопарку» в нашому списку зовсім не тому, що Джесіка Честейн без макіяжу виглядає пречарівно з білим левеням на руках, а тому, що це про гуманізм, який у пожиттєвій ідеології акторки є не менш важливим за фемінізм (вже багато років вона є веганом і пояснює свій вибір так: «Я не хочу нікого мучити. Це щось на зразок спроби жити у світі, де я не сприяю поширенню жорстокості»). На жаль, її героїні Антоніні Жабинській, дружині наглядача Варшавського зоопарку часів польської окупації, врятувати тварин від бомбардувань та нацистів не вдалося. Але в спорожнілих клітках подружжя Жабинських сховало і врятувало сотні євреїв. І в контексті феміноцентричного кіно, за яке так уболіває актриса, цей фільм також важливий, адже невипадково називається саме «Дружина доглядача зоопарку», а не «Доглядач зоопарку», тож увесь біль цієї історії жінка виносить на своїх тендітних плечах, паралельно відбиваючись від залицянь нацистського офіцера у виконанні Даніеля Брюля. Звісно, не «Список Шиндлера», але подвиг Жабинських теж заслуговує на популяризацію.
Укриття (Take Shelter, 2011)
А ці стрічка та робота актриси є знаковими у контексті американського інді-кіно. Витончена філігранна драма, яка елегантно наближається до межі з горором (але межі не досягає), від арканзаського режисера Джеффа Ніколса, чия своєрідна вишукано-степова творчість натхнена ранніми фільмами Терренса Маліка, поетично і розумно рефлексує на тему особистого і колективного панічного занепокоєння (безпричинного чи обґрунтованого – неважливо), відчуття тривоги та страху перед чимось поганим, що невблаганно, нав’язливо насувається і від чого необхідно вберегти себе і своїх близьких. Тут Честейн знову зіграла дружину. Дружину головного героя у виконанні Майкла Шеннона, простого роботяги з маленького містечка в Огайо, який чомусь починає бачити апокаліптичні сни про смертоносний ураган, які сприймає як віщі і береться споруджувати бункер, але в результаті стає маніакально одержимим цим хвилюванням і цією ідеєю звести найнадійніше укриття. Фільм отримав багато похвали та номінацій на незалежні премії. І хоча на адресу акторської гри основні оплески дісталися Шеннону, роботу Джессіки Честейн також оцінили дуже високо. Її героїня – тиха провінційна дружина, яка раптово стикається з божевіллям чоловіка (вірніше стикається з тим, що більшість дружин вважали би божевіллям), але все одно любить і довіряє йому і вдячна за те крило і той прихисток, якими він закриває її від біди, навіть якщо біда уявна.
Дерево життя (The Tree of Life, 2011)
Саме завдяки режисеру Терренсу Маліку про Джесіку Честейн дізнався весь кіносвіт. В екзистенційній містерії «Дерево життя», що отримала в Каннах «Золоту пальмову гілку», кадри про створення світу після великого вибуху, зародження життя та динозаврів комбінуються з історією однієї абсолютно звичайної сім’ї (мати, батько, син), що переживає втрату. Паралельно вже дорослий син (Шон Пенн) стикається з екзистенційною кризою, ставить вищим силам і собі запитання, намагаючись віднайти відповіді у спогадах про дитинство: про батька (Бред Пітт), який був суворим сам і вчив жити за суворими законами природи, і м’яку матір, яка вчила приймати геть усе як божу благодать… Актриса не зобразила тут якийсь виразний характер, не зіграла якісь яскраві емоції, не вимовила сильні монологи (реплік у «Древі» майже немає), але віддзеркалила квінтесенцію цього арт-полотна самим лише обличчям, яке без спецефектів сяє милістю, благоволінням, безкорисливістю, прийняттям, душевним світлом. Її екранний образ став утіленням ментальної краси, найчистіших помислів, найприроднішого материнства, найлюдянішого милосердя. Честейн зіграла не конкретну жінку, а жінку-абсолют, матір як джерело та основу всього сущого. Актриса каже, що перед зйомками годинами розглядала зображення Богородиці, щоб досягти стану повного внутрішнього умиротворення. І якщо не в житті, то принаймні на екрані їй це безперечно вдалося.
Найжорстокіший рік (A Most Violent Year, 2014)
Цю кримінальну драму з Джессікою Честейн та Оскаром Айзеком створив сценарист і режисер Джей Сі Чендор, відомий своїми сухими, але гострими сюжетами про різні форми кризи. У «Межі ризику» це була глобальна економічна криза. У «Не згасне надія» – приватна особистісна криза. А «Найжорстокіший рік» поринув у кримінальну кризу. Дія розгортається у Нью-Йорку 1981 року. Цього року було зафіксовано небачений сплеск злочинності, чи не найвищий показник за історію міста. І в цих жорстких умовах чесний бізнесмен намагається зберегти свою справу і відгородитися від криміналу, що грубо вторгається в його життя. Честейн зіграла дружину головного героя, роль якої спочатку мала дістатись Шарліз Терон. Відповідно до теми, епохи і стилю Чендора образ вийшов сухуватим і жорстким, увібрав у себе знакові риси часу і показав ділову жінку, котра перш за все є відданою, надійною супутницею, готовою підставити чоловікові у біді тендітне, але тверде і вірне плече.
Зникнення Елеанор Рігбі (The Disappearance of Eleanor Rigby, 2013-2014)
У цій ґрунтовній і водночас зовсім ліричній трилогії про взаємини чоловіка і жінки, які пережили втрату, Честейн зіграла в парі з Джеймсом МакЕвоєм, з яким пізніше знову зустрінеться на майданчику другої частини горор-дилогії «Воно» за Стівеном Кінгом і серії кінокоміксів «Люди Ікс: Темний Фенікс». Трилогія чи скоріше триптих Неда Бенсона ділиться на частини «Він», «Вона», «Вони». Двоє людей, які люблять одне одного, але є дуже різними за походженням, амбіціями і характером, відповідно дуже по-різному переживають втрату. Настільки по-різному, що навряд чи здатні розділити біль на двох, а кохання залишити неподільним. Вона зникає. Він її шукає. Вона йде. Він її переслідує. Або все навпаки… МакЕвой і Честейн переконливо грають тяжіння, яке стримується невидимою, але непоборною дистанцією.
Фрекен Юлія (Miss Julie, 2014)
2014-й був ударним для Джесіки Честейн. І камерну мелодраму «Фрекен Юлія», поставлену за однойменною п’єсою шведського драматурга Августа Стріндберга, критики теж не оминули увагою. Режисером екранізації виступила норвезька актриса Лів Ульман, яка знімалася у Бергмана. Дія розгортається наприкінці дев’ятнадцятого століття в ірландському графстві, де аристократка закохується та спокушає камердинера. Критики визначили режисуру сирою, позбавленою динаміки та кінематографічності, надто прив’язаною до театральної сцени. Але одноголосно захопилися виконанням Честейн, а саме тим, як вона рухається в кадрі, як дивиться, як тримає спину і згинає плечі, як почергово змінює надломленість на владність цієї вельми суперечливої героїні, котра від самотності і нудьги затіяла злу, токсичну гру.
Сцени з подружнього життя (Scenes from a Marriage, 2021)
Міні-серіал HBO, заснований на однойменному фільмі Інгмара Бергмана 1973 року випуску, перефразував шведського метра артхауса на сучасний, американський та популярніший лад. Але в той же час зберіг основні стилістичні риси: камерність, тишу і постійну напругу між подружжям, спочатку холодну і відсторонену, потім гарячу, наповнену близькістю чи гострим прагненням близькості. Глибока, інтимна, екзистенційна історія про те, що є любов і що є шлюб, занурює глядача (виключно зрілого, досвідченого, мудрого, що має достатньо постромантичної гіркоти за спиною) в лабіринти роздумів, дилем, рефлексій, запитань та потенційних відповідей про неоднозначність, парадоксальність, складність і водночас простоту стосунків… Цікаво, що ролі виконали Честейн і Оскар Айзек, які вже грали подружжя в кримінальній драмі «Найжорстокіший рік» і які бездоганно виглядають поряд (хімія між ними струмить не стільки пристрастю, скільки інтелігентністю і благородством, наче вони однієї породи), а в оригіналі у Бергмана грала Лів Ульман, яка багато років по тому стала режисеркою і зняла Джессіку Честейн в іншій камерній історії про суперечливу природу стосунків «Фрекен Юлія».
В американських «Сценах» гендери міняються місцями: не він кидає її, бо закохався в іншу, а вона йде з дому, бо зустріла іншого чоловіка. Відповідно до феміністських тенденцій героїня Честейн заробляє більше за чоловіка і є годувальницею в сім’ї, їздить у відрядження і довго засиджується в офісі, тоді як персонаж Айзека няньчиться з їхньою маленькою дочкою. І ця перестановка загострює кути і поглиблює прірву: героїня Честейн виглядає більш цинічною, ніж персонаж Ерланда Юзефсона в оригіналі, а герой Айзека опиняється в більш принизливому становищі, ніж покинута героїня Ульман. У ремейку актори не приховують той факт, що вони актори (перед кожною сценою нам показують реальний знімальний майданчик), аби підкреслити, що всі по обидва боки екрана грають ролі (алюзія на інший бергманівський шедевр «Персона»). І Честейн грає роль жінки, яка… грає роль. Грає настільки довго, що перетворюється на маску, персону, яка навіть дихати перестає, бо адаптується до нестачі кисню у фальшивому шлюбі (власне, всі ми у стосунках є більшими чи меншими астматиками). Яка задихнулася би насмерть, якби не відкрила рота, щоб сказати правду і ковтнути повітря.
Очі Теммі Фей (The Eyes of Tammy Faye, 2021)
Нарешті оскароносна роль. У байопіку «Очі Теммі Фей» Джесіка Честейн зобразила екстремально нерівну героїню, яка викликає симпатії і антипатії водночас, безглузду і разом із тим зворушливу, ніби зовсім поверхневу, пусту і водночас справжнього гуманіста. Саме завдяки актрисі, яка оживила цей телемарафон, історія телепроповідників, що виявилися банально шахраями, перетворилася на ліричну і сумну замальовку жіночого старіння і жіночої самотності, посмішку крізь сльози однієї нещасної жіночої долі. Фільм довго не може визначитися, яку саме історію він розповідає: карикатурну історію американського телеєвангелізму, шулерську історію фінансового шахрайства або сімейно-побутову драму невдалого шлюбу. Так само сценарій не може визначитися, лиходіями чи жертвами є головні герої, які тут абсолютно огидні в своїх лицемірних кривляннях, а тут уже симпатичні у спробах протистояти протестантській ортодоксальності. І якщо боягузливий і інфантильний Джим Бекер (якого зобразив Ендрю Гарфілд) був пристосуванцем і підлабузником, що підлаштовувався під загальні правила і старий уклад, то його дружина Теммі Фей щиро намагалася перебудувати не лише американський євангелізм, а й американське суспільство, порушуючи у прямому ефірі табуйовані теми гомосексуалізму та СНІДу. Вона казала, що однаково любить усіх людей. І якщо спочатку її слова здавалися порожньою балаканиною розкрашеної ляльки, то під кінець цій дивній жінці справді захотілося повірити, хоча зовні вона перетворилася на опудало з перманентним макіяжем.
Джордж і Теммі (George & Tammy, 2022)
Джессіка Честейн знову грає відому американку з 1960-70-х років на ім’я Теммі, як і в «Очах Теммі Фей». Джессіка Честейн і Майкл Шеннон знову грають дружину і чоловіка, як і у фільмі «Укриття». Історію легендарних кантрі-співаків, що десятиліттями були улюбленцями Нешвілла, Джорджа Джонса і Теммі Вінетт (котрих насправді звали Глен і Вірджинія) зафільмував для Showtime режисер Джон Гіллкоут, котрий раніше вже знімав Джессіку Честейн у кримінальній драмі про бутлегерство часів сухого закону «Найп’янкіший округ у світі». І мабуть найважливіше, що доволі сумна історія, герой і героїня котрої були алкоголіком і наркоманкою і у різний час та з різних причин пережили лікування в дурдомі, які так і не змогли бути разом попри багаторічне кохання одне до одного, все ж вийшла теплою і душевною, навіть приємною, м’якою і домашньою. Завдяки пісням, оксамитовій грі головних виконавців і відчутній спорідненості Честейн і Шеннона, між якими не іскрить шалена пристрасть, але ніжно жевріє ніби дуже стара і сердечна зворушливість.
«Джордж і Теммі» – історія токсичного кохання в епоху, коли не було поняття «токсичних стосунків». А Теммі Вінетт (адже це більше її історія, аніж його) – взірцевий приклад жінки вчорашнього дня, що поряд з чоловіками завжди грає роль «матусі», котра все пробачить і по щоці погладить, і чоботи з п’яного зніме…, і роль «груші для стусанів». Відповідно чоловік у цій грі – капризна гидотна дитина. Та не дивлячись ні на що Теммі Вінетт співає і собі, і всім жінкам, що її слухають: «Підтримай свого чоловіка, будь йому опорою» (бо тип «жінки вчорашнього дня» вважає своїм найпершим обов’язком, навіть первішим за материнство, витягати чоловіків з біди). Міні-серіал цілком можна назвати мюзиклом, адже пісні тут звучать від початку до кінця, а не уривками, звучать постійно, і слова цих пісень майже точно проговорюють події, які відбуваються з головними героями, майже точно розповідають історію їхнього життя (а там, де пісні злегка лукавлять, зображення дорозкриває істину). Майкл Шеннон тут біполярний: то диявол, то янгол (Теммі, що має ліцензію перукаря, повсякчас намагається причесати коханого буквально і фігурально, привести до ладу кудлате волосся і приборкати його внутрішніх демонів). А Честейн – це сама пісня, жінка-пісня як одне слово, шкода лише, що невесела і обривається зарано.
Мелодрама з Джессікою Честейн і Пітером Сарсгаардом розповідає про закоханість між людьми, психіка яких нездоланно уражена; і про те, що пам’ять дуже часто підводить нас, змушує обманюватись і обманювати, спотворює істину, знущається і перетворює на геть інших людей чи силує знову ставати дітьми…, але пам’ять любові живе набагато довше, бо пам’ятати любити – те саме, що пам’ятати дихати… Честейн тут зіграла Сильвію, яка поборола важкий алкоголізм (до спиртного ще у школі її призвичаїли старшокласники, які споювали дванадцятирічну дівчинку і схиляли до орального сексу), але не загоїла травмовану психіку: параноя щодо чоловіків не дозволяє будувати стосунки, заважає знаходити спільну мову з дочкою-підлітком, змушує зачиняти квартиру на купу замків і взагалі уникати будь-якого контакту. Несподівано з героїнею стається… кохання до чоловіка, але в єдино можливій для неї формі: вона зустрічає чоловіка з деменцією, якого може підпустити до себе, бо його хвороба нівелює маскулінність і повертає «дитячість» (себто вразливість, беззахисність, неспроможність завдати «чоловічої» шкоди).
«Пам’ять любові» розповідає історію кохання, яке могло статися лише між саме ним і саме нею, бо ж жінка без її травми навряд чи закохалася би у чоловіка з недоумством, а чоловік без деменції навряд чи пішов би за незнайомою жінкою і загубився би біля її парадного… Делікатність і ніжність, з якими режисер показує нестандартну, дивацьку любов, підхоплені обома акторами, котрі грають почуття і близькість з тими ж тендітністю, незручністю, ламкістю, ніяковінням, з якими відбувається перший секс між підлітками. При цьому вони не переграють, не перетворюють ані свою зрілість, ані зрілість цього сюжету на «середню школу», не виглядають незграбно, як ті дорослі, що намагаються грати в дитячу гру. Сарсгаард надзвичайно інтелігентно і мужньо показує стан, коли ще не старий чоловік опиняється на межі: все ще лишається чоловіком і водночас уже стає знову дитиною. А Честейн показує жінку, котра в чоловікові, що наполовину став дитиною, щиро бачить чоловіка.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.