Це мій традиційний підсумковий суб’єктивний список. І як завжди наголошую, що до нього потрапили необов’язково проєкти з художньою цінністю чи якоюсь приголомшливою естетикою, чи тим паче новаторською мовою. Сюди потрапили цікаві історії, що зачепили, викликали емоції, спровокували рій думок…, або просто подарували кайф. І окремо відмічу, що до переліку увійшли аж три стрічки за участю Коліна Фаррелла, бо цей густобровий ірландський актор, що раніше частенько втрапляв у кволі й пласкі проєкти, останніми роками вражає все більше і більше як вибором ролей, так і напрочуд цікавими і разючими перевтіленнями.
За сміливе рішення представити супергеройський екшн як детективний нуар, за захопливий кримінальний сюжет, за напрочуд виразну і густу атмосферу, за свіжий погляд на старих заїжджених персонажів і за нетривіальність зображення Бетмена Робертом Паттінсоном, що дійсно представив готичного лицаря, неокласичного байронічного героя.
За красиву поезію жорсткого натуралізму, за автентичність погляду на легенду про Гамлета, за ріжучу гостроту персонажів, за точену хороводність і гіпнотичну билинність кровопролиття і насилля, за потужність магії язичництва і винятково фактурний акторський склад.
Топ Ґан: Меверік (Top Gun: Maverick)
За запаморочливі віражі, за виключну душевність і ностальгійність, за міцний зв’язок з першим оригінальним фільмом, дух котрого максимально відчутно повернувся попри десятки років. За чарівну харизму Тома Круза, за заразну любов до неба, до швидкості, до висоти, до шибайголовства, до полум’яних заходів і світанків.
Все завжди і водночас (Everything Everywhere All at Once)
За унікальну самобутність і екстраординарність, бо це кіно не схоже ні на що з того, що на екранах вже було і що ще буде. За сюжет, котрий буквально на кожному кроці дивує, шокує, вражає і кидає у вир бурхливої фантазії і безцензурних сатирично-абсурдистських геть розкутих і божевільних несподіванок. За приголомшливий еклектичний бунт проти будь-яких правил і умовностей кіномистецтва. За смачнючий, колоритніший перформанс Джеймі Лі Кертіс.
За виразний, соковитий настрій біографічної оповіді, в котрій нетипово зійшлися кричуща, несамовита, строката істерика і тихий, щемливий, журливий трагізм (так само, як і у мюзиклі того ж База Лурмана «Мулен Руж»). За м’яке зривання клоунської маски зі стразів і оголення величезного щирого болю вкрай нещасливої зіркової долі. За магічну казкову алюзію (можливо, до страшного Карабаса-Барабаса і замкненої у клітці ляльки-маріонетки, чи до підступного барона і надсумного хлопчика з повісті «Тім Талер, або Проданий сміх»). За дуже яскравий дебют молодого актора Остіна Батлера.
За епатажну експериментальність в задіянні усього лише двох акторів, з яких Джессі Баклі зіграла головну героїню, а Рорі Кіннір – усіх персонажів чоловічої статі, геть різних і водночас однаково бридких у цій страшній і зумисно потворній, але ефектно феміністичній новітній інтерпретації мізогінного біблійного сюжету про Адама і Єву.
Тринадцять життів (Thirteen Lives)
За вражаючий документальний реалізм і повне ігнорування типових прийомів ігрового кіно. За найвищий градус правдоподібності і переконливості, коли абсолютно все в кадрі виглядає справжнім і навіть актори-знаменитості геть позбавляються зіркового сяяння, на всі сто стаючи дайверами, лікарями, рятувальниками… За довжелезну і надзвичайно напружену кульмінацію.
За дикий і хижий феміноцентризм, за повернення культової франшизи «Хижак» до витоків, за лаконічність і чистоту як змісту, так і форми. За історико-політичний підтекст в агресивному нашесті прибульців як алегорії нашестя білих на індіанські землі.
За ховання за фантастикою про гігантського ненажерливого монстра історії створення кінематографічного дива, що перетворилася на головну міфологію двадцятого століття і пройшла шлях від сакральної магії до ярмаркової розваги… чи навпаки. За амбіційність Джордана Піла явити нове диво, нове «Прибуття потягу» у двадцять першому сторіччі.
Тіло, тіло, тіло (Bodies Bodies Bodies)
За стильне, атмосферне, кмітливе і вельми іронічне перекладання старого класичного детективного сюжету про «десять негренят» на ультрасучасну площину соцмережевої смартфонної підліткової спільноти. За ударний, розривний, сардонічний фінальний твіст.
За ефектну театральність, майстерну камерність і влучне поєднання актуального політичного контексту і реальних трагічних подій з атрибутами притчі, що надзвичайно виграшно виглядає на тлі прямолінійної решти українських воєнних драм. За гостру харáктерну гру Оксани Черкашиної.
За провокативний авторський крок подати байопік надзвичайно заїждженої і поверхневої ікони як психоделічний фрейдистський трилер від першої особи з накопиченням символізму і рефлексій. За глибший, ніж коли-небудь, психологічний портрет неглибокої кінодіви. За мінет президенту Кеннеді, що обурив шановну глядацьку публіку, і неакадемічну імпресіоністську гру Ани де Армас.
Трикутник смутку (Triangle of Sadness)
За найгострішу, найдотепнішу, найрадикальнішу, найекспресивнішу сучасну сатиру на класову прірву в суспільстві. За геніальну продуманість змісту і форми. За ненав’язливу тонку алюзію на «Скромну чарівність буржуазії» Луїса Бунюеля і чарівне камео Вуді Гаррельсона в образі запійного меланхолійного капітана-комуніста люксового круїзного лайнера, повного капіталістів.
Чорна пантера: Ваканда назавжди (Black Panther: Wakanda Forever)
За напрочуд красивий, зворушливий і щемливий триб’ют пам’яті Чедвіка Боузмана. За новий вражаючий підводний світ у всесвіті Marvel і свіжі історико-політичні контексти й підтексти. За високу моду костюмів, що приголомшливо сумістили етно і футуризм.
За нетривіальний жанровий підхід до критики епохи споживацтва і новаторство так званого гастрономічного горору. За влучні сатиричні деталі в характерах і ефектні акторські виступи Рейфа Файнза і Ані Тейлор-Джой, що влаштували глядачеві фігуральну дуель на справжніх кухонних ножах.
За потік геть несподіваних твістів, неординарну фабулу і так само неординарну архітектоніку, що розповідає кілька історій в одній і віртуозно з’єднує їх у ціле. За метафоричне загравання з минулим і теперішнім сумнозвісного Детройта. За найцікавіше на сьогодні у кінематографі обігравання теми харасмента і згоди на секс, і так само актуальної теми переосмислення багатовікової взаємодії жінок і чоловіків, коли для останніх цілковитою нормою вважалося бути непрошеними гостями і варварами, а перші вважали себе зобов’язаними бути чоловічому роду вічними «матусями»… І за те, що всі ці смисли подані у форматі цілком глядацького горору.
Банші Інішерина (The Banshees of Inisherin)
За надзвичайно насичену, колоритну і водночас вишукано-інтелігентну ірландськість. За повернення одного з кращих трагікомічних акторських тандемів усіх часів – Коліна Фаррелла і Брендана Глісона. За повний зрілості та мудрості нетиповий чорний гумор. За екзистенційність і фольклорність; за душевність і тихий, неквапливий, страшний і одночасно ніжний сум.
Ножі наголо: Скляна цибуля (Glass Onion: A Knives Out Mystery)
За сиквел, достойний оригіналу; за поєднання іскрометної сатири на суспільство й тренди зі справді плутаним і хитрим детективом. За повернення найексцентричнішого сищика сучасності Бенуа Бланка у чарівному виконанні Денієла Крейґа, котрий лише за два фільми став новим детективним каноном і новою детективною іконою, продовживши ряд Огюста Дюпена, Шерлока Холмса, Еркюля Пуаро.
За щиросерду інтимність дитячих та юнацьких спогадів Стівена Спілберга, за ніжне й трепетне зізнання режисера в любові до дива під назвою «сінематограф», що пройшла крізь майже ціле століття. За тепло і світло навколо образу матері, м’яко і п’янко втіленому неймовірною Мішель Вільямс. За магію розповіді про магію кіно.
За класичну атмосферу параноїдального трилера. За глибоке, ґрунтовне копання у найсуперечливішому явищі сучасної взаємодії суспільства з мистецтвом (і митцями) під назвою «культура скасування». За вбивчий перформанс Кейт Бланшетт, такий потужний, такий фундаментально-радикальний, що точно ввійде у підручники й залишиться в історії акторства на десятки-десятки поколінь вперед.
Анастасія Лях
Коментарі закрито.