6 найкращих ролей Вікі Кріпс

01.02.2023 Актори, Добірки

Найкращі ролі Вікі Кріпс

Люксембурзька акторка Вікі Кріпс – одна з найцікавіших нових зірок як європейського, так і незалежного американського кіно. Визнання спіткало її у досить зрілому віці: їй було за тридцять, а тепер майже сорок. Цілком можливо, що сьогодні вона, стоячи на порозі сорокаріччя, і сама переживає деяку кризу (чи то середнього віку, чи то екзистенційну…, по суті, це одне і те саме), тож недивно, що саме роль австрійської імператриці Сіссі, що після ювілейного дня народження падає у прірву глибокої душевної скрути у хуліганській феміністській трагікомедії «Корсет», стала бенефісом актриси і вінцем її фільмографії, хоча очевидно, що у Кріпс ще багато ролей попереду.

До «Корсету» ми додали ще п’ять стрічок за участю Вікі Кріпс, де на її гру точно варто звернути увагу. Власне, її виконання у цих картинах – те, без чого вони взагалі б не склалися або склалися геть інакше.

Корсет (Corsage, 2022)

Ця костюмна зухвала трагікомедія (з історичним підґрунтям, проте аж ніяк не історична, скоріше психологічна фантазія на історичну тему) не стільки про фемінізм чи емансипацію, скільки про жіночу кризу середнього віку, як вже було сказано, та кризу фальшивого патріархального світу крізь призму сумної справжності світу самотньої жінки, що нарешті звільнилася від соціальної маски та задушливого стримуючого металевого вбрання (з алюзіями на керролівську Алісу, що теж збунтувалася проти системи, буквально і фігурально виросла над порядком, але замість реальної боротьби впала в ескапічну прірву). Не стала незалежною (бо середині дев’ятнадцятого сторіччя ще надто далеко до вагомого і почутого жіночого голосу). Стала швидше німою. Але з непорушним правом на калорійний кремовий торт і останній нічим не обтяжений подих… Саме Вікі Кріпс вмовила режисерку Марі Кройцер взятися за цю постановку, бо відчувала до загадкової персони імператриці Сіссі не просто цікавість, а прокладену крізь епохи примарною ниткою спорідненість. Тож у створення екранного образу напівісторичної-напівдодуманої Сіссі актриса вклала свій максимальний запал.

Чомусь суспільство приписує кризу середнього віку переважно чоловікам, тож «Корсет», можливо, перше кіно, присвячене саме жіночій кризі середнього віку, а значить, апріорі сміливе і революційне. Ми, глядачі, спостерігаємо за тим, як головна героїня спостерігає за ти, як змінюється її вже далеко не юне тіло і як оточуючі це помічають. Її талія, яку регулярно заміряють фрейліни, вже не настільки тонка, як не стягуй тугий корсет, а живописець, що регулярно пише її портрети, підмічає «вже не той колір шкіри». Неспроможність змінити зміни, що відбуваються з її тілом, і неспроможність впровадити зміни до реакційності сприйняття ролі жінки провокують анархічну поведінку тотального протесту проти чоловіка, проти дітей (Кройцер настільки загострює самотність героїні, що навіть дочку і сина дистанціює від матері на недосяжну відстань), проти престолу, проти соціальних правил та умовностей. То вона вивалює язика, як Ейнштейн на найбільш тиражованій світлині, а то показує середній палець, як гранжева рок-зірка. То скидає ковдру і демонструє всі принади, а то намагається зайнятися сексом з кузеном-геєм.

Тут предмет архаїчного жіночого одягу під назвою «корсет» чи «корсаж» – метафора не лише соціальних лещат, що міцно тримають жінку в патріархальній системі, а й маски, котрою жінка в суспільстві прикриває свою справжню сутність, стягує до потрібних сантиметрів свою особистість. Та поступово Сіссі звільняється від нав’язаного соціумом почуття обов’язку бути бездоганною обкладинкою, підігнаним під параметри красивим фасадом. Достеменно собою, як було б у дійсно феміністичній картині, вона не стає, бо це з її статусом та її епохою неможливо. Та крок за кроком вона усвідомлено щезає, залишаючи для громадськості саму лишень маску; самий лише образ без внутрішнього наповнення і змісту; повільно розсіюється як ранковий туман… і зрештою стає морською піною, на яку перетворилася позбавлена голосу русалонька, що ніби програла, але водночас нарешті звільнилася…

Примарна нитка (Phantom Thread, 2017)

Саме після появи у вишуканій стрічці головного американського інді-режисера Пола Томаса Андерсона Вікі Кріпс стала відома світові. Це історія про вигаданого модного модельєра (Денієл Дей-Льюїс), що обшиває неймовірними платтями аристократок і світських левиць у Лондоні 1950-х років. Він – педантичний перфекціонист і затятий трудоголік, і до своїх суконь ставиться набагато краще, ніж до своїх жінок. Музи в житті кутюр’є з’являються і зникають, гладшають, просто набридають з часом, починають дратувати однією лише своєю присутністю або хрускотом тосту під час сніданку. Незмінними залишаються тільки чудові вбрання… Та одного разу модельєр зустрічає звичайну офіціантку (Кріпс) і захоплюється (на певний час, звісно) її неідеальною, чистою, природною вродою. Чоловік приводить простачку у свій дім, робить з неї чергову музу, каже, що «довго шукав саме її»… Проте вже скоро історія, зрозуміло, повторюється, і постійна близькість офіціантки виводить героя з себе. Тепер кожен її жест, кожне слово, кожен скребок чайною ложкою по склянці з джемом – наче ковзання пилки по натягнутих нервах. Він лютує від того, що звичний порядок речей у його бездоганно налагодженому холостяцькому житті грубо порушений. Але дівчина виявляється не такою вже і простачкою. Вона не здається і намагається віднайти ключ, що відмикає глухо замкнене серце коханого. І її методи надзвичайно радикальні, проте дієві.

В «Примарній нитці» можна розгледіти рими з гічкоківською «Ребеккою», «Аномалізою» Чарлі Кауфмана і навіть комедією «Приборкання норовливого» з Челентано і Орнеллою Муті. Зрештою Пол Томас Андерсон теж використовує гумор, хоча й наближає його до чорного. Зернистість зображення підкреслює старомодність цього кіновитвору, що різко вибивається з будь-якого сучасного кінотеатрального репертуару, навіть з артхаусного. Невипадково часом дії режисер обирає саме 50-ті – єдину епоху ХХ століття, коли жіноча сукня була абсолютним і недоторканним естетичним культом: завжди елегантна, завжди жіночна, завжди підкреслює рельєфні вигини та форми і далеко не завжди зручна. Сукня у картині Андерсона – футляр, метафора зовнішньої броні, твердої оболонки, панцира, за яким ховається справжня сутність, душа людини; те істинне, що стоїть за показними умовностями. І пробити цю броню у деяких особливо тяжких випадках дуже непросто. Та все ж можна.

Героїня Кріпс здається м’якою і тихою, та несподівано виявляється якраз спроможною пробити «обладунки» з шовкових ниток і корсетів, якими обклався, забарикадувався егоцентричний чоловік, котрого їй не пощастило полюбити. Цікаво, що і в «Корсеті», і у «Примарній нитці» Кріпс зіграла жінок, що фігурально воюють із платтями, які уособлюють систему цінностей і порядків чоловічого світу.

Острів Бергмана (Bergman Island, 2021)

Тут, до речі, теж можна провести знову-таки «примарною ниткою» деяку паралель із «Корсетом», бо одна з головних картин Інгмара Бергмана «Персона» якраз говорить про жінку та її «маску» і втрату голосу через втрату себе справжньої. У цій драмі про творчість, про межі реальності і мистецтва та деякий острах перед суровою величчю геніїв Тім Рот грає відомого кінорежисера, що у пошуках магії та натхнення приїжджає на крихітний шведський острів Форе, що у Балтійському морі, де жив та творив, писав та знімав свої нетлінні шедеври величний та у певному сенсі жахливий Інгмар Бергман. Тут герой хоче провести літо та закінчити сценарій своєї наступної стрічки. Та драма не стільки про нього, скільки про його дружину (Вікі Кріпс), яка так само є сценаристкою та режисером, і так само має на меті написати новий сюжет під впливом привидів та тіней монументального майстра, справжнього бога… та відбитків на плівці, що бог той людству залишив. Але на відміну від чоловіка, який нібито суто технічно підходить до цієї робочої відпустки, героїня одразу, ще у літаку, відчуває містично-сакральний «бергманівський ефект», тобто те саме безпорадне пригнічення, яким просякнуті важкі та болючі фільми Інгмара Бергмана.

У літаку від турбулентності їй погано і лячно. У аеропорті вона губить окуляри від сонця (ніби втрачає умовний захист від того, що чекає її на загадковому, священному острові). На землі, лишень доторкнувшись до оселі заповітного культу, одразу починає страдно сумувати за маленькою донькою, що залишилася удома з бабусею. А заселившись у «бергманівський будинок», де знімалися «Сцени з подружнього життя», боїться лягати у спальні, бо ж там стоїть те саме ліжко, де «спали» ті нещасні герої та де розвалився той самий «ідеальний» шлюб нещасливих персонажів бергманівської шлюбної драми (та чимало інших, реальних, шлюбів простих шведів, на яких занадто подіяв сюжет).

Поки герой Тіма Рота роздає автографи після свого авторського показу, ходить до бергманівського музею та їздить по стандартних туристичних екскурсіях по місцях зйомок найвідоміших фільмів (так зване «бергманівське сафарі»), героїня Вікі Кріпс (яка навіть не дивилася «Сьому печатку»), цілком відокремившись від туристичного натовпу, намагається самостійно впіймати дух генія: купається в морі, де напевно купався і Бергман, валяється у піску, де, мабуть, валявся і Бергман, потрапляє під дощ, а потім нібито безпричинно плаче у ліжку (бо повсякчас відчуває те от пригнічення і тиск, адже сама ніколи не напише нічого схожого на «Персону»…, та воно і не треба) і врешті-решт народжує історію…

«Чому його фільми настільки похмурі? Чому він жодного разу не зняв кіно про… щастя?… Сподіваюсь, у реальному житті він все ж таки був трохи щасливіший за своїх персонажів…», – говорить та, що пише сценарії про кохання, своєму чоловікові, що пише сценарії кривавих трилерів про садизм і насилля. Під впливом сонячного та водночас гнітючого острова, у полоні злого генія героїня нібито втрачає чітку межу між дійсністю і уявою, втрачає притаманне їй відчуття та тяжіння до щастя і радості, до земного, буденного, нормального, реального… Та наприкінці саме її чоловік, тверезий і раціональний (який відокремлює творчість від рядового життя) повертає їй таку необхідну ниточку-прив’язку до землі… Кріпс тут разом зі своїм персонажем здійснює паломництво в одну з головних святинь авторського кіно, грає туристку з умовно відкритим ротом і відкритими запитаннями до величі жорстокого маестро. Та вона не є «релігійною фанатичкою», лише вразливою мандрівницею-споглядачкою.

Більше, ніж будь-коли (Plus que jamais, 2022)

У драмі про вибір людиною свого шляху попри кохання і прив’язаності Кріпс зіграла у тандемі з тепер уже покійним Гаспаром Ульєлем, для котрого це була одна з останніх робіт перед трагічною загибеллю. Її героїня – нібито цілком щаслива француженка, що мешкає у виноробній провінції Бордо разом з коханим чоловіком у практично ідеальному шлюбі. Ідеальне місце, ідеальна людина поряд, ідеальне життя. Та все змінює раптовий медичний діагноз. Рідкісне захворювання легень змушує жінку переосмислити безхмарне існування і вдатися до пошуків нового курсу. Познайомившись в інтернеті з норвезьким блогером, так само серйозно хворим, вона заражається красою тамтешніх пейзажів і розповідями цікавого незнайомця і наважується все звичне залишити, дім та чоловіка, і вирушити одна до Норвегії.

Звісно, хвороба саме легень – не випадковий вибір, а метафора. Режисерка фільму вважає, що навіть бездоганне подружнє життя все одно заважає жінці вільно дихати, все одно стягує її груди «корсетом» (так, знову повертаємось до образу імператриці Сіссі). Навіть потужне і неегоїстичне кохання все одно позбавляє кисню… Власне, у цьому і полягає драма головної героїні: у виборі між коханням, перебуванням поруч з близькою людиною і крокуванням самостійною стежкою, власною незалежною путтю.

Тримай мене міцно (Serre moi fort, 2021)

І знову про жіночу емансипацію. Та ще ескапізм дорослої, зрілої жінки. У режисерській роботі французького актора Матьє Амальріка Кріпс зіграла дружину і мати, що безвідповідально і нерозважливо тікає від власної сім’ї з незрозумілих причин; кидає чоловіка і дітей, аби поринути у хвилюючу стихію пригод і мандрів; розмиває межу між реальністю і фантазією, наче легковажний романтичний підліток. Так, і в цьому сюжеті працює той самий символічний образ «корсету», тобто ярма, з-під якого жінка, що вдалася до бунту, намагається звільнитися. Проте «корсет» окрім задухи уособлює і певні рамки, у котрих нас тримає обов’язок і відповідальність. Розповідь ділиться на умовну «відпустку», що показує те, що відбувається з героїнею на дорозі; і «будні», що показують ту реальність, в якій залишений сам на сам з домашнім клопотом чоловік намагається піклуватися про дітей. Та наприкінці з героїні зривається і маска, і скоринка з рани, відкриваючи нестримний потік трагічної правди і справжніх емоцій.

Вікі Кріпс тут грає жінку, що намагається заперечити і відсторонитись від власного горя. Вона витісняє із серця трагедію втечею. Дивна поведінка героїні здається невідповідною і навіть неадекватною суму й жалобі, проте чим більш приголомшливим видається її відчуження і злегка незграбний, ексцентричний відрив від землі, тим більш вражаючим, вибуховим виглядає фінальне падіння назад у реальність, у чашу з болем.

Покоївка Лінн (Das Zimmermädchen Lynn, 2014)

А в цій німецькій камерно-еротичній драмедії тоді ще маловідома Вікі Кріпс зіграла покоївку, що після прибирання ховається під ліжком у готельних номерах і підглядає за сексом клієнтів. Вона одержима прибиранням і одержима чужим життям швидкоплинних незнайомців, що тимчасово, заселяючись в номер, ніби діляться з нею фрагментом свого буття і своїх пристрастей. Потайки дівчина торкається особистих речей гостей, надягає їх одяг, користується їх парфумами… Не маючи власного життя і маючи певні нюанси психіки, травмованої складними стосунками з матір’ю, покоївка спостерігає, а іноді навіть втручається в інтимні історії, що розгортаються в невеликих кімнатах перед її схованими в тіні очима.

В «Покоївці Лінн» критики побачили асонанси із «Секретаркою», яку грала Меггі Джилленгол; із «Життям Адель», де знімалася Леа Сейду; з алегоричною притчею «Люди-птахи», в якій головна героїня, так само готельна покоївка, якось, вийшовши на дах, перетворюється на горобця і в подобі пташки заглядає в номери та підслуховує чужі розмови. Це історія про низьку касту прислуги, що наводить чистоту після чужого бруду і паралельно начисто витирає власне життя; торкається чужих емоцій і хвилювань, щось на деякий час запозичує і приміряє, а після знову повертається до одержимої чистки…

Анастасія Лях

Читайте також:

Найкращі ролі Шерон Стоун

Найкращі ролі Сальми Хаєк

Найкращі ролі Тільди Свінтон

Найкращі ролі Сальми Хаєк

Найкращі ролі Еви Грін

Найкращі ролі Скарлетт Йоганссон

Найкращі ролі Ані Тейлор-Джой

Найкращі ролі Марго Роббі

Підтримайте Україну: